Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

За кілька годин, коли Піта збудив мене, щонайперше я відчула запах козячого сиру. Піта простягнув мені булочку, намащену білою масою, зі скибочками яблук зверху.

— Не злись, — мовив він. — Але мені страшенно за­хотілося їсти. Ось твоя порція.

— Ум, добре, — промурмотіла я, негайно відкусивши чималий кусень. М’який масний сир був точнісінько такий самий на смак, як той, що робила Прим, а яблука були солодкі й хрумкі. — Ум.

— У пекарні ми печемо домашні пироги з сиром і яблуками, — мовив Піта.

— Гадаю, це недешеве задоволення, — сказала я.

— Еге ж. Моя сім’я не може собі таке дозволити. Хіба що пиріг тривалий час пролежав на прилавку і за­черствів. Практично все, що ми їмо, — черстве, — мовив Піта, дужче замотавшись у спальний мішок. Менш ніж за хвилину він захропів.

Гм. Я завжди гадала, що власники крамниць розкошують. І це правда, у Піти завжди було достатньо їжі. Але є щось сумне в тому, щоб усе життя їсти чер­ствий хліб і задерев’янілі булочки, які ніхто не купив. У нас було все навпаки. Оскільки я приносила їжу додому щодня, то вона була така свіжа, що деколи могла й утекти.

За кілька годин дощ ущух — не поступово, а раптово. Злива припинилася, і з гілочок зривалися останні краплі води. На небі з’явився прегарний повний місяць, і тепер можна було розгледіти все без окулярів. Я не могла зрозу­міти, чи місяць реальний, чи просто проекція, створена продюсерами. Незадовго до того, як я поїхала з дому, він був повний. Ми з Гейлом дивилися на нього, коли полю­вали допізна...

Скільки часу спливло відтоді, як я покинула дім? Десь два тижні тому нас висадили на арену, а перед тим іще цілий тиждень тримали в Капітолії. Можливо, місяць пройшов повний цикл. Як мені хотілося, щоб то був мій місяць, той самий, що висить над лісами Округу 12! При­наймні він був би справжнім, оскільки на арені ніколи не знаєш, де закінчується реальність і починається гра уяви продюсерів.

Нас залишилося четверо.

Вперше за увесь час я дозволила собі думати про те, що у мене є непогані шанси повернутися додому. Там мене чекає слава. Багатство. Власний дім у Поселенні Пере­можців. Мама й Прим житимуть зі мною. Ми більше ніколи не голодуватимемо. Це немов новий вид сво­боди. Але тоді... що тоді? Яким буде моє життя? Досі все оберталося навколо того, щоб здобувати харчі. Заберіть у мене це — і ким я тоді стану? Ця думка налякала мене. Я подумала про Геймітча з усіма його грошима. На що перетворилося його життя? Він мешкає сам, у нього немає ані дітей, ані дружини, він майже ніколи не ви­лазить із пляшки. Мені зовсім не хотілося закінчити, як він.

— Але ти будеш не сама, — прошепотіла я до себе.

У мене є мама і Прим. Принаймні поки що. А потім... мені не хотілося думати про те, що буде тоді, коли Прим виросте, а мати відійде на той світ. Я певна, що ніколи не вийду заміж, що у мене ніколи не буде дітей. Тому що ніхто не гарантує безпеки твоїй дитині, навіть якщо ти переможець. Імена моїх дітей так само будуть вписані на картки і братимуть участь у жеребкуванні на Жнива, як й імена всіх інших дітлахів. А я присяглася, що ніколи цього не допущу.

Поступово з-за обрію викотилося сонце і через вузьку щілину в скелі освітило Пітине лице. Ким він стане, якщо ми повернемося додому? Цей симпатичний до­бродушний хлопець, який так переконливо справлявся зі своєю роллю і вже змусив увесь Панем повірити в те, що він безтямно у мене закоханий? Мушу визнати, іноді я сама починала йому вірити.

«Принаймні ми залишимося друзями», — поду­мала я. Ніщо не змінить того факту, що ми врятували одне одному життя. А ще він назавжди залишиться хлопцем із хлібом. Ми будемо щирими друзями. І не більше. Хоча... відтоді як ми покинули Округ 12, я постійно відчувала на собі невидимий погляд Гейла, наче він без упину стежив за мною, за моїми почуттями до Піти.

Мені стало не по собі, і я почала вертітися. Я роз­вернулася до Піти й легенько потрусила за плече. Його очі повільно розплющилися, і щойно побачили мене, як обличчя одразу ж просяяло, так ніби він був безмежно щасливий і готовий провести зі мною на арені решту свого життя. Він нахилився, щоб подарувати мені довгий поцілунок.

— Ми гаємо час, пора полювати, — мовила я, ледве виплутавшись із його обіймів.

— Я б не назвав це гаянням часу, — сказав він, потяг­нувшись. — То ми полюватимемо на голодний шлунок?

— Тільки не ми, — мовила я. — Ми повинні поїсти, щоб додалося сил.

— Згода, — сказав Піта. Але я помітила на його об­личчі здивування, коли він побачив, що я розділила рештки м’яса й рису навпіл і подала йому повну та­рілку. — Ми з’їмо геть усе?

— Сьогодні ми полюємо, не забувай, — мовила я, і ми мовчки взялися до сніданку.

Навіть холодним це тушковане м’ясо — найсмачніша в світі страва. Я відставила виделку вбік і почала зішкрі­бати рештки рису пальцями.

— Відчуваю, як Еффі Тринькіт аж трусить від моїх манер.

— Гей, Еффі, ви тільки погляньте на це! — вигукнув Піта. Він жбурнув виделку вбік і, голосно цямкаючи, буквально вилизав тарілку язиком. А тоді послав пові­тряний поцілунок в нікуди й вигукнув:

— Ми скучили за вами, Еффі!

Я рукою затисла йому рот, але все-таки не змогла втриматися й розсміялася.

— Тс-с! Катон може бути поблизу.

Він відштовхнув мою руку.

— А хіба мені не байдуже? Тепер у мене є ти. І ти за­хищатимеш мене, — мовив Піта і міцно мене обійняв.

— Ходімо, — сказала я роздратовано і спробувала виплутатися з його обіймів, але марно. Перш ніж мені вдалося вивільнитися, він іще раз мене поцілував.

Спакувавшись і вилізши назовні, ми одразу посер­йознішали. Так ніби останні кілька днів у печері стали для нас свого роду відпочинком — через негоду, яка затягнулася, і через Катона, чию увагу цілком поглинув Трач. Хоча день був сонячний і привітний, ми обоє від­чули, що ми знову на Іграх. Я подала Піті ніж, оскільки іншої зброї не залишилося, і він заховав його за пояс. Мої останні сім стріл (три з дванадцятьох я втратила під час вибуху і ще дві на бенкеті) гримотіли об стінки напів­порожнього сагайдака. Я не могла дозволити собі такої розкоші — втратити ще бодай одну стрілу.

— Мабуть, Катон уже почав полювання на нас, — мовив Піта. — Він не з тих, хто дає своїй здобичі шанс утекти.

— Якщо він поранений... — почала була я.

— Це не має значення, — втрутився Піта. — Якщо він здатен рухатися, то вже десь поблизу.

Через зливу струмок вийшов із берегів на кілька футів з обох боків. Ми зупинилися, щоб поновити запаси води й помитися. Я перевірила сильця, які розставила кілька днів тому, і виявилося, що вони порожні. Нічого див­ного — негода. До того ж я не бачила в цій частині арени жодної тварини.

— Якщо ми хочемо роздобути їжу, то нам краще руха­тися вгору на мої старі мисливські угіддя, — мовила я.

— Як скажеш. Просто наказуй — і я виконуватиму, — сказав Піта.

— Будь насторожі, — звеліла я. — Йди по камінню, не треба залишати слідів. А головне, пильно дослухайся — за нас обох.

Тепер уже нема сенсу сподіватися на те, що моє ліве вухо відновить здатність чути.

Якби я була сама, то брела би водою, але чи витримає течію Пітина нога? Хоча ліки затримали поширення інфекції, він був іще слабкий. Різана рана на моєму чолі теж завдає болю, але за три дні кровотеча припинилася. Про всяк випадок я не знімала пов’язки — раптом від фізичних зусиль рана знову відкриється?

Рухаючись угору, ми натрапили на те місце, де я зна­йшла Піту, замаскованого болотом і лозою. На щастя, через затяжний дощ тут не залишилося жодного сліду від його схованки. А це означає, що при потребі ми зможемо повернутися до нашої печери. В іншому разі я б так не ризикувала, знаючи, що на нас полює Катон.

Поступово кам’яні брили зменшувалися й перетво­рилися на гальку,а коли наші ноги ступили на ніжний лісовий килим із трави й соснових гілок, я полег­шено зітхнула. І тут-таки усвідомила, що в нас проб­леми. Мабуть, Піті було нелегко пересуватися по ка­мінню з хворою, ногою, але принаймні він так не шумів. А тепер він гучно шурхотів, слабкою ногою розкидаючи довкола соснові голки. Він не просто шумів, він во­лочив ногу по землі. Я розвернулася й подивилася на нього.