Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Ми не станемо говорити про звичайний маразм професора, коли підданого підносять до рангу союзника. Це звичний стиль подання матеріалу московитами. Дуже хочеться величі московській душі! І, звичайно, у кожному епізоді історії.
Питання в іншому. Професор Л. М. Гумільов чітко підтвердив: війська Московського улусу перебували у складі військ хана Тохтамиша в 1391 році на ріці Кундурчі. Але у вирішальний момент зрадили хана. Послухаймо далі:
«Василь, побачивши, як повертаються події, повів своє військо в пониззя Ками і теж пішов на правий берег Волги, рятуючись від Тимура» [92, с. 185].
Василь Московський був одним із тих, хто зрадив хана Тохтамиша в 1391 році. Сподіваюся, що тут не може бути ніяких сумнівів. Тобто він був названий у ярлику Тохтамиша до Ягайла. Тим більше, що йдеться про Великого князя. Не міг хан назвати другорядних осіб, не згадавши головних, вищих за посадою.
Послухаймо, про що ще говорить російська історія:
«Никоновський літопис сповіщає про вбивство Тохтамишем царевича Озибабу, а декілька татарських князів перебігли на бік Москви і стали на службу великому князю. Серед перебіжчиків літописи називають «царевого постільника» Бахит–Ходжу, а також Кадир–Ходжу і Мамат–Ходжу, які прийняли християнську віру» [56, с. 150].
Сподіваюся, читачі розуміють весь комізм ситуації, коли на службу до московського тимчасового князя втікають люди ханської крові, князі–оглани. Велика брехня! Вона може всерйоз сприйматися московитами тільки тому, що в розповідному каркасі історії розведено причини і наслідки, а імена князів–огланів подаються в московській інтерпретації. Аби заплутати зміст подій.
Зауважте: один із перебіжчиків до московського князя також названий і в ярлику хана Тохтамиша серед тих, які зрадили його в битві 1391 року. Це не звичайний збіг. Події та факти, про які ми вели мову, тісно пов’язані між собою. Йдеться про те ж саме.
11
Продовжимо розповідь про події давніх літ.
Читачі вже, мабуть, звернули увагу, як наш матеріал почав ускладнюватися, а висновки й аналіз — повністю спростовувати загальну канву російської історіографії. У цьому немає нічого дивного. Я свідомо обрав шлях ускладнення матеріалу.
Спочатку (у перших томах книги) ми з вами розглядали й аналізували історичний матеріал становлення Московії в тому контексті, як нам його диктувала російська історіографія. Вивчаючи цю геть спотворену історію становлення Московської держави, ми знаходили відверту брехню і явні фальшивки у викладеному матеріалі. Інакше й не могло бути. Фальсифікат завжди містить у собі потенційну загрозу провалу.
У процесі розкриття теми ми ускладнили її виклад через подання нового додаткового матеріалу, як, наприклад, зроблено з Куликовською битвою. І відразу стало зрозуміло, що з 8 вересня до 28 листопада Мамай не мав змоги провести дві масштабні битви. На поверхню виплила відверта брехня.
Однак вернімося в Золоту Орду.
Тохтамиш–хан був великим і могутнім, а інтереси роду Чингісидів беріг, як і власну честь. Тому не міг змиритися з утратою Закавказзя, яке Тимур захопив в 1389 році. Зібравши величезну армію, він у 1394 році рушив визволяти втрачені володіння Золотої Орди на Кавказі. До речі, в цьому військовому поході Тохтамиша брали участь і війська північних улусів: Булгарського, Тульського, Володимирського, Московського, Нижегородського, Тверського, Мохшинського та інших. За моїми приблизними підрахунками, північні улуси Орди виставили в похід не менше ніж 5–6 туменів (50–60 тисяч людей).
З подальшого викладу подій ви переконаєтеся, що було саме так.
Остання битва між Тимуром і Тохтамишем відбулася на землі теперішнього Дагестану біля селища Торка. Битву Тохтамиш програв.
Послухайте, що говорить про неї та причини поразки хана Тохтамиша сучасний казахський історик Калібек Даніяров:
«За чисельністю військо у Тохтамис–хана було більшим, ніж у Тамерлана, і він мав би або перемогти, або провести битву на рівних. Однак Тохтамис–хану не було відомо про розроблений Єдиге і мангитськими (рід, з якого походив Єдигей. — В. Б.) біями зрадницький план… На правому фланзі війська Тохтамиса вишикувалося 5 туменів мангитських воїнів (50 000 людей)… На самому початку битви всі ці мангитські воїни організовано пішли з поля бою. їх стрункі ряди після поразки Тохтамис–хана очолив Єдиге (Ідіку. — В. Б.), відразу опинившись із військом» [57, с. 170].
А ось як подає ті події арабський історик Ібн Араб–шах:
«Внаслідок цього розладналося військо Тохтамиша… Не бачачи змоги ухилитися від сутички й уникнути зустрічі, він підбадьорив свій дух і своє військо, виставив наперед завзятців зі своїх ратей, укріпив центр і фланг… Тривав цей бій… близько 3 днів, потім війська Тохтамиша відступили…» [57, с. 172].
Швидше за все, війська Тохтамиша втікали. Цього разу Тимур не допустив помилки у стратегічному плані: він не пішов після перемоги назад у Середню Азію, а рушив у центр Золотої Орди, переслідуючи Тохтамиша.
«Тохтамиш–хан кинув ханство, —писав перський історик Шериф–ад–Дін Ієзді, —дім і все, що мав, явне і приховане, і, боячись за життя своє,… пішов у бік Булгара, в лісисту місцевість…» [46, с. 178].
Тимур же, вступивши в землі Золотої Орди, послідовно зруйнував майже всі центри південної, південно–західної та східної частини держави: Сарай–Бату, Сарай–Берке, Укек, Булгар, Жукатин, Керменчук, Саритау, Астрахань, Тану, Маджар, Кафу і десятки інших улусних центрів.
«Переслідуючи Бек–Ярика, Тимур подався у верхів’я Дону, дійшовши до… Рязанського князівства… Нізам–ад–Дін Шамі та інші історики Тимура повідомляють, що Тимур, «дійшовши до міста… на ім’я Карасу, розграбував його з усією областю». Під «Карасу» перські письменники мали на увазі, очевидно, місто Єлець — окраїнне місто Рязанського князівства, про розорення якого сповіщають і російські літописи. За свідченням російських літописів, Тимур «князя Єлечицького плени і людей помучи».
Далі військо Тимура… рушило на Москву. До Москви Тимур не дійшов. Простоявши в межах Рязанського князівства 15 днів «і ту пусто вся сотворишу», 26 серпня він пішов назад» [56, с. 168].
Цілком зрозуміло, що загальноросійські літописні зводи приписали порятунок Москви «впливу на Тимура лиховісного сну, нібито баченого ним перед походом на Москву».
Коли московитам було потрібно заховати кінці в воду, вони посилалися на містику. Проте і в даному випадку це московська брехня.
У чому ж полягала величезна таємниця порятунку Москви в 1395 році? Про що мовчать московити?
Таємниця «доважків брехні» більш ніж очевидна. Треба лише проаналізувати достовірні факти попереднього періоду, котрі в якийсь спосіб стосуються Тимура і його держави. Як казала одна мудра людина, «дивися в корінь!»
Звичайно, про містичні сни тут говорити не доводиться. Про м’якість і лагідність Тимура теж не може бути й мови, бо він мав прізвисько «Залізний Кульга». Та й якби ж то йшлося тільки про Москву! А то ж — про десятки багатих удільних улусів. З рук Тимура вислизали величезні багатства. Тим більше, що цього разу головні військові сили північних улусів були розгромлені в битві на Кавказі.
Події в історії завжди взаємозв’язані. А в московській — особливо. Тому фальсифікатори історії робили все можливе, щоб розірвати зв’язок подій. Саме це ми маємо і в даному випадку.
Власне, в улусі Карасу (Єльці) Тимурові нагадали про зроблену для нього царевичами північних улусів Золотої Орди послугу в битві 1391 року на річці Кундурчі. Навіть вказали, що всі князі, які допомогли врятуватися Тимурові, поголовно були знищені. Напевне, крім зазначених у ярлику Тохтамиша князів–огланів, були покарані (швидше за все, знищені) князі–тисячники, можливо, навіть сотники.
Цілком природно, що Тимур не міг розорити землі своїх рятівників. Тому?то й зупинився на початку серпня 1395 року в місті Карасу (Єльці) на 15 днів.
