Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Великоросійські «тлумачі історії» виявляли неабияку винахідливість, намагаючись хитрістю й спритністю приховати правду про поневолення сусідів. Ось слова, що виказують правду: «… (Сановники московські, призначені князем у Псков. — В. Б.) іменем нових законів збільшили податки для громадян і хліборобів, не слухали справедливих скарг і страчували за них, тож нещасні жителі юрбами тікали в чужі землі… Пригороди спорожніли. Іноземці, купці, ремісники, що мали доми в Пскові, не хотіли бути ні жертвою, ні свідками насильства і всі виїхали звідтіля» [1, том VII, с. 27].
Загинув Новгород! Загинув Псков!
Загинула слов'янська культура під жорстокими ударами фіно-татарського етносу Московії.
До кінця князювання Василя III в Новгороді та Пскові повністю зник торгово-промисловий прошарок населення в результаті московського підкорення. Майно підкорених новгородців і псковитян було повністю конфісковане московитами, підприємства здебільшого зруйновані. Нові московські прибульці були людьми військовими. У своєму завойовницькому русі Московія в XVI столітті зберігала свій первісний характер — характер військової колонії в підкореній країні. Інакше не могло бути. Московське князівство до середини XVI століття являло собою суцільне бойовище.
Ось що оповів англієць Дженкінс, який плив 1558 року з флотилією галер із Нижнього Новгорода по Волзі на Далекий Схід, про Московію того часу: «… всі околишні області до сусіднього басейну Клязьми спустопіені московським завоюванням. Країна всіяна руїнами» [4, с. 14–15].
Тут великоросійським байкам місця немає. Дженкінс засвідчив страшну дійсність. Таку «культуру», такий «розквіт» і такий «розвиток» несла сусідам Московія!
Ми вивчаємо криваві злодіяння Московії одне за одним. Однак пора встановити і їх політичне підґрунтя.
Із цією метою заглибімося в період російської історії з 1470 до 1570 року. Встановімо, що ж почало змінюватися в той період життя в Орді і в її Московському улусі.
Тут почасти мусимо відступити від хронологічного перебігу подій, аби краще простежити зміну самої історичної й психологічної ситуації. Бо саме в той історичний період і відбувався критичний перелом.
Перед Московським князівством і його церквою знову, як і в період Олександра, так званого Невського, постало питання: якому єдиному цареві поклонятися?
Сподіваюся, читачі пам'ятають, що в середині XIII століття церква й князь Олександр дійшли єдиної думки, і таким царем для них став єдиний правитель Золотої Орди — хан Батий. Пізніше — наступні хани.
Захана як найвищого. Богом посланого Царя молилися в ростовсько-суздальських, а пізніше — у московських церквах. Цю незаперечну істину засвідчив навіть М. М. Карамзін, хоча надто вже ухилявся від цього зізнання «оповідач історії». Якщо князь виявляв непослух ханові, митрополит відлучав такого князя від церкви і піддавав анафемі. Таке не раз чинили з тверськими князями, новгородцями й псковитянами.
Золотоординський хан уособлював для Московії «симфонію» єднання церкви і влади, яку проповідувала Візантія та прийняла як догмат Московія.
Але в самій Золотій Орді, в її улусах до кінця XV століття сталися зміни, і перед Московією та церквою знову постала стара дилема: якому цареві Орди молитися? Навіть почала зринати страшна думка: а чи не проголосити свого, Московського царя?
До кінця XV століття внаслідок жорстокого розбрату Золота Орда поступово почала втрачати не тільки свою силу, а й вплив на власні улуси — князівства. Із володінь Орди на той час піднялися Кримське ханство і Московський улус.
Московським князем на ту пору був Іван III, якому вдалося домовитися із кримськими гіреями «про братство і вічну дружбу». Московський князь при цьому погодився визнати себе залежним від Кримського ханства, як був залежний від Золотої Орди.
Послухаймо М. М. Карамзіна, хоча «тлумач» відверто намагається в цьому питанні сховати кінці у воду, плутаючи геть усе:
«Іоанн послав у Крим товмача свого Іванчу бажаючи укласти з Ханом урочистий союз, а Менглі Гірей 1473 року прислав у Москву чиновника Азі-Бабу… Разом із Азі-Ба-бою вирушив (назад. — В. Б.) у Крим Послом Боярин Микита Беклемішев».
Микита Беклемішев мав чітку вказівку московського князя погодитися на таку умову хана:
«Великий Князь зобов'язаний слати до мене. Царя, поминки (данину. — В. Б.), або дари, щорічні» [1, том VI, с 260].
У цьому союзі, що тривав понад сто років, Кримський хан виступав із титулом царя, з чим погодився Іван III, а сам лишився великим князем. Титули на ті часи прояснювали всю взаємозалежність. Тут вигадки великоросів зайві. Князь завжди залишався васалом царя.
До речі, поминки (данину) Московія возила в Крим до 1700 року, ще за Петра І.
«Беклемішев повернувся в Москву із Кримським Послом, Довлетеком Мурзою, і з Клятвенною Ханською грамотою, на якій Іоанн, у присутності цього Мурзи, цілував хрест із запевненням, що буде точно виконувати всі умови союзу» [1, том VI, с. 261].
Варто наголосити: умови союзу були прислані ханом і беззастережно прийняті Московським князем Іваном III. Союз цих двох татаро-монгольських улусів був страшний для православного світу. Всією своєю суттю він був спрямований і проти залишкового правління Великої Орди, і проти сусідніх слов'янських народів.
Упродовж ста років Московія й Кримська Орда грабували землі України. То були роки усвідомленого з боку Мос-ковії знищення українського народу. Про страшні діяння Московського й Кримського улусів того часу автор розповість у наступній книзі дослідження. Зараз же хочу наголосити на тому факті, що Московія не вийшла з-під татарського панування після 1480 року, в чому нас намагаються переконати великоросійські «байкарі історії». Помінявся лише господар Московії. Він перемістився із Сарая в Бахчисарай.
Притому змінився ступінь залежності Московії від Орди. Якщо раніїпе була необхідність отримувати «ярлик» на управління князівством в Сараї, то зараз і кримські Гіреї, й московські Рюриковичі полюбовно погодилися, що саме вони залишилися продовжувачами справ Чингісидів і спадкоємцями слави Великої Орди. При цьому Крим залишився носієм Царського трону, а Московський князь залишився «меншим братом», але вже міг передавати титул у спадщину. Як не схиляли московські церковники Івана III і його сина Василя III зазіхнути на царський титул, князі не зважилися протистояти кримським Гіреям.
Однак, навіть уклавши договір із Кримом, Московія далі відчувала страх перед залишками Великої Орди, що кочувала в Поволжі, а Іван III, як і його предки, боявся ординських ханів.
Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Государ (Іван III) послав Боярина Івана Федоровича Товаркова… до Ахмата і Князя Ординського Теміра. Але Цар (бачите, — хан Золотої Орди залишається для московитів Царем. Про титул навіть не сперечаються. А це вже 1480 рік. — В. Б.) не хотів слухати їх, відкинув дари й сказав Бояринові: «Я прийшов сюди (у Московію. — В. Б.) покарати Івана за його брехню, за те, що він не йде до мене, не б'є чолом… Нехай сам з'явиться переді мною, тоді Князі наші будуть за нього клопотати, і я можу вчинити йому милість». Темір також не взяв дарів, а відповів, що Ахмат у гніві, і що Іоанн біля Царських стремен мусить вимолити собі прощення» [1, том VI, с. 296].
Читачі здогадалися, як учинив «Великий Государ Московський». Так, він втік, як і його предки!
Послухаймо професора В. О. Ключевського, який лаконічніше за М. М. Карамзіна викладає матеріал:
«У 1480 р., під час навали хана Ахмата, Іван III, постоявши з полками на Оці, покинув армію і повернувся в Москву. Столиця була в сум'ятті; городяни зносили в Кремль свої пожитки, очікуючи татарської облоги. Побачивши великого князя, який повертався, вони підступили до нього зі скаргами й говорили йому, за свідченням літопису:
«Коли ти, государю, княжиш над нами в мирний час, тоді нас тяжко обкладаєш; марними поборами, а тепер сам, розсердивши хана, не заплативши йому виходу, нас-таки видаєш татарам». Старий ростовський архієпископ Вас-сіян зустрів великого князя ще більш різкими докорами, почав «сердито говорити йому», називаючи його «бігуном», боягузом і погрожуючи, що йому не минеться кров християнська, котра проллється від татар» [6, с. 200].
