Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Ухвалена вона була на пізнїйші спокійнїйші часи і в житє властиво не увійшла нїколи, а нам інтересна як найповнїйший вираз провідних мотивів польської шляхетської й державної полїтики супроти козачини, що повторяють ся в ухвалах і ранїйших i пізнїйших.
Поставивши свої дезідерати, сойм поки що, з огляду на небезпеку від Турків, поручив правительству, чи гетьману коронному взяти козаків низових і донських на службу воєнну як найбільше (ile ich jedno bydz moze), значить — поручив змобілїзувати всю сю пограничну своєвільну людність, — щоб потім пробувати її задавити тими репресіями. Раховано, що можна б козацької сили стягнути 20 тисяч; як оповідає сучасник, був уложений і плян такої мобілїзації (в загальній цифрі 110 тисяч), списано й можливих начальників тих всїх полків 5). Але польські фінанси не позволяли такого ґрандіозного експеріменту: навіть надзвичайний податок був шляхтою ухвалений тільки на випадок, як би справдї прийшло до війни. З скарбових записок виходило б, що на службу взято було в дїйсности (і то на якийсь дуже короткий час) тисячу козаків на вищій платї, по 12 зол. на квартал — мабуть конних, і дві тисячі по 5 зол. — мабуть піших 6).
Для заохоти козачини до державної служби й помочи правительству в таких трудних обставинах були роздані грамоти — надання й потвердження ріжним козацьким ватажкам, і мабуть — козацтву іn соrроrе. Так Криштоф Косинський, що вже тодї мусїв грати ролю одного з головнїйших проводирів козачини, дістав грамоту на пустиню Рокитну на Поросю; другий ватажок — Войтїх Чановицький — на Боришпіль з селищем Іванківським за Днїпром, третїй — по імени нам незвісний — городище Володарецьке з селищем Розволожським на Роси, четвертий — Горошин і Снепород за Днїстром. Козакам взагалї мабуть було потверджене володїннє Терехтемировим і їх давнїйші права і вільности 7).
Але турецька туча проминула й сим разом. Замойский, висланий до Царгороду, за посередництвом і помічю анґлїйського посла встиг удобрухати султана і привести до згоди: Польща мала заплатити Туркам за шкоди, починені козаками в останнї напади, і вивести „українних людей з Низу всїх”. Сї умови прийнято 8). Король мусїв відступити від принціпу поставленого Баториєм, що правительство польське за козаків не відповідає. Та що війни не було, то не війшли в житє й надзвичайні податки, ухвалені соймом, і правительство польське опинило ся знов перед більш нїж трудним завданнєм, з порожнею касою, вичерпаною контрибуціями Туркам і Татарам, думати над сповненнєм другого турецького жадання — очищення чорноморських степів від козачини і переведення тих всяких репресій і орґанїзацій, премудро начеркнених соймом 1590 р. 9).
Надзвичайні козацькі контінґенти зменьшено до одної тисячі пішого війська: двох полків по 500 чоловіка, з платою по 5 зол. на квартал; службу і платню їм визначено від 18/X. 1590 10). Завданнєм сього війська мусїло бути те саме, що постановлено було йому в обовязок при відновленню служби в 1591 р.: „погамованнє україннаго своєвільства і затримання згоди з сусїднїми державами”. Зверхником був поставлений Миколай Язловецкий староста снятинський; поруч нього в ролї комісара по козацьким дїлам виступає Якуб Претвич староста теребовельський (син славного Берната); безпосереднїм начальником козаків мав бути все тойже Оришовский. Так воно мусїло бути й при першім визначенню служби сьому козацькому корпусу — в осени 1590 р
Військо було набране, начальство над ним настановлене, і стало дїло знов за малим: за тою нещасливою платою. Квартал минав за кварталом, а грошей козакам не плачено. В скарбі грошей не було, воякам польським теж не заплачено і вони збирали собі контрибуції, де попало. Козаки теж вважали себе в праві промишляти всякими способами. Весною 1591 р. вони зібрали ся йти на Волощину з якимсь претендентом — „потомком Івонї''. Вісти про се страшенно наполохали правительство, що вже побачило перед очима, по всїх пережитих трівогах, перспективу нового розриву з Туреччиною. Король поручив Язловецкому якось стримати козаків. Язловецкий ріжними обіцянками встиг відвести козаків від сього пляну: козаки видали претендента, а правительство поспішило всадити його до Мальборґу 11). Що наобіцяли при тім козакам, на жаль не знаємо. Обіцяли зараз платню виплатити, — „на св. Яна” (24/VI), але мабуть на тім не кінець тих обіцянок. Одначе і платня не приходила. Тільки в вереснї Претвич роздобув гроші на заплату 12). Службу козакам тим часом відновлено. Маємо з 25/VII королївські листи, видані на підставі порозуміння короля з сенаторами: вони продовжують козакам службу на неозначений час і уставляють „ординацію” для сього козацького війська.
Має воно далї складати ся з тисячі козаків — людей досвідчених і до того здатних, під проводом Оришовского і зверхністю Язловецкого. Козаки новоприняті, що не зложили ще присяги, мали присягнути перед королївськими комісарами, що будуть послушні королеви й начальству свому (старшому, себто Язловецкому, і „поручнику” його — Оришовскому) і пильнуватимуть спокою з сусїднїми державами: анї самі не будуть зачіпати ся з ними, анї кому иньшому не дозволять. Оришовский обовязаний доносити про всякі кроки неприятеля і всяке своєвільство українних людей; против неприятеля має виступити з усїм своїм військом. До війська свого не повинний приймати нїкого без відомости „старшого”. Щоб військо се могло сповняти свою сторожову службу, а головно — щоб не наприкряти ся пограничним старостам і маєтностям та їх людности, король наказує йому стояти за границями оселих місць: або на ур. Кремінчуку, або десь на иньшім місцї в степу (але таки на Днїпрі ж, очевидно); там має бути побудований замок 13). Старостам і державцям волостей на горішнїм Днїпрі дано наказ вислати на се Днїпром дерево, а також мабуть і робітника, як то практикувало ся з давнїх часів при будові днїпровських замків, і тим способом має бути побудований той замок. На виживленнє сього козацького війська старости й державцї королївщин, з східно-полудневої України очевидно, мають вислати по мірцї муки з кождого тяглого селянського господарства і відіслати то — селянськими підводами очевидно. За се козаки вже не мають права на нїякі „лежі” — кватири, і на утриманнє „на волости”, як називали залюднені части України: не мають брати живности в маєтностях панських, анї чинити нїяких шкод, і за всяку шкоду, яка б стала ся, „старший або поручник” мали вчинити справедливість над провинником. Але крім старшого або поручника нїхто не може претендувати на якусь власть або юрисдикцію над козаками 14).
„Ординація”, як бачимо, здїйсняла, бодай в мінятюрі, проєкти сойму 1590 р.: козацьке військо, в числї одної тисячі, виводило ся на Низ і там мало пильнувати спокою й порядку. З тим мали увільнити ся українські маєтности від козацьких „леж” і „приставств”, які тепер мовчки признавало їм і правительство, а вони мусїли ставати дуже прикрими, особливо коли козаки не діставали заплати. Заразом, як ми бачимо, потверджував ся козацький імунїтет.
Козачина потвердженнє своїх прав і привілєґій прийняла до відомости, але виконувати вложених на неї завдань не вважала для себе обовязковим, бо грошей не діставала, заповіджених королем реформ не бачила, та й нарештї з тою силою, яку правительство давало в руки своїй коронній адмінїстрації — тисячкою реєстрового козацтва, ся адмінїстрація нїчого не могла вдїяти супроти маси українського своєвільного козацтва, що зоставало ся по за реєстром. Не могла нїчого вдїяти навіть при найлїпшій охотї.
Замку на Кремінчуку побудовано не було, провіанту козакам посилати нїхто не спішив ся, і на Низ їх, очевидно, не виведено — не можна було ними комендерувати, коли не платило ся їм як належить. Від жовтня 1590 р. їм не були заплачені гроші, й нїяк не можна було здобути ся на тих 15 тис. золотих, що їм належали. А се давало притоку до ріжних своєвільств, контрібуцій з маєтностей і всього того, що позволяло собі під той час і реґулярне військо, заложивши конфедерацію з причини незаплачення грошей 15). І справа козацьких „леж” та контрібуцій стає одною з головних casus belli в тих зачіпках з козаками, що роспочинають ся слїдом — почавши від війни козаків, під проводом Косинського, з пограничними маґнатами і кінчаючи великими розрухами 1595-х років.
