Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Якось я читав, що близько шістдесяти відсотків медич- иих витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.
— Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», — наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине житія доти, доки вона житиме».
Ленґдон кивнув.
— Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом — відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.
Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.
— Кому потрібна агатусія? — раптом спитала пошепки Сієнна.
— Перепрошую?
Сієнна підвела голову й поглянула на нього.
— Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він на- іивався «Кому потрібна агатусія?».
Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені — agathos і thusia.
— Наскільки я розумію, агатусія — це пожертва заради добра?
— Майже. Насправді це слово означає «самопожертва заради спільного добра». — Вона на мить замовкла. — Іще це називають філантропічним самогубством.
Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше — одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге — стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.
Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі «Втеча Погана», де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману «критичний вік» підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.
— Однак повернімося до есею Цобріста... — сказав Ленґдон. — Я не впевнений, що правильно розумію його назву «Кому потрібна агатусія?». Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам, чи як?
— Узагалі-то, ні. Назва — це гра слів.
Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.
Англійською це звучить як «Who needs suicide?» WHO — World Health Organization — Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ — доктора Елізабет Сінскі, — яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.
— Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.
— Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.
Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну — вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.
«Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?» — подумав він.
Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: «Віа Данте Аліґ’єрі».
— Схоже, ти знаєш багато про людський мозок, — сказав Ленґдон. — Ти на цьому спеціалізувалася на медичному факультеті?
— Ні, але коли я була маленькою, багато читала. Я зацікавилася наукою про мозок відтоді, як у мене з’явилися певні... проблеми з ним.
Ленґдон із цікавістю зиркнув на неї, сподіваючись, що Сіпша продовжить.
Мій мозок... — тихо сказала Сієнна, — він розвивався інакше, аніж у більшості дітей... і це призвело до... певних проблем. Я витратила багато часу, намагаючись збагнути, що зі мною не так, і дізналася багато про нейробіологію. —Вона зустрілася поглядом із Ленґдоном. — І відсутність волосся в мене справді спричинена захворюванням.
Ленґдон відвів погляд, засоромлений власним запитанням.
— Не переймайся, — сказала вона. — Я вже звикла жити з цим.
Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.
— Оті вояки, — почав він. — Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?
— Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології — людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.
«Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?» Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції — через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.
— Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас... тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.
Сієнна кинула на нього здивований погляд.
— Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.
— У мету? У поширення чуми?
І знов карі очі Сієнни прискіпливо й допитливо увіп’яли- ся в нього.
— Роберте, мета — не поширити чуму, а врятувати світ. — Нона трохи помовчала. — Один із пасажів у статті Цобріста, який найжвавіше обговорювали, був поданий як цілком конкретне гіпотетичне запитання. Я хотіла б, щоби ти на нього відповів.
— Яке запитання?
— Цобріст запитав: «Якби ви мали можливість клацнути вимикачем і вбити половину населення Землі — ви зробили б це?»
— Авжеж, ні.
-- Гаразд. Але якби тобі сказали, що коли ти не клацнеш вимикачем негайно, то людство вимре впродовж наступного сторіччя? — Сієнна зробила паузу. — Тоді ти клацнув би вимикачем? Навіть якби це означало вбити твоїх друзів, родину і навіть, можливо, й себе?
— Сієнно, як же я можу...
— Це гіпотетичне запитання, — повторила вона. — Чи вбив би ти половину населення Землі сьогодні, щоби врятувати рід людський від вимирання?
Ленґдона глибоко збентежила химерна й моторошна тема, яку вони обговорювали, тому він із полегшенням зітхнув, ко- ли побачив червоний транспарант на боці кам’яного будинку, що показався попереду.
Ось дивись, — сказав він, показуючи рукою. — Ми вже прийшли.
Сієнна похитала головою.
Те, що я й казала. Типовий приклад заперечення.
