Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗

– Виправитися? – заволав Красавицький. – Та ти що? Я – псих! Я мусив убити їх обох!

– Ні, – похмуро сказала Марійка, – ти мусиш знайти вбивць Рити й дядька Миколи. І Килини, – додала вона.

– Якої Килини? – стих її псих-лицар.

Ковальова незадоволено зіщулилася, розуміючи, що проговорилась.

– Добре, – видихнула вона, помовчавши, – я маю тобі дещо розповісти. Але боюся, ти мені просто не повіриш.

Мир помовчав і пригнічено зітхнув їй у відповідь:

– А ти повіриш мені, якщо я скажу, що кохаю тебе?

– Привіт! Ти не мене, випадково, шукаєш?

Рудий обернувся і схвально гмикнув.

Землепотрясна йшла до нього легковажною ходою від стегна, ніжно кутаючись у яскраво-червоне пір’я. Розумна шуба мала всього один ґудзик, й із-за її країв виглядав ненав’язливий краєчок короткої спідниці та кокетливе, засмагле черевце-м’яч. Сніжно-білі африканські коси до пояса розсипалися по плечах…

– Ну, ти зірка! – Це було приємно. – А мені сказали: тебе звільнили.

– Та я сама пішла! – Чуб норовисто струсонула білою гривою.

– Ага, я бачив, – розсміявся він. – Помчала зі сцени так, що всі очманіли. А я думав, ми поспілкуємося – спеціально заради тебе прийшов. Чого ти тоді так рвонула?

– Знаєш, тут така спека… – Дарина з царственим виглядом умостилася на сидінні «сонячної колісниці» (грубого двоколісного воза, що вже очікував вечірніх клієнтів) і великорозумно обернулася до продуктивного кавалера правим профілем. – Ти повіриш, коли я скажу, що стала відьмою?

– Ти? – Він увібрав її поглядом, таким відчутним, що Дарині здалося: рудий на секунду втягнув її в себе, а потім обережно поставив на місце. – Легко!

– Ні, я серйозно… – мовила вона повагом. – Ти взагалі знаєш, що в Києві діється?

– Звичайно, знаю, – став він серйозним. – Сьогодні о п’ятій ранку на Оболоні будинок розвалився. Добре ще, що люди не постраждали. Він, на щастя, нежилим був, там супермаркет відкривати збирались. А вночі Володимирський згорів…

– Володимирський? Це де?

– На бульварі Шевченка. Знаєш, великий такий і куполи сині в зірках.

– У зірках? – округлила очі Дарина. – Згорів! Цієї ночі? Як? – І несподівано засмутилась: а як могло бути інакше, якщо Катя, що відповідала за третій вогонь, валялася в цей час у тупій і безпорадній непритомності?

– Та не сильно, – втішив її хлопець. – Розписи ніби не постраждали. І пожежа дивна якась. Зовні все так палахкотіло, годину загасити не могли! Вогонь із усіх вікон – у новинах показували. А потім з’ясувалося, що всередині все ціле: лише свічки розплавилися, килимова доріжка згоріла, занавіски там усякі на іконах. Але якщо вони згоріли, мусили ж би й ікони згоріти. А ті цілі! І розписи теж. Навіть не закіптюжились. Кажуть, Боже диво. До речі, – всміхнувся він, – Володимирський узагалі фартовий. Знаєш, що його у війну наші ж бійці замінували? Збиралися висадити в повітря, як і Успенську, щоб ворогам не дістався. А розміновували німці. Такий фінт.

– І слава Богу! – емоційно видихнула Дарина, вмить позбувшись незвичної та нелогічної провини, що неждано наринула. (Звичайно, собор стояв за два кроки від музею, але, з іншого боку, звідки їм було знати? І до слова, про музей…) – А те, що дві ночі підряд сатаністи приносять жертви в церквах, ти знаєш? – ненав’язливо підсунула йому пастку вона.

– У курсі, – кивнув рудий. – Спочатку там труби прорвало, а потім я сам знайшов під землею їхнє капище.

– А що ти там робив? – роблено здивувалася Землепотрясна.

– Я тоді там працював, аварію ліквідовував, – посміхнувся він.

– Тільки не кажи мені, що ти слюсар-водопровідник! – грайливо проспівала Дарина, дивлячись на нього, як на солодкий пряник, виставлений у центрі святкової вітрини.

– А що, коли слюсар, то вже й не підійду? – підчепив її пряниковий кавалер.

– Це мені без різниці. Я – не така! – з гідністю мовила вона. – Тільки відколи це сантехніки займаються організацією виставок?

– Звідки ти знаєш?

– Я все про тебе знаю! – загадково прорекла Чуб.

– А, по телевізору бачила! – здогадався рудий. – Гаразд, скажу… – Кавалер зробив зневажливу козячу морду. – Батько мій (морда явно адресувалася йому), вважай, другий мер Міста. Типу, тіньовий.

– В Омельченка, чи що, працює? Сірим кардиналом?

– Ну, на зразок того, – наново зморщив незалежний ніс «кардинальський» син. – Він і мене чиновничати прилаштував. Виставки, заходи всякі. Бачила б ти мене в краватці!

– Ну і? – поквапила розв’язку Дарина.

– Ну а я з ним посваривсь і в піку йому пішов у аварійники!

– Це по-нашому! – зраділа Землепотрясна. – Я ж теж із матір’ю погиркалася. Три місяці тут у гримерці прожила й додому ні ногою!

– А я, бачиш, не такий цілісний, – із жалем мовив хлопець. – Мене тільки на добу й вистачило. Ні, не через роботу… Я не татусів синок і не мазурю на паркеті. Просто не люблю початі справи валити. А якби я не повернувся, виставка б ця тазом накрилася.

«От усе й пояснилося! Такий хлопець – космос! – ошаліла від захвату Чуб. – А якщо? – Вона обережно намацала в кишені заповітний вузлик. – Щоб напевно!»

– Слухай, а тебе, часом, не Сашком звуть? – промурчала Дарина.

– Чому Сашко? – оскалився він. – Ти тільки по Сашках, чи що? Ну, тоді пробач, я – Ян.

«Бля! Навіщо я залишила Мусі кока-колу?!»

– Гаразд, пішов я, – заявив він несподівано.

Серце ніби перетягнули гумовим джгутом – до такого повороту Дарина була зовсім не готова.

Вона вже зібралася прожити з ним залишок життя.

Чи хоч би сьогоднішнього дня…

Ян пружинисто звівся на ноги і обтрусив пісок зі своїх світлих брюк.

– Ну, прощавай, – байдуже кинула Чуб, дивлячись на нього скривдженими очима, що категорично відмовлялися набрати гордого та незалежного вигляду.

– Може, перетнемося ближче до вечора, – всміхнувся він їй.

Джгут ослабнув.

– Коли? – збадьорилася Дарина.

– Не знаєш, що тут сьогодні таке буде? – вказав рудий на купальські вогнища, які оточували прикрашене стрічками сухе дерево та опудало в чорній рясі.

– Купала. Свято. Це я придумала! – не забула похвалитися Землепотрясна.

– А я думав, ти молодша мінімум років на п’ятсот! – підколов її він. – А це ще що? – кивнув кавалер на Краду з лялькою.

– Опудало Інквізиції! Наша відповідь Чемберлену! Раніше на Купала відьму Марену спалювали, а ми інквізитора. За те, що спалював відьом!

– Креативно, – заохочувально гмикнув він. – Тільки вони спалювали не Марину, а смерть.

– Марену.

– Один біс. Але доки горить Марина, смерті нема.

– Що?

– Може, біля багаття й зустрінемося? Коли початок?

– О десятій. Тільки я ж тут більше не працюю…

– Нічого, я тобі квиток куплю! – весело пообіцяв він. – А ти змію мою носиш?

– Звичайно! – ткнула вона пальцем у дротяну рослинність на своїй шиї. – Я взагалі її ніколи знімати не буду! – експансивно присягнулася Дарина Чуб.

– Точно?

– Так.

– Значить, побачимося на шабаші?

– О’кей. Біля входу. О пів на дванадцяту. Раніше тут нічого цікавого не почнеться!

Рудий кавалер кивнув і, пославши Дарині багатообіцяючий поцілунок рукою, попрямував геть.

«Мамо рідна…

Він ішов занадто швидко, він був уже біля воріт у клуб.

…нас же запросили сьогодні на шабаш!!!»

– Почекай! – заволала вона. – Я не можу! Яне! – Вона рвонула за ним і, похитнувшись, звалилася з двоколісної «сонячної колісниці». Впала на карачки на пісок. Схопилась і побігла знову. Але коли Чуб домчала до двох різьблених стовпів, які підтримують залізну хвіртку, на дорозі вже не було нікого.

У дверях магазину «Сафо» Катерину Дображанську наздогнала стривожена продавчиня з Катиним костюмом у руках:

– Жінко, ви забули в примірювальній.

Жінка обернулася. На ній була біла сукня – проста й така, що здавалася зухвалою в поєднанні з синяво-чорним, озвірілим волоссям, випущеним на волю з тугого вузла.