Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Такі розмови чув не раз Кузьма Петрович. Він із жалем дивився, як, знемагаючи від слабкості, люди тягли за собою санчата з тілами померлих членів родини. Вже ніхто не думав про те, щоб відспівати покійника, як годиться, й покласти у труну. Померлого загортали у стару ряднину і везли на кладовище. Гірші справи були, коли помирала самотня людина у своїй хаті і ніхто не знав про це. Кузьма Петрович не раз доповідав Бикову і Лупікову про те, що потрібно якось організувати захоронення мертвих. Зазвичай про знайдені трупи сповіщали голову сільради, він, у свою чергу, звертався до голови колгоспу. Ступак виділяв підводу, яка везла покійника на цвинтар. Із середини січня померлих стало помітно більше, тож Кузьма Петрович знову на нараді порушив питання про поховання людей.
— Буває, що за день помирає кілька людей, — сказав Щербак. — Робота голови сільради зосереджується лише на тому, щоб бігати у колгосп за підводою. До того ж почастішали випадки, коли трупи лежать у закритих хатах по тижню і ніхто не знає про це.
— Ага! Авжеж! — з місця вставив Лупіков. — Вони все знають! Не встиг хтось померти, як у хаті вже нишпорять сусіди у пошуках поживи. Тягнуть додому все, що погано лежить: і залишки їжі, і посуд, і постіль, і одяг. Тільки й думки: що б поцупити?
— Вважаю за доцільне, — продовжив Щербак, не звернувши уваги на недоречну репліку Лупікова, — організувати правлінням колгоспу поховання людей.
— А конкретніше можна? — дещо нервово спитав Биков.
— Потрібно призначити колгоспника на цю роботу, щоб він перевіряв хати, з яких не виходять люди. Треба виділити підводу, на якій би він робив об’їзд вулиць, виявляючи покинуті трупи. Нехай ця людина копає могили і займається похованнями. Не можна допускати, щоб померлі лежали на вулицях.
— Добре, — напрочуд легко погодився Биков. — Кого з колгоспників пошлемо на таку роботу? — звернувся він до голови колгоспу.
— Одразу важко сказати, — Ступак підвівся. — Колгоспники не хочуть іти на роботу, доводиться кожного виганяти силою. А тут така робота…
— Яка «така»? — скривився Биков. — Робота як робота.
— Я мав на увазі нелегка, — пояснив Семен Семенович. — Потрібний сильний чоловік, щоб міг і на підводу занести померлого, і яму викопати. Навіть чоловіки, які були здорові й дужі, ледве ноги тягають. Нещодавно зігнав з ліжка Андієнка Стьопку, він дійшов до колгоспного двору, впав як сніп і помер на місці. Треба знайти ще дужого і давати йому харчі.
— Пантьоху візьми, — порадив Лупіков. — Тому дурневі однаково, чи жива людина, чи мертва. Нехай їздить і збирає трупи.
— А чим його годувати? — поцікавився Ступак.
— Покладемо це завдання на актив, — сказав Лупіков. — Зараз багато селян не сплачують податок на садки, тож активістам є робота. Нехай вилучають харчі у неплатників і з того фонду виділяють хліб Пантьосі.
— Тоді потрібно встановити, що саме і в якій кількості будемо платити, — зауважив Щербак.
— Чотириста грамів хліба на день, — сказав Биков. — Цього вистачить, щоб підтримувати його сили.
— Дозвольте ще, — попросив слово Щербак. — Діти пропускають заняття у школі.
— Бо нема у що взутися, — пояснив Жаб’як. — Хто винен, що діти босі? Батьки, які не дбають про своїх дітей. Ми ж не можемо купити взуття кожному учню?
— Але частина дітей ходила б до школи, якби було організоване харчування.
— Ти хочеш, щоб мене завтра ж заарештували за розбазарювання колгоспного добра? — недобре блиснув очима Биков.
— Я не маю на увазі хліб, — сказав Щербак. — Чув, що у деяких колгоспах готують бовтанку із меленої кукурудзи і макухи. Хоча б так, — він помовчав і додав: — Поки що.
Биков потер пальцем перенісся.
— Гадаєш, поліпшиться відвідування школи? — запитав Щербака.
— Впевнений, що так!
— Добре. Ми з головою колгоспу вирішимо це питання.
— Дякую, — сказав задоволений Кузьма Петрович.
Звичайно, Щербак радів, але стримував свої почуття, не виставляючи їх напоказ. Це була перемога. Нехай невеличка, але та, яка врятує життя не одній дитині. Звісно, він не міг розповісти про те, що почув від сільського вчителя, бо слово «голод» було під суворою забороною. Учитель Хома Федорович повідав про те, як зайшов у клас і написав ноти на дошці. Діти переписали, завчили їх. Вчитель добре грав на скрипці, тож взяв у руки смичок, почав задавати тон, щоб учні співали. Ніхто й рота не розтулив. Він вдруге повторив спробу, але на нього мовчки дивилися тридцять пар дитячих сумних очей. Вчитель накричав на них, погрожував піти до директора школи, а діти мовчки дивилися на нього. Їм було байдуже: вони не хотіли співати, а хотіли їсти. Тоді один учень його запитав: «Правда, що можна їсти людське м’ясо? Кажуть, воно солодке і смачне».
Розділ 66
Уже повністю спорожніло корито, закопане у могилі, зменшувалися останні припаси картоплі і буряка, сховані на горищі сільради. Кожного дня Варя прокидалася зі страхом від однієї думки: чим годувати дітей, коли доїдять усе? Діти помітно схудли. Навіть завжди жвава та весела Маргаритка стала сумною і все частіше прилягала відпочити у ліжко. Рученята Сашка раніше були повненькі, ніби перев’язані ниточками, а тепер стали схожі на тоненькі мотузочки. Хлопчик постійно плакав. Навіть дитячий плач став тихішим і немічнішим, здавалося, що то скавчить побите цуценятко. Було коров’яче молоко, проте й воно не могло врятувати становище. Корова давала молока все менше і менше — сіно вивезли активісти, бо не стало чим годувати колгоспну худобу. Залишки, сховані на горищі корівника, танули на очах. Навіть зараз було зрозуміло, що сіна до весни не вистачить, борошна, щоб додати у пійло, не було, лушпиння картоплі — і те перестали давати корові. Порадившись із батьком, Варя почала збирати картопляні кожушки і ховати їх. Сподівалися, що навесні ними засадять город, а якщо зовсім не стане харчів, то поїдять і їх. У корови від поганої годівлі швидко запали боки, помітно поменшало молока. До того ж ним доводилося ділитися з батьками чоловіка, які вже не підводилися з ліжка — дуже заслабли. Два рази на тиждень приходила за молоком Ольга, у якої трапилося лихо. У них здихала від якоїсь хвороби корова, тож вони швидко її дорізали. Невелику частину м’яса залишили собі вдома, а решту Іван, випросивши у колгоспі коня, повіз, щоб або продати, або виміняти на борошно. На півдорозі до міста його перестріла банда, забрали в Івана все м’ясо. Добре, що на колінах вимолив не вбивати його і не забирати коня, бо худоба колгоспна. Грабіжники пожаліли чоловіка і його дітей, але родина залишилася і без м’яса, і без хліба. Ольга вже витягла усе зерно зі схованки в могилі на кладовищі, тепер велика родина доїдала те, що сховали.
На її думку, єдиним порятунком був обмін речей та одягу в Росії. Кілька разів вона закидала натяки Варі та батьку, але сестра вагалася. Знову прийшовши за своєю порцією молока, Ольга повернулася до розмови про обмін.
— Чула від людей, що в Росії можна виміняти полотно на борошно, — почала вона. — Звичайно, багато не дають, але дещо можна взяти. Знайома Одарки із сусіднього села розповідала, що за велику шальонову квітчасту хустку дають мисочку борошна. Воно, звичайно ж, небагато, — розмірковувала Ольга. — У добрі часи такого не було, а зараз миска борошна — життя на кілька днів для цілої родини. Міняють на борошно навіть пари жіночого одягу, я вже не кажу про вибілене полотно.
— Олю, ти ж бачиш, що коїться, — зауважила Варя. — Випадок з Іваном…
— Так ті банди чатують на здобич під мостами та у лісах навколо сіл, — перебила її Ольга. — Дорога в Росію вільна від грабіжників, бо вони не дурні — знають, що туди везуть ганчірки. Навіщо вони їм?
— Але ж звідти везуть харчі, — зауважила Варя.
— Усе одно тими дорогами можна проїхати! — не заспокоювалася Ольга. — Головне — обійти озброєні кордони. НКВСники страшніші за бандитів, та й то багатьох настрахають і відганяють до домівки. У мене є хустки — і червоні, і жовті, і зелені, великі і малі, полотно валяється у скрині без діла, хіба що ним обмотатися та лягати на підводу Пантьохи.
