Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Багато хто гадав, що хлопця варто нагородити. Але виступив уперед похмурий Вассі, заможний торговець:
— Це несправедливо, — заперечив він. — Усі інші задля цього роками працюють і вшановують храм дорогими дарунками. Брог не зробив нічогісінько, аби заслужити навіть звичайної винагороди. Крім того, він простолюдець.
— Де в чому ти маєш рацію, — визнав священик (від того Брог аж застогнав). — Але Тангукарі щедрий не лише для високородних. Хіба ж не втратять надії інші, якщо Брога не буде нагороджено так, як він на те заслуговує?
Почувся схвальний гомін.
— На коліна, Брогу! — наказав свящедик, обличчю якого, здавалося, випромінювало саму доброту й любові.
Той став навколішки. Селяни затамували подих?
Лаг підніс важку патерицю й з усієї сили опустив її на голову Брога. То був добрячий удар. Хлопець повалився на землю, кілька разів сіпнувся й віддав Богові душу. На обличчі його застиг чудовий вираз радості.
— Як гарно, — заздрісно пробурмотів Катага.
— Не турбуйся, тату, — вхопила його за руку Меле. — Колись і ти одержиш свою нагороду.
— Сподіваюся. Та як можна мати певність? От хоча б Райя. Зроду-віку не бачив побожнішого чоловіка. Бідний старий все життя працював як віл і молив у Бога насильницької смерті. Будь-якої! І що сталося? Він помер уві сні! Що то за смерть для чоловіка?
— Завжди бувають винятки з правил. Спробуй цро. це не думати, батьку. Я знаю, ти помреш чудовою смертю, як Брог.
— Так, так… Однак якщо поміркувати, його кінець був такий простий. — В Катаги аж очі заблищали. — Я волів би чогось і справді великого, болісного, складного й чудового, такого, що чекає посланця.
Меле відвела очі:
— Але ж твоє становище не дозволяє тобі піднестись так високо, батьку.
— Справді, — погодився Катага. — І по хвилі додав: — Дарма, колись… — Він подумки посміхнувся: “Одного дня!.. Розумний та хоробрий чоловік усе бере в свої руки й сам заподіює собі болісної смерті, замість покірно чекати, поки недоумкуватий священик надумається щось зробити”.
Він відчув задоволення, згадавши про підтяту ліану. Як добре, що він так і не навчився плавати!
— Ходімо, — мовила Меле. — Привітаймо посланця.
Слідом за іншими селянами вони вирушили на рівнину, де впала куля.
Річард Хедвел відкинувся в м’якому кріслі й витер спітніле чоло. Щойно корабель залишили останні тубільці, їхні співи та сміх ще досі линули з вечірнього присмерку.
Згадавши відвідувачів, він посміхнувся й потягся по щоденник. Узявши ручку, заходився писати:
“Ігаті — чудовий край величних гір, бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, недоторканої зелені джунглів і велетенських квітучих дерев у лісах”.
Як на його думку, вийшло непогано. Отож Хедвел, прикусивши губу, писав далі:
“Населяють його миловидні гуманоїди із золотавою шкірою, які радо йдуть на контакт. Вони зустріли мене квітами й танцями, повсякчас виявляючи захоплення й радість. Вивчити їхню мову в гіпносні було зовсім неважко, і незабаром я почувався серед них, як удома. Вони веселі, сміхотливі, лагідні та ввічливі люди; безтурботно живуть серед первісної природи. Яким взірцем вони могли б бути для цивілізованої людини!
Я щиро полюбив їх і Тангукарі, їхнє милосердне божество. Можна лише сподіватися, що цивілізована людина з її свавіллям і здатністю все руйнувати ніколи тут не з’явиться й не зіб’є їх зі шляху веселої помірності”.
Він узяв ручку з тоншим стрижнем і написав:
“Є тут дівчина на ім’я Меле, яка…” Закреслив рядок і почав знову: “Чорнява дівчина незрівнянної вроди на ім’я Меле підійшла впритул до мене й зазирнула у вічі…” І ще раз закреслив фразу.
Насупившись, знову спробував:
“Її ясні карі очі обіцяють невимовну насолоду…”
Хедвел зіжмакав сторінку. П’ять місяців вимушеного стримування даються взнаки, вирішив він. Краще повернутися до найважливіших подій.
“Співчутливий спостерігач багато чим міг би допомогти цим людям. Але я відчуваю необорну спокусу не робити нічого, щоб не зруйнувати їхньої культури”.
Закриваючи щоденник, Хедвел поглянув крізь ілюмінатор на селище, осяяне смолоскипами. І знову відкрив зошита.
“Проте їхня культура видається досить розвиненою й гнучкою. Певна допомога їм нічого, крім користі, не принесе. І я їм залюбки допоможу”.
Після цього закрив щоденника й поклав ручку.
Наступного ж дня Хедвел розпочав свої добрі діяння. Як виявилося, багато хто з ігатійців страждав на хвороби, переносниками яких були комарі. Завдяки ретельному добору антибіотиків йому вдалося ліквідувати всі випадки захворювань, крім надто задавнених. Відтак вій організував спеціальні загони по осушенню ставків, у стоячій воді яких розмножувалися комаха.
Коли б не обходив він недужих, його завжди супроводжувала Меле. Красуня-ігатійка швидко засвоїла елементарні навички догляду за хворим.
Незабаром з усіма більш-менш небезпечними хворобами в селищі було покінчено. Тепер він цілими днями грівся на осонні в гайку, що неподалік села, й працював над книгою.
Священик Лаг негайно скликав усіх громадян на раду, щоб обговорити значення цих подій.
— Друзі, — почав старий, — посланець Хедвел зробив для села надзвичайно багато. Він вилікував хворих, і вони також зможуть жити й сподіватися на подарунок Тангукарі. Тепер наш друг стомився й відпочиває. Він чекає на винагороду, заради якої сюди прибув.
— Нема про що й говорити, — втрутився торговець Вассі. — Він її одержить. Гадаю, Лагові слід узяти патерицю й вирушити до нього…
— Навіщо скупитися? — заперечив Жуель, що сам готувався стати священиком. — Хіба посланець Тангукарі не заслуговує на кращу смерть? Хедвел гідний більшого, ніж патериця! Значно більшого!
— Ти маєш рацію, — по паузі мовив Вассі. — Тоді я пропоную позаганяти йому під нігті отруйні колючки легениці.
— Ні, такого, може, й досить для торговця, — втрутився каменяр Тгара, — але не для Хедвела. Він заслуговує на смерть, якою ми вшановуємо найвищих. Вважаю, його треба зв’язати й розпалити в нього під ногами невеличке вогнище, щоб поступово…
— Стривайте, — заперечив Лаг. — Посланець заслужив на смерть Посвяченого. Отож нехай його обережно, але так, щоб він не випручався, віднесуть до найближчого великого мурашника й закопають там по шию.
Почулися схвальні вигуки.
— І поки він кричатиме, — сказав Тгара, — за старовинним звичаєм не змовкатимуть тамтами.
Усі погодилися, що то має бути чудова смерть.
Отож обговорили деталі й визначили час. Усе селище билося в релігійнім екстазі. Занепала духом лише Меле, хоча й сама не розуміла чому. Похнюпивши голову, вона пройшла селищем і піднялася схилом до Хедвела.
Той, роздягшись до пояса, грівся під двома сонцями.
— Добридень, Меле, — привітався він. — Я чув барабанний бій. Щось готується?
— Святкування, — відповіла дівчина, сідаючи біля нього.
— Чудово! А мені туди можна?
Не зводячи з нього очей, Меле повільно кивнула. В неї аж серце мліло від такої хоробрості. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким чоловік мав удавати, що святкування власної смерті анітрохи його не бентежить. Сучасні чоловіки його віку нездатні зберегти необхідного в такому випадку самовладання. Та, звісно, посланець Тангукарі дотримуватиметься правил краще за будь-кого іншого.
— Скоро почнеться?
— За годину, — відповіла Меле.
Раніше вона не приховувала від нього своїх думок і почувалася невимушено. Тепер їй щось наче за серце хапає. Вона не знала чому. Ніяковіючи, дівчина поглянула на Хедвелове чужинське вбрання, на руде волосся.
— Має бути весело, — промовив він. — Справді, дуже весело… — і вмовк.
З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.
