Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью .txt) 📗
Помилявся б той, хто гадав би, що Додо внутрішньо противився такому станові справ. Він приймав його з простотою, як притаманну собі форму життя, без здивування, з глибокою згодою, з серйозним оптимізмом, і порядкував собі, устатковував дрібниці в межах цієї безподійної монотонности.
Щодня перед полуднем він виходив на прогулянку в місто і йшов завжди таким самим туром уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця і потому тою самою дорогою повертався. Одягнений у витворний, хоч і зношений, костюм брата, заклавши за спину руки, які обплітали ціпок — він рухався з точністю і без поспіху. Він скидався на добродія, який подорожує для власного задоволення, оглядає місто. Ця відсутність поспіху, якогось напряму або мети, які мали б виражатися в його рухах, інколи набирала компромітуючої форми, бо Додо виявляв схильність витріщатися: перед дверима крамниць, перед майстернями, де грюкотіло й майструвалося, і навіть перед групами людей, що розмовляли.
Його фізіономія рано почала дозрівати і, дивна річ, у той час як життєві зміни і струси затримувалися на порозі цього життя, милуючи його порожню неторкненість, його позасуспільну винятковість, риси його формувалися на тих пережиттях, які проходили повз нього, антиципували якусь нездійснену біографію, котра, ледь-ледь зарисована у сфері можливостей, моделювала й різьбила це обличчя в ілюзорну маску великого трагіка, повну знання і смутку всіх речей.
Його брови зводилися прегарними арками, занурюючи в тінь великі й сумні, глибоко підкружені очі. Довкола носа вглибилися дві борозни, повні абстрактного страждання й ілюзорної мудрости, вони бігли до кутів вуст і ще поза них. Маленькі й набубнявілі вуста були болісно замкнуті, а кокетлива «мушка» на довгій бурбонській бороді надавала йому вид старого й досвідченого бонвівана.
Не обійшлося без того, щоб оця його упривілейована винятковість була вистежена, зажерливо винюшена хитро зачаєною і завжди голодною людською злосливістю.
Отже, щораз частіше траплялося, що під час своїх ранкових прогулянок він отримував напарників, і однією з умов цієї упривілейованої винятковости було те, що то були напарники особливого ґатунку, не в значенні товариськости і спільности інтересів, а в розумінні надзвичайно проблематичному і не надто сприятливому. То були, переважно, значно молодші віком особи, які горнулися до нього, повного гідности і поваги, а розмови, які вони провадили, мали особливий, веселий і жартівливий тон, для Додо — трудно заперечити — милий і збадьорливий.
Коли він отак ішов, на голову вищий від цілої тої веселої й тріпотливої компанії, то виглядав, як філософ-перипатетик ув оточенні своїх учнів, а в його обличчі з-під маски поваги і суму видирався фривольний усміх, змагаючися з трагічною домінантою цієї фізіономії.
Додо тепер запізнювався із своїх ранкових прогулянок, повертався з них, маючи скуйовджену чуприну, у ледь збентеженому вбранні, але пожвавлений і схильний до веселої контроверсії з Каролею, бідною кузинкою, яку прихистила тітка Ретиція. Зрештою, мов би розуміючи невисоку почесність тих зустрічей, Додо щодо цієї теми зберігав удома повну секретність.
Один раз або двічі в тому монотонному житті сталися випадки, які своїм форматом стирчали з мілизни буденщини.
Якось, вийшовши вранці, він не повернувся на обід. Не повернувся також і на вечерю, ані на обід наступного дня. Тітка Ретиція не могла собі знайти місця. Але того дня увечорі він прийшов трохи пом'ятий, у зіжмаканому і криво нацупленому мельоникові, зате, зрештою, здоровий і повен спокою духу.
Трудно було реконструювати історію тієї ескапади, щодо якої Додо зберігав повне мовчання. Правдоподібно, що влупивши кудись очі на прогулянці, він зайшов на незнану околицю міста, можливо, в цьому йому допомогли сопливі перипатетики, які охоче вставляли Додо в нові й незнані життєві умови.
Можливо, то був один з тих днів, коли Додо посилав на канікули свою бідну, переобтяжену пам'ять — і забував свою адресу, а навіть і прізвище, себто пункти, щодо котрих він, зрештою, в інші моменти завжди мав тяму.
Ми ніколи не взнали точніших подробиць тієї пригоди.
Коли старший брат Додо виїхав за кордон, сім'я зміліла до трьох-чотирьох осіб. Крім вуйка Ієроніма і тітки Ретиції була ще Кароля, яка виконувала функції ключниці у великому господарстві вуйків.
Вуйко Ієронім уже багато років не виходив з покою. З часу, коли Провидіння лагідно вийняло з його рук штурвал того збитого з пуття і загрузлого на мілині життєвого корабля — він провадив життя пенсіонера на вузенькому суходолі між сінями і темним ванькиром, який був йому приділений.
В довгому, до землі обвислому шляфроці, він сидів у глибині ванькира і з дня на день поростав щораз фантастичнішим заростом. Довга борода барви перцю (на кінчиках білих жмутиків майже що біла) обпливала його обличчя довкола, сягала до половини щік, залишаючи вільним тільки яструбиний ніс і двоє очей, що тонули білками в тіні кущуватих брів.
У темному ванькирі, у тому тісному ув'язненні, в якому він засуджений був, як великий, дряпіжний кіт, кружляти туди й сюди перед скляними дверима, що провадили до сальону — стояли два велетенські ложа з дуба, нічне лігво вуйків, а всю тильну стіну прикривав великий гобелен, що маячив невиразним кшталтом у темній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбуків і пальм вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріярх.
Сидячи до себе задом, лев і вуйко Ієронім знали про себе, повні ненависти. Не дивлячись на себе, вони погрожували один одному вищиреним, оголеним іклом і грізно гарчущим словом. Інколи лев, подражнений, аж зводився на передні лапи, наїжачував гриву витягнутої шиї, і його грізний рик носився довкола хмарного горизонту.
То знову вуйко Ієронім виростав понад ним пророчою тирадою, і обличчя його грізно моделювалося від великих слів, якими він гуркотів, поки бородою його пробігали хвилі надхнення. І лев болісно звужував сліпаки і повільно одвертав голову, скулюючись під могуттю слова божого.
Той лев і той Ієронім наповнювали темний ванькир вуйків вічною звадою.
Вуйко Ієронім і Додо жили в тому темному помешканні мов би повз один одного, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім не торкаючись. Їх очі, коли вони зустрічали один одного, йшли далі, йшли кудись поза, як у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім себе не достерігають, нездатні втримати чужий образ, що летить наскрізь через свідомість, яка не може його в собі зреалізувати.
Вони ніколи не говорили.
Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція, сидячи між чоловіком і сином, становила собою межу двох світів, перешийок між двома морями божевілля.
Вуйко Ієронім їв неспокійно, довга борода впадала йому до тарелю. Коли скрипіли двері на кухню, він напівзривався з крісла і хапав таріль з зупою, готовий утекти із своєю порцією до ванькира, якщо б хтось чужий увійшов у помешкання. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: — Не бійся, ніхто не йде, то служниця. — На той час Додо кидав на перестрашеного сповнений гніву й невдоволення погляд своїх чорних ґудзиків, нашорошено бурмочучи собі: — Тяжкий вар'ят…
До того як вуйко Ієронім зазнав був скасування вироку із своїх надто заплутаних життєвих ускладнень і отримав дозвіл відсторонитися у своє самотнє refugium у ванькирі — він був людиною зовсім іншого покрою. Ті, хто знав його замолоду, стверджували, що той невгамовний темперамент не мав жодних гальм, стримань чи докорів сумління. Він із задоволенням говорив невиліковно хворим про смерть, яка на них чекає. Він використовував поминальні візити для того, щоб перед печальною сім'єю піддавати гострій критиці життя померлого, по якому ще не висохли сльози. Людям, що приховували якісь прикрі і дражливі особисті справи, він голосно і глузливо про них нагадував. Але одної ночі він повернувся з подорожі весь змінений і тремтячи зо страху, намагаючись сховатися під ліжко. Кілька днів потому в родині розійшлася вістка, що вуйко Ієронім зрікся з усіх своїх заплутаних, сумнівних і ризикованих інтересів, що виросли йому понад голову, зрікся дефінітивно і по всій лінії, і розпочав нове життя, життя, охоплене суворим і строгим, хоч і не зрозумілим для них, правилом.
