Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Розроблена схема поставки гуано набула такого вигляду: а) позичити грошей на закупівлю лайна; б) замовити контейнери з гуано; в) доставити гуано в Україну; г) розмитнити контейнери; д) збути товар фермерам.

Фактично, з жодним пунктом цього плану не виникло проблем. Скориставшись незаплямованим іменем Тьомика, я позичив у наших спільних знайомих достатню суму грошей. За тиждень оформив акредитацію на митниці і, відшукавши через Інтернет перуанця, у якого ми колись зупинялись, попрохав його підготувати мені два контейнери хорошого південноамериканського лайна. Затим замовив непогану промоцію своїм новітнім закордонним добривам і вже навіть підшукав імовірного покупця — якогось клаповухого селюка, який спокусився на крикливу рекламу.

Через три з половиною тижні контейнери стояли в одеському торговому порту. Ще через добу двома вантажівками їх доправили до Києва і залишили на митниці. З невідомих мені причин замість того, щоб завезти контейнери на ТВВ № 5 (транспортно-вантажний відділ № 5), що знаходиться на північно-західній околиці Києва поряд зі станцією метро «Академмістечко», водії, що везли вантаж з Одеси, вивантажили мій товар на Київській регіональній митниці, неподалік від станції метро «Шулявська». В принципі, це не мало великого значення, мені було абсолютно байдуже, звідки забирати контейнери, просто хочу, щоб ви зараз відмітили про себе, що станція «Шулявська» значно ближче до центру міста, ніж «Академмістечко»…

Для того, щоб вступити у володіння і успішно збути товар, лишалося одне — розмитнити контейнери.

Ось тут почалось найцікавіше…

Наступного дня після прибуття контейнерів до столиці, я востаннє перебрав усі необхідні документи і зі святою вірою в те, що українські чиновники — то наймиліші у світі істоти, покликані служити народу й країні, помарширував у регіональну митницю.

Цілу годину мені довелося чекати в похмурому холі, поки нарешті не відшукався чинодрал, відповідальний за оформлення мого вантажу. Симпатичне дівча у короткій спідниці та туфлях з довженними шпильками визирнуло з якогось кабінету і прощебетало, що я можу шурувати до своїх контейнерів, бо незабаром до мене вийде брокер, щоб допомогти владнати справи з паперами й оформити товар згідно з українським законодавством. Я зітхнув з полегшенням і подякував їй, наївно сподіваючись, що епопея з розмитненням підходить до кінця.

Вийшовши на розплавлену спекою вулицю, я потюпав у напрямку двох брудно-червоних сорокафутових контейнерів, що нічим не вирізнялись серед сотень інших вантажів, завезених з усього світу, і став чекати.

Невдовзі з дверей митниці вивалився невисокий лисуватий черевань з масним лискучим обличчям та набряклим волом, що випирало з-за комірця, пухкими пальцями стискаючи потерту синю папку для паперів. На сорочці під пахвами виднілися темні плями. Він був з тих, про яких кажуть: ширший, ніж довший. Завертаючи носки всередину під час ходьби, чинуша почовгав до мене. Наблизившись, цей колобок оглянув мене зверхнім короткозорим поглядом, а потім стомлено булькнув:

— Ну шо, уважаємий, починаєм працювать. Мене звуть так само, як і Достоєвського. В смислє, не Достоєвський, а просто Фьодор Михалич.

Його зовнішній вигляд не сприяв встановленню приязних стосунків, тому я відповів ледь помітним кивком. Фьодор Михалич не звернув на це уваги, поплював на пальці і приступив до виконання службових обов’язків. Насамперед він розкрив папку і впився очима у першу сторінку інвойсу. Наткнувшись у графі «Найменування товару» на одне-однісіньке слово «guano», пан Фьодор принишк і злякано зиркнув на мене. Він не знав, що таке гуано, але боявся в цьому признатися, справедливо вважаючи, що даний факт безповоротно дискредитує його як працівника митниці.

Різким рухом захлопнувши папку, чинуша тицьнув пальцем на контейнер і грізним голосом спитав:

— Що там у вас?

Я діловито сплюнув крізь зуби, заклав обидві руки в кишені і твердо, без лишнього пафосу проказав:

— Гівно.

— Шо-о?!

— Гівно, — кажу. — Два вагони…

Фьодор Михалич спочатку ображено надув щоки, але за мить уже сяяв, наче нова копійка, потираючи руки у передчутті капітального поповнення свого сімейного бюджету.

Я багато подорожую і більшість свого часу проводжу за межами України. Я не дуже стежу за новинами, а тому не відразу розумів, що повернувся до рідної країни у важкі часи. Україна стікала кров’ю після тяжкої економічної кризи і ще більш тяжких президентських виборів. Бюджет країни світив велетенськими пробоїнами нижче ватерлінії, які нікому та й нічим було латати. Відтак усім державним структурам прийшов строгий наказ усіма правдами й неправдами наповнювати казну. Не стала виключенням і доблесна українська митниця. Один за одним контейнери, що приходили з усього світу, скеровували то до тарифного комітету, то до карантинної служби, то ще кудись, аби здерти з нещасних підприємців якнайбільшу подать. Тарифний комітет, наприклад, переглядав ціну кожного пункта інвойса, що супроводжував товар, і, керуючись тільки їм відомими розрахунками, збільшував її втричі. Як наслідок, сума відрахувань державі також збільшувалася втричі. Відповідаючи на обурливі закиди і скарги бізнесменів, митники стражденно зітхали і, з мученицьким приреченням потупивши погляд, тицяли пальцем у небо, мовляв, то не ми, то все вони: наказ зверху, треба наповнювати державну скарбницю. Втім, виконавши план по бюджету, доблесні служаки все з тими ж мученицькими мінами на лицях продовжували безчинствувати, обдираючи нещасних імпортерів і напихаючи «зеленими» власні кишені. Фьодор Михалич миттю зметикнув, що йому до рук потрапив ласий шматок, на якому можна добряче нажитися. Ще раз зазирнувши в супровідну документацію, черевань побачив, що навпроти «port of origin [61]» вписано «Lima, PERU».

— Я знаю, — самовдоволено посміхаючись, протягнув він, — у вас там банани, ги-ги.

Не судіть його строго, панове, адже до мене з Перу завозили і розмитнювали лише банани. До сьогодні з Перу нічого іншого в Україну не прибувало.

— Пане, я не налаштований жартувати, — дуже серйозно промовив я. — Ще раз повторюю, у вагонах — добірне перуанське лайно.

— Га-га-га-га-га! — схопився за пузо митник. — А ви у нас, уважаємий, жартівник! Мені ще не случалися такі кумедні.

На всяк випадок товстозадий підкликав до себе довгов’язого колегу, певно, тертого калача — справжнього експерта, що скидався зовні на ходячу швабру, і показав йому документи на контейнери. Експерт пробіг очима всі сторінки і сконфужено почухав кістлявою рукою потилицю. Даю голову на відсіч: він також не знав, що воно таке — оте таємниче «guano».

— Банани… — шепотом підказав йому товстун. — Щоб мені повік-віків пончиків не бачить, але цей чувак приволік два вагони бананів з Перу.

— А чого тоді в інвойсі написано «гаунo»? — пошепки перепитав його напарник.

— Не «гаунo», а «гуaно», телепню! Хтозна… Може, сорт так називається.

— А сам «комєрс» що говорить?

— Каже, що там лайно…

— Що?!

— Ну, какашки всякі… Не знаю… — знизав плечима Фьодор Михалич. — Думаю, хоче провезти як міндобрива, шоб нічого не платить.

— От же ж скотина! Іздівається! Ти вже йому покажи міндобрива, Михалич. Обпатрай лопуха, щоб забув, гад, як маму звати! Якщо там банани, діватися йому нема куди [62].

— Там банани, сто процентів. Ніхто нічого іншого з Перу ще не завозив.

При цьому обидва службовці гучно розреготалися.

Банани — це такий товар, який досить швидко псується. Зазвичай плоди вантажать у контейнер ще зеленими, щоби під час транспортування через океан вони поволі дозрівали і таким чином прибували у порт призначення повністю достиглими. Відтак, якщо контейнер з бананами не розпродати протягом одного-двох тижнів після прибуття, від золотистих плодів залишиться гнила мамалига темно-бурого кольору, непридатна навіть для годівлі свиней чи великої рогатої худоби. Про це знають усі. Про це, безперечно, знали доблесні трудяги регіональної митниці. Чого вони не знали, так це те, що в моїх контейнерах не банани.