Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Давно безбожником зробився?
— Тю! — реготнув Яків. — Слухай, я й не знав, чи вірив колись. І в що вірив — тим паче не думав. Бач, постійно доводиться розриватися. Часи такі. Тож ти слухай сюди, — він зробив нову затяжку, переклавши ноги навпаки. — Коли червоні, значить, повернулися, перечекав я в одному затишному куточку на Подолі. Хотів виповзти, все вже придумав. Тільки випередили мене, котрийсь із товаришів настукав. Десь там за Денікіна сидів на підпільній роботі, бачив мене в контррозвідці. Але хай мене ще спробують узяти — задешево не дамся! Завели мене в губчека, там знайшлися знайомі ще з того разу. О, кажуть, він же наш, колишній! Я їм пригадав ще й товариша Шлімана.
— Якого ще Шлімана? Не знаю я ніякого…
— Ха! — Дзюба знову підправив вуса. — Тобі й не треба, дядьку. Цього товариша при мені денікінці впорали. Я особисто водив на допити. Хто докаже, що він ніяких завдань мені не давав? Ніхто! Там же все переплуталося, наче кіт шкідливий клубком погрався! Словом, повірили, ніби я служив у тій контррозвідці як таємний агент товариша Шлімана. Щоб зовсім уже довірилися, заходжу з козиря. Дійшло? Ти мій козир, дядьку!
— Не мороч голови.
— Їм, — кивок через плече, — заморочив. Тобі нащо? Усе просто. Доходили ще раніше чутки про отамана Шеремета. Я ж відразу зметикував: давній знайомий, можна сказати, хрещеник у люди вибився. Білякам нічого не казав, утрачали вони мою довіру. А от чекістам козирнув: знаю, мовляв, особисто цього полководця. Готовий знайти, вмовити здатися. Чув, комісари амністію оголошують?
— Амністію?
— Пробачають тим отаманам, хто бив денікінців тут, у тилу. Хай там як, воювали ви з ними проти одного ворога. Махно он узагалі воював разом із червоною армією. Аж пір'я летіло з панів добровольців. Тож розмова, бач, серйозна, Даниловичу. З миром я прийшов.
Шеремет не знав, чому далі його слухає.
— Хутір твої запалили?
— Є грішок, — признався Дзюба. — Де ж тебе шукати, як не коло Маруськи? Дівка справна. Люди кажуть, ніби вінчатися збираєтеся. То хороше діло. Складеш зброю разом зі своїм військом — і всі на весіллі гуляють. Таке втнемо, що аж — аж!..
Яків картинно притупнув чоботом, докурив самокрутку, кинув недопалка на підлогу й роздушив носаком.
— Хутір навіщо спалили, питаю, — Шеремет ніби не чув його.
— Запитай Опанаса! Мене побачив — і за сокиру. Народ у нас лютий тепер, сам розумієш. Особливо до таких куркулів. Щоб ти знав: коли я ще тоді повернувся від Зеленого, покійного, назад до чека, на той хутір комунари вже заздрилися. Бач, завів собі садок вишневий коло хати, одноосібник, мать його так…
— Життя вони тобі врятували. Забув?
— А куди б поділися! Хай би спробували вигнати хлопців Зеленого! Нехай дякує, що не займали. І пізніше хто від хутора біду відводив? — Яків стукнув себе кулаком у груди. — Але все. Амба. Більшовики надовго. Або з нами, або так, як є. Він же мого бійця мало не зарубав! Червоний півник під стріху куркульську давно просився. Ні, дядьку, ти мені Опанасовим хутором не дорікай!
— Де вони?
— Хто? А! — Дзюба ніби тільки зараз зрозумів, про кого йдеться. — Сидять тутечки, у холодній. Опанаса трошки відшмагали канчуками. Вчистили добряче, щоб дурно сокирами не махав. Нічого, переживе. Названий батько Марусьчин, чи як? Вважай, тесть? Усе в наших руках. Оцих… — він витяг уперед руки долонями догори. — Я тобі все сказав, отамане. Відпущу твоїх усіх, щойно виведеш людей з лісу і на майдані зброю складете. Більше скажу: тим, хто потім запишеться в червону армію, пробачать усі гріхи. І не Бог тут простить, а могутніша сила. Від Господа свого хіба дочекаєшся? А в мене при собі — потрібні папери. Уповноважений я, слуг нема.
— Теж виріс.
— Ще б пак! Кадрів не вистачає. Пробував я на зуб усякого, дядьку. Ти ж бачив. Отамани, партизани, денікінці… Не та сила, Даниловичу. Бач, хоч хто комісарів гнав звідси, проте вони назад повертаються. Мабуть, є в кацапів щось таке затяте. Знають, чого хочуть, ось що тобі скажу. То вийде в нас розмова, батьку отамане?
Шеремет не поспішав з відповіддю.
Знав: потрібна вона насамперед йому самому. Розумів, якою вона може бути. І все ж таки…
— Чи маю я час подумати?
— Ми ж не чужі, дядьку. До ранку думай. Дивись, без нареченої лишишся. Завезу в Київ, у губчека. Ти ж там був. Одну твою жінку якось затягли туди, було таке?
Вилиці заграли. Зуби прикусили нижню губу. Артем не стримався, натиснув сильніше — зробилося солоно, з маленької ранки пішла кров.
— От до ранку й чекай. За давньою звичкою.
— Добре, що я тебе знайшов, — підморгнув Дзюба. — Хто інший не говорив би зі мною. А мені, бач, довіра яка. Можеш навіть не в армію записуватися. Відразу в губчека. Складу, як кажуть, протекцію. Тобі там ціни не буде, отаманів переловимо всіх. Не лише у волості, а в усій губернії. Великим чоловіком станеш, дядьку.
— До ранку подумаю, — сухо повторив Шеремет.
Повернувся. Не озираючись, вийшов на морозець.
Проминув господарів — ті товклися в сінях, терпляче чекаючи, поки в світлиці скінчиться розмова. Із цими йому взагалі не хотілося ні про що говорити. Тож здивувався, коли надворі за спиною почувся рух, а тоді рука вчепилася в бекешу. Ступив убік, глянув назад, мацнувши розстебнуту кобуру.
Палажка.
Закутана в кожух та квітчасту хустку, розпашіла. Тяжко дихала, озирнулася, глипнула на Артема зацькованим цуциком, знову сторожко кинула оком через плече.
— Отамане…
— Чого треба?
Шеремет навмисне грубіянив, щоб розуміли, як він ставиться до зрадників. Пустили ворога в хату, та ще й помагають торгуватися з отаманом.
— Я підслухала…
— Хто б сумнівався. Цікаво було?
— Не вір.
— Без тебе знаю. Усе?
— Ні. Не все знаєш. Ой, не все, отамане… Тітку Килину, вранці, там — таки, на хуторі…
Артемові стало холодно всередині.
— Що?
— Порубали. Маруся сказала… Встигла…
— Як устигла?
Шереметові здалося, що серце зараз проб'є йому груди. Калатало, немов дзвін на пожежу.
— Їх із дядьком Опанасом притягли сюди, в хату, — говорячи, Палажка важко дихала і далі чи не по кожному слові озиралася. — У чому були. Вдягтися не дали. Про тебе розпитували… Дядька просто тут… Я не бачила, потім оцей, комісар, звелів кров замити… А Маруся…
— Що?!
Шеремет не скрикнув — голосно прошепотів, труснув молодицю за плечі.
— Спершу сам… Ось він… Прямо у хаті… Нас вигнали у двір, солдати під багнетами тримали… Сидір був кинувся… Нахромився, я потім перев'язала… Ще жива була, коли в сільраду тягли…
— Була?
— Уранці це сталося. Ще перед полуднем. Тоді я по воду пішла… Ці… звеліли наварити їм борщу… Біля криниці люди сказали, ніби мертвою Марусю нашу винесли за сільраду, де стріляли сьогодні… Пособників… Тих, хто бандитам допомагає… Вам… Тобі…
Темно в очах.
Але на мить.
Коли пелена спала, Шереметові здалося: він став краще бачити. Немов вишні сили додали йому зору — і очі стали гострі, видющі, як у кота.
Чи в іншого лісового звіра.
Хижого.
— Іди в хату, — мовив зовсім іншим, якимось незнайомим голосом, чув себе — і не відразу впізнавав. — Вертайся. Не можна тобі тут, зі мною.
За рік він овдовів двічі.
Лідія.
Маруся.
Марія.
Нехай невінчані. Вони жили, як чоловік і жінка. Коли бачились востаннє, цілувала на прощання, промовляла так, як давно хотіла: «Бережи себе. І хай Бог так само береже тебе, чоловіче мій».
— Іди, — повторив Артем.
Легенько підштовхнув Палажку. Скочив на коня. Пустив його клусом, і так проїхав до околиці. Намагався прикинути в думці, скільки може бути в селі червоних, де вони всі поховалися. Хоч насправді це його тепер майже не обходило. Просто інакше він не міг відігнати від себе думки про Марусю.
Вона загинула разом з його дитиною.
Боялася викинути. Хотіла доносити.
Він пообіцяв боронити. Її та дитину.
Обох уже ніколи не буде.
