Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Де поділися кибитка і два вершники?
— Де поділися вершники — не знаю. Мабуть, втекли, бо їх дуже непокоїли дими на обрії. А кибитка… кибитка помчала на схід. Я ледве встигла вистрибнути з неї. Кинулась у вибалок, а коли виглянула згодом, кибитки вже не було.
І це прозвучало переконливо, і перси — Ольвія це відчула — повірили їй.
Перські воїни про щось радились між собою. Одні показували руками на схід скіфських степів, інші на Ольвію і потім на захід, на ріку Істр…
«Хочуть мене везти за Істр, до своїх, — здогадувалась вона. — А для чого? Вони цікавились, скільки днів путі до Борисфену… Виходить, їм потрібна людина, яка б знала про шляхи-дороги Скіфії?..»
Чужинських воїнів було десять, дебелих, рослих, у круглих повстяних шапочках, у якихось вбраннях, схожих на хітони, тільки рукава аж до пліч були вбрані в залізну луску. Таких дивних панцирів, що захищають лише руки, Ольвія ні вдома, ні у скіфів не бачила. Груди їм захищали великі плетені щити, обтягнені шкурами, за спинами висіли луки із сагайдаками, кожний в правій руці тримав ще й списа.
Говорили вони на незрозумілій їй мові, лише старший — певно, десятник — чорнобородий здоровань із шрамом на носі, говорив із нею каліченою скіфською мовою.
Все сталося негадано.
На восьмий день путі від Борисфену на захід Ганус почав шукати кочовище Савла, котре, за його переконанням, мало бути десь тут у цих краях. Два дні носилися вони то вперед, то назад, то вліво, то вправо, але ні табору Савла, ні його табунів знайти не вдавалося. На заході, за рікою Істром, котра вже блищала вдалині, здіймалися дими, і вони дуже непокоїли Гануса. Він уже не дрімав у сідлі, як усі вісім днів путі од Борисфену, не мугикав про те, що подарує Савлу білолицю красуню, а все позирав на ті дими, що здіймалися хмарами, та вголос дивувався:
— Ой, багато ж там мусить бути людей, коли стільки диму до неба летить. А може, то й не дим, а курява?.. Тоді яка орда підняла стільки пилу?..
Ольвію теж почали непокоїти ті дими.
— Хто там кочує? — запитала вона.
— У цих краях кочує Савл і його племена. Але куди вони поділися — не знаю. Може, відкочували на кращі пастівники?.. А по той бік Істру живуть фракійці.
— Вони можуть напасти на скіфів?
— Хто?.. Фракійці?.. — зневажливо вигукнув Ганус. — Ха! Та скіфи їм відрізають кінчики носів, щоб вони не зазнавалися.
Але димів на обріях все більшало й більшало, і невдовзі вони вже зайняли півнеба.
— Ай, які недобрі дими! — хитав головою Ганус і злякано озирався навсібіч. — Мені вони зовсім-зовсім не подобаються!
Його слуга мовчав і, здавалося, не звертав анінайменшої уваги на ті дими… «Димить, то й хай димить, — говорив його вигляд. — А що за дими — хай хазяїн ламає голову. На те він і хазяїн!»
— Стривайте!.. — вигукнув Ганус. — Треба постояти і подумати, що нам далі чинити. Ніколи у тім краї не було стільки димів. Дивіться!.. — показав він рукою на ближній кряж, над яким стрімкими білими клубками піднімався дим. — То — сигнальний дим, — аж затремтів Ганус. — Там сторожова вишка. Коли дим здіймається над сторожовою вишкою — велика біда суне на Скіфію. Давно вже, ой, давно не диміли сторожові вежі. Я ще малий був, коли там в останній раз виростав стовп диму… Біда! Біда!.. До Савла вже не можна їхати, ще вскочимо у халепу. Савл, мабуть, уже й сам утік за Велику ріку, ось чому ми не могли його знайти. Зараз по всіх степах піднімуться дими. Треба повертати до свого кочовища і хутчіше з табунами відходити за Велику ріку. Так наші діди завжди робили, коли на заході здіймалися сторожові дими.
Що потім сталося, Ольвія гаразд і не знає, бо сиділа в кибитці, опустивши запону, й годувала Лікту, котра так недоречно розкричалася, а тому й не бачила, що творилося доокіл. Кибитка, здається, повернула назад. Це Ольвію занепокоїло дужче, аніж тривожні дими за рікою Істром. Досі вона не полишала думки про втечу і тільки вибирала зручну мить. За її підрахунками, звідси було вже не так і далеко до Понту. І вона почала схилятися до думки, що можна ризикнути, тікати навіть пішки. Днів за три вона дістанеться до калліпідів, а ті злі на скіфів за Тапурів напад, тож допоможуть їй дістатися до моря. Тому повернення назад, на десять днів путі далі від моря, аж ніяк не входило у її плани. Годуючи Лікту, вона з тривогою думала, що ж їй робити далі? На що сподіватися? Назад ні в якому разі повертатися не можна. Хіба, вибравши зручну мить, як Ганус та його слуга поїдуть роздивлятися дорогу, вистрибнути із кибитки і шмигнути у перший же яр чи байрак? А там, у високих травах, у яких і кінь міг сховатися, хай спробують її знайти! Чи почекати ночі, а коли вони заснуть, спробувати тікати, прихопивши коня. З конем було б надійніше, зовсім надійно. До того ж тлустий, лінивий Ганус міцно спить — штани з нього стягуй, не почує. А ось нелюдимий, мовчазний слуга його, здається, одним оком спить, а другим недремно слідкує за нею. Його не проведеш, на те він і слуга, щоб охороняти свого пана і виконувати доручене йому діло.
Та не встигла вона й догодувати дочку, як кибитка зненацька затряслась, і її почало кидати з боку на бік. У Лікти вислизнув із рота сосок материної груді, вона ображено заплакала, та матері в ту мить було не до неї… Так трясло, й підкидало, і кидало з боку на бік, що Ольвія зрозуміла: кибитка котиться навпростець… І, мабуть, ніким не керована.
Відкинула запону.
Гануса і його слуги, які невідлучно день за днем їхали позад кибитки, тепер не було. Воли бігли навпрошки степом, ревіли, а з передка кибитки стирчали ноги візника. Вони стирчали неприродно, і Ольвія, не роздумуючи більше й миті, притиснула дочку до себе і вистрибнула з кибитки. Пригинаючись у високій траві, кинулась у вибалок. Кибитка, поторохтівши, зникла у високій траві…
Притискуючи до грудей дитину, Ольвія бігла вибалком, наче хто за нею гнався, а куди бігла — і сама в ту мить не знала. Волосся вибилося у неї з-під башлика, падало їй на очі, вона нетерпляче відкидала його рукою і бігла, бігла, доки вистачило духу.
Коли вже й зовсім вибилася із сили, впала, довго віддихувалася, лежачи на боці, і несила було навіть поколихати Лікту, яка надривно плакала…
Яскраво світило сонце, у вибалку було тихо і мирно. Гули на квітах земляні бджоли, пурхали барвисті метелики. І Ольвія почала потроху заспокоюватись. Трохи вгамувавши дихання, Ольвія по схилу вибалка піднялася наверх, аби розвідати, що там діється і куди їй іти далі. Присіла у високій траві, виглянула, кибитки ніде не було видно. Осмілівши, Ольвія звелась на повний зріст, оглянулась. І тут вона побачила вершника, що мчав степом.
Вершник був їй незнайомий.
По тому, як він лежав у коня на гриві, обхопивши його за шию руками, а не сидів рівно у сідлі, вона зрозуміла, що з ним трапилась біда. І не помилилась: у спині вершника стирчала стріла. Переляканий кінь мчав степом навпрошки.
— Ей-ей!!! — крикнула Ольвія, кидаючись навперейми. — Постривай, я допоможу тобі!..
Кінь, вчувши людський голос, повернув до неї голову і відразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвія підбігла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сідлі, але руки його тремтіли й підломлювалися у ліктях, і він знову падав на шию коня. В його очах, коли він глянув на неї, вже стояв кривавий туман.
— Слухай мене… — прохрипів він над силу, і голова його впала коневі на шию. — Я із сторожової вежі… Устиг дим тривоги на кряжі пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони — стрілу… Думав, домчу, але все… все… Стережись і ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…
— Хто? — крикнула Ольвія й оглянулась.
— Передай… скіфам, — прохрипів він і хотів було показати рукою на захід, але не зміг, бо в грудях у нього забулькало. — Біда велика… Хай Скіфія сідлає коней…
Зробив останню спробу звестися.
— Там… — знову намагався показати рукою на захід, — передай… хай на північ відходять… Багато їх… Ціла орда… Із своїм царем… Їх — як трав у степу.
