В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
ЗНОВУ ЗАГАДКИ…
Здавалося, десь загуркотів грім і, дедалі наростаючи й посилюючись, це гримотіння наближається до нас. Зовсім поряд розлігся тріск, шум і гуркіт. Трави-дерева загойдалися. Показалися якісь велетенські колони. Вони спускалися на траву, підіймалися, знов опускалися. Люди йдуть! Крокують!
Мабуть, завідувачка овочевої бази Черникова повідомила в Ченськ, що мій одяг залишився біля пенька, професор Тарасевич, доцент Воронцова і студенти побували в готелі, довідались, що я зник, і прийшли сюди впізнати одяг.
Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.
Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.
Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.
Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.
Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.
Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!
Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!
Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…
Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!
Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!
Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…
І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.
Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.
Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”
Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.
Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.
І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.
Лежачи на березі в спальному мішку, я намагався заснути, зосередитися на чомусь, але думки мої весь час поверталися то до тієї, то до тієї події минулих днів. Думчев лежав поруч і, за. звичкою, розмовляв сам з собою.
Вийшов немовби своєрідний діалог зі слів, які я вимовляв у думці, і з гучних, чітких слів Думчева. Я чув, як Думчев казав:
— Скільки втратили люди тільки тому, що не дивилися собі під ноги, не вивчали Країну Дрімучих Трав.
А я слухав і думав: “Якщо придивитись уважніше, то вся Країна Дрімучих Трав — суцільне безглуздя: інстинкти, інстинкти, інстинкти”.
Думчев. Найважче, коли людині з розумом бракує дисципліни розуму. Ось у чому біда мого гостя!
Я. Авжеж! Хіба я сам не розумію, що Думчеву треба заново написати щоденника? Але як його передати? Так! Адже сюди ще приходитимуть люди, шукатимуть мене. І можливо, можливо… Ні, писати щоденник треба дуже довго, а мене скоро вже покинуть шукати.
Думчев. Зовсім не страшно, коли гостя щось або хтось налякає в Країні Дрімучих Трав. Але я боюся, що він злякається свого переляку.
Я. Як дивно Думчев говорить, але зміст його слів мені зрозумілий. Ах, як мені хочеться сидіти з Думчевим на звичайних стільцях, пити міцний чай, слухати телефонні дзвінки, голос диктора і згадувати, тільки згадувати Країну Дрімучих Трав!
Думчев. Треба завтра-таки сказати гостеві: те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти.
Я. Про що там Сергій Сергійович каже? Адже обидві крупинки втрачено назавжди.
Думчев. Дослід, ще один дослід…
І тут я не стримався і, звертаючись до Думчева, голосно вигукнув:
— Сергію Сергійовичу, поясніть же, скажіть зрозуміло! Адже те, що я приніс, загублене?..
Повернувшись До мене, Думчев спокійно відповів:
— Не поспішайте! Завтра я ставлю дослід… Добраніч!
— На добраніч, Сергію Сергійовичу, — відповів я, нічого не зрозумівши, і перевернувся на другий бік.
Шумно котила річка Запізнілих Докорів свої хвилі, і неспокійно тремтів на її воді місячний промінь.
Я почав засинати, коли до мене в тиші ночі долинули слова Думчева: “Повітря збіглих хвилин…”
Що за дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”? Я прислухався. І ось Думчев знову проникливо і з великим хвилюванням повторив: “Повітря збіглих хвилин…”
— Сергію Сергійовичу, що за загадки? Що таке “повітря збіглих хвилин?”
Із-за хмари вийшов повний місяць, і видався він мені безмежно, безмежно далеким. Ніколи в житті я не бачив такого далекого місяця.
— Сергію Сергійовичу!
Думчев не відповів. Я підбіг, нахилився над ним. Він дихав рівно й тихо. Спав, немов дитя.
Я повернувся, вліз у мішок. Вранці треба спитати Думчева, як розуміти три дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”.
І заснув.
