Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Здорова, — сухо відповіла княгиня.
— Хотілося б на ній очі втішити.
— Гелена спить.
— А шкода. Бо я ненадовго.
— Куди ж ти їдеш?
— Війна, мати! Ні на що немає часу. От-от гетьмани у поле пошлють, а запорожців жаль буде бити. Хіба мало ми з ними ходили по добро турецьке, правда ж, князі? — морем плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили-гуляли, а тепер ми їм вороги.
Княгиня кинула бистрий погляд на Богуна. Їй сяйнула думка, що, може, Богун вирішив пристати до бунту і приїхав підбити до цього її синів.
— А ти що думаєш робити? — спитала вона.
— Я, мати? А що! Важко своїх бити, але треба.
— Так і ми вчинимо, — озвався Симеон.
— Хмельницький зрадник! — додав молодий Миколай.
— На погибель зрадникам! — мовив Богун.
— Нехай ними кат тішиться! — докінчив Заглоба.
Богун заговорив знову:
— Так воно завжди на світі було. Сьогодні чоловік тобі приятель, завтра — юда. Нікому-нікому не можна вірити.
— Тільки добрим людям, — мовила княгиня.
— Звісно, що добрим людям можна вірити. От і я вам вірю і люблю вас, бо ви люди добрі, не зрадники…
Було щось дивне й страшне у голосі отамана, і тому на якусь мить запанувало глибоке мовчання. Пан Заглоба дивився на княгиню і кліпав своїм здоровим оком, а княгиня не спускала очей із Богуна.
Той вів далі:
— Війна людей не живить, а губить, тому перш ніж вирушити, я вирішив вас навідати. Хто знає, чи повернуся, а ви ж сумуватимете за мною, бо ви мої друзі сердечні… Правда ж?
— Авжеж, правда, хай тобі Бог помагає! Змалечку тебе знаємо.
— Ти наш брат, — додав Симеон.
— Ви князі, ви шляхта, але козаком не погордували, у домі пригріли і доню-родичку обіцяли, бо знали, що козакові без неї нема ні життя, ні буття, от і змилостивилися над ним.
— Нема тут про що й говорити, — квапливо мовила княгиня.
— Ні, мати, є про що говорити, бо ви мої добродійники, а я попросив оцього шляхтича, приятеля мого, мене за сина взяти і гербом обдарувати, щоб вам не соромно було родичку козакові віддавати. На що пан Заглоба згодився, і ми обидва попросимо у сейму на це дозволу, а після війни поклонюся я панові великому гетьманові, котрий має ласку до мене, може, підтримає; він і Кричевському шляхетське звання виклопотав.
— Хай Бог тобі помагає, — сказала княгиня.
— Ви люди щирі, і я вдячний вам. А перш ніж піти на війну, я ще раз хотів би з ваших уст почути, що доню мені віддасте і слова свого дотримаєте. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.
Отаман говорив поволі й урочисто, але у словах його вчувалися водночас погроза й попередження, що треба згоджуватися на все, чого він зажадає.
Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут-велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.
Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.
— Миколаю, поворуши вогонь, — мовила княгиня.
Молодий князь підкинув скіпок.
— Ну що? Обіцяєте? — поцікавився Богун.
— Треба у Гелени спитати.
— Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?
— Обіцяємо, — відповіла княгиня.
— Обіцяємо, — повторили князі.
Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:
— Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.
— Ти що, козаче, напився? — вигукнула княгиня.
Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:
— Читай.
Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.
Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.
— Тож кому ви дівку віддаєте? — спитав він.
— Богуне!
Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:
— Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!…
— Гей, синки, за шаблі! — крикнула княгиня.
Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.
— Милостиві панове, спокійно! — вигукнув Заглоба.
Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із-за пояса пістоль і вистрілив.
— Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.
— Слуги, на поміч! — розпачливо заволала княгиня.
Але тієї ж миті на подвір’ї і з боку саду пролунали ще постріли, двері й вікна з гуркотом повилітали, і кілька десятків Семенів ускочило в сіни.
— На погибель! — загриміли дикі голоси.
З майдану озвався тривожний дзвін. Птаство у сінях заверещало, галас, стрілянина і крики порушили недавню тишу сонного двору.
Стара княгиня, виючи, мов вовчиця, кинулась на тіло Симеона, що смикалося в останніх конвульсіях, але відразу ж двоє семенів схопили її за волосся й відтягли вбік, а тим часом молодий Миколай, затиснутий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.
— Геть! — раптово крикнув Богун козакам, що оточили князя. — Геть! — повторив він громовим голосом.
Козаки сахнулися. Вони гадали, що отаман хоче зберегти юнакові життя. Але Богун із шаблею в руці сам кинувся на княжича.
Почався страшний поєдинок, на який княгиня, утримувана за волосся чотирма залізними руками, дивилася палаючими очима, розтуливши рота. Молодий князь налетів на козака як буря, а той, поволі задкуючи, вивів його на середину сіней. Потім ураз присів, відбив потужний удар і з оборони перейшов до атаки.
Козаки, затамувавши дух, поопускали шаблі додолу і стояли як укопані, стежачи очима за перебігом бою.
Серед тиші було чути тільки дихання й сопіння учасників двобою, скрипіння зубів і свист або різкий брязкіт клинків.
Якусь мить здавалося, що отаман не встоїть перед велетенською силою й затятістю юнака, — він знову почав задкувати й хитатися. Обличчя його напружилося, ніби від знесилення. А Миколай подвоїв удари, шабля його оточила козака невпинними петлями блискавиць, курява піднялася з підлоги й затягла хмарою супротивників, але крізь клуби її семени помітили кров, що стікала по обличчю отамана.
Зненацька Богун відскочив убік, і княжичів клинок попав у порожнечу. Миколай хитнувся від замаху й нахилився вперед, а цієї самої миті козак різонув його по шиї так страшно, що князь упав, мов уражений громом.
Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, що від цього вереску стеля трісне. Бій було закінчено, козацтво кинулося до зброї, що висіла на стінах, і почало її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі й чингали, топчачись по трупах князів і своїх товаришів, котрі полягли від руки Миколая. Богун дозволяв їм усе. Він стояв у дверях, що вели до Гелениної кімнати, загороджуючи дорогу й важко дихаючи від утоми. Обличчя в нього було бліде і закривавлене, бо клинок князя двічі торкнувся його голови. Блукаючий погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав на посиніле обличчя княгині, котру молодці, тримаючи за волосся, притискали коліньми до підлоги, бо вона рвалася з їхніх рук до трупів дітей.
Вереск і метушня у сінях зростали з кожною хвилиною. Козаки тягли на вірьовках челядь Курцевичів і безжально її вбивали. Підлога була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, димом від пострілів, стіни були обдерті й навіть птахи перебиті.
Раптом двері, в яких стояв Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся і позадкував.
У дверях з’явився сліпий Василь, а поруч із ним Гелена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця сорочка, з очима, розширеними від жаху, і розтуленим ротом.
Василь ніс хрест, тримаючи його обіруч на висоті обличчя. Серед метушні, що панувала у сінях, серед трупів, крові, що калюжею розлилася по підлозі, серед блиску шабель і розгарячених очей на диво урочистою здавалася його висока постать, змарніла, з сивіючим волоссям і чорними впадинами замість очей. Здавалося, що це дух або труп, скинувши саван, приходить карати злодійство.
