Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
Сільвер розтулив руку й упав. Вмерла! Вмерла! Знову це слово! Воно лунало жалібним дзвоном у його порожній голові. Залишившись сам, він підповз до вбитої. Мієта все ще дивилася на нього. Тоді він кинувся до неї, поклав голову на її розкриті груди й залився сльозами. Він був як непритомний. Він палко припадав устами до її округлих персів. Він укладав у поцілунок усе полум’я свого кохання, все своє життя, щоб воскресити її. Але вона холола під його пестощами. Він почував, як її нерухоме тіло важчає в його обіймах. Тоді його огорнув жах; він сів, схиливши голову і опустивши руки. Він наче здерев’янів і все повторював:
— Вона вмерла, але дивиться, вона не заплющує очей, вона все ще бачить мене…
Ця думка зворушувала його. Він, не відриваючись, глядів у мертві очі Мієти, що їх смерть ще дужче поглибила, і прочитав в них останні жалощі дівчини, що, не звідала кохання.
Тим часом кавалерія все ще рубала втікачів на рівнині Нор; тупіт коней, зойки конаючих оддалялися, тихшали, наче далека музика, що завмирала в чистому повітрі. Сільвер забув, що кругом б’ються. Він навіть не зауважив свого брата доктора, що піднявся схилом і переходи® еспланаду. Паскаль мимохідь підняв Макарів карабін, що його кинув Сільвер. Він упізнав цю рушницю — вона висіла над коминком тітки Діди, — він поклав собі врятувати її, не віддавати до рук переможцям. Тільки-но ввійшов він у готель «Білий мул», куди перенесено було силу-силенну поранених, як хвиля повстанців, що їх гнало військо, мов те стадо, затопила еспланаду. Чоловік із шаблею десь утік; солдати переймали останні загони селян. Тут зчинилася жахлива різанина. Полковник Масо я та префект пан Блеріо, охоплені жалем, марно намагалися зупинити вояків. Розлютовані солдати стріляли в натовп, багнетами приколювали втікачів до стіни. Впоравшись. Із ворогом, вони заходилися обстрілювати гот. ель «Білий мур». Віконниці розлетілися в дрізки; зірвались рами, що їх не встигли зачинити, задеренчало розбите скло. З будинку кричали жалісливі голоси:
— Ми — полонені, полонені!
Але військо не слухало і стріляло далі. На один мент усі побачили майора Сікардо, котрий вискочив на поріг, щось вигукуючи і вимахуючи руками. Поруч із ним з’явилася непоказна постать і перелякане обличчя митника пана Перота. Гримнув випал, і пан Перот упав, як мішок, ницьма на землю.
Сільвер і Мієта дивилися одне на одного. Юнак усе ще схилявся над мертвою серед пострілів, серед зойків мрущих, він не повернув навіть голови, але, відчувши, що навколо люди, сором’язливо прикрив перса Міети складками червоного прапора. І вони дивилися далі одне на одного.
Битва скінчилася. Вбивство митника протверезило солдатів. Вони нишпорили по всіх закутках еспланади; боячись випустити хоч одного повстанця. Один жандар, помітивши Сільвера під деревами, підбіг до нього, але, побачивши, що це хлопець, спитав:
— Що ти тут робиш, малий?
Сільвер, не зводячи очей з Мієти, ні відповів нічого.
— А, розбишако, в нього руки чорні від пороху! — гукнув, нахилившись, вояк. — Вставай, наволоч, уставай, я з тобою розправлюся.
А Сільвер дивно всміхався і все ще не рухався з місця. Жандар помітив, що поряд з ним лежить загорнутий у прапор труп жінки.
— Гарна дівчина, шкода… — пробурмотів він. — Що ж? Це твоя полюбовниця, гульвісо, чи як?
Потім він додав із цинічним сміхом:
— Та вставай-бо! Тепер, коли вона вмерла, не будеш же ти спати з нею!
Він брутально схопив Сільвера, примусив його встати й потяг за собою, мов собача. Сільвер слухняно, наче дитина, дозволив себе тягти, не вимовивши ні словечка. Він ще раз обернувся й подивився на Мієту. Йому було важко залишати її саму під деревами. Востаннє він побачив її здаля. Вона лежала, невинно прекрасна, на червоному прапорі, голова її трохи відкинулася, великі очі дивилися в небо.
VI
О п’ятій годині ранку Ругон, зрештою, насмілився вийти від матері. Стара заснула, сидячи на стільці. П’єр тихцем прокрався до кінця завулка св. Мітра. Ні шелесту, ні тіні. Він дістався Римської брами. Прогін розчиненої навстіж брами зяяв у темряві заснулого містечка. Пласан спокійно спав, і гадки не маючи про величезну небезпеку, що йому загрожувала. Здавалося, місто вимерло. Ругон набрався сміливості і звернув на вулицю Ніцци. Він ще здаля оглядав перехрестя, тремтів біля кожного під’їзду, боячись, як би на нього не напала банда ворохобників. Але от він досяг проспекту Совер. Очевидячки, повстанці зникли в темряві, наче мара.
П’єр на хвилину зупинився на безлюдному пішоході. У нього вихопилося глибоке зітхання полегші й тріумфу. Значить, ця мерзота, республіканці, залишили йому Пласан. Тепер місто належало йому, — ось воно спить, дурне, таке темне й спокійне, німе й довірливе, — і йому досить простягти руку, щоб оволодіти ним. Ця коротка зупинка, цей погляд, зневажливо кинутий на заснулі вулиці, завдали йому невиразної втіхи. Він стояв, схрестивши руки, один у пітьмі, як великий полководець напередодні битви. Здаля чути було тільки плюскотіння фонтана на проспекті: струмочки з тонким дзвоном спадали в басейн.
Але тут П’єр знову занепокоївся. А що, як, на лихо, Імперію проголосять без нього? Що, як усі ці Сікардо, Гарсоне, Пероти зовсім не заарештовані і не забрані повстанською армією, а, навпаки, самі всю її переловили й запроторили до міських в’язниць? Весь у холодному поту; він прискорив ходу, сподіваючись дістати точні дані в Фелісіти. Він швидко простував повз будинки на вулиці Бан, як раптом, звівши голову, завмер на місці з подиву. Одне з вікон жовтого салону було яскраво освітлене, й на світлому його тлі він побачив чорну фігуру, що в ній він розпізнав свою жінку; вихилившись із вікна, вона відчайдушно махала йому руками. Він стояв, нічого не розуміючи, раптом якась тверда річ упала на брук біля його ніг. Фелісіта кинула йому ключа від комори, де було сховано рушниці. Цей ключ казав без слів, що треба братися до зброї. Він повернув назай, не розуміючи, чого це жінка не впустила його, і уявляючи всілякі жахи.
Він попрямував до Рудьє; той не спав і був напоготові, хоча нічого не знав про нічні події. Рудьє мешкав на околиці нового міста, в глухій місцині, куди луна не доносила гамору повстанського походу. П’єр запропонував йому піти разом до Грану, котрий мешкав на розі майдану Реколе; повз його вікна повинні були пройти повстанці. Служниця міського радника довго перемовлялася з ними, поки пустила в господу, і вони чули, як бідолаха Грану кричав згори тремтячим голосом:
— Та не відчиняйте, Катерино! На вулиці розбійники!
Грану сидів у своїй опочивальні без світла. Пізнавши своїх двох приятелів, він заспокоївся, але так і не захотів, щоб служниця принесла лампу, бо боявся, як би на світло не залетіла сліпа куля. Грану, певне, вважав, що місто ще повне ворохобників. Розлігшися в фотелі біля вікна, в білизні, пов’язаний фуляровою хусткою, він стогнав:
— Ох, друзі мої! Коли б ви тільки знали!.. Я силкувався заснути, але стояв такий галас! Я сидів ось у цьому фотелі… Я бачив усе!.. Які страшні фізіономії, просто банда розбійників, що вирвалася на волю! Потім вони пройшли ще раз. Вони забрали з собою хороброго майора Сікардо, шановного пана Гарсоне, поштмейстера — усіх цих панів, і репетували, мов дикуни!..
Ругон дуже зрадів з цієї звістки. В його серці запалала надія. Він перепитав Грану, чи справді той добре розглядів мера та інших серед цих розбійників.
— Та кажу ж вам, — плакався добродій, — я сховався за віконницею. Там був і Перот. Вони арештували його. Я навіть чув, як він казав, проходячи в мене під вікном: «Панове! Не губіть мене». Вони, мабуть, хотіли його замордувати… О ганьба, ганьба!..
Рудьє заспокоїв Грану, запевнивши, що місто вільне. І шановного урядовця знову охопив войовничий запал, коли П’єр заявив йому, що прийшов до нього і вони разом рятуватимуть Пласан. Троє рятівників почали радити раду. Вони вирішили, що розбудять своїх приятелів і потім зійдуться в коморі — в цьому таємному арсеналі реакціонерів. А Ругон усе думав: що означали відчайдушні жести Фелісіти? Він відчував, що десь чаїться небезпека. Грану, найполохливіший з трьох, перший збагнув, що в місті, певно, залишилися республіканці. Ця думка майнула, мов блискавка, і в Ругона зразу виникло лихе передчуття, що його не обдурювало. «Еге, тут, напевне, не обійшлося без Макара…» — сказав він собі.
