Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗
І. Період невпевненого просування церкви
Ми пам’ятаємо, що так звані "загальноросійські літописні зводи" нав’язували душу про двох єпископів ростовсько-суздальської землі — Феодора та Ілларіона, які нібито побували в ній до 1073 року.
Уже на стадії завершення написання другого тому роману-дослідження "Країни Моксель" мені вдалося знайти церковну книгу "Древні Святині Ростова Великого" — твір графа М. Толстого", виданий у Москві 1847 року в Університетській друкарні. Книга, звичайно, пройшла найсуворішу церковну цензуру. Про що повідано на її перших сторінках. У ІІІ розділі книги: "Історичні відомості про Архієреїв Ростовських" чітко зафіксовано:
"а) Феодор Грек.., та б) Іларіон, так само Грек... існування обох цих Єпископів доволі сумнівне, і низка святителів Ростовських вірогідно починається зі Св. Леонтія" [48, с. 68].
Офіційна церковна наука була змушена визнати факт наявності "доважку брехні" у питанні, яке стосується перших святителів країни Моксель, і зуміла відмовитися від відвертого вимислу. Тобто достовірно встановлено, що першим єпископом, який ступив на ростовсько-суздальську землю, став Св. Леонтій. І ступив святитель на ту землю тільки в 1073 році. Він появився в країні "дикій і ворожій" і був убитий мерянами того ж 1073 року. Ми вже писали, як це сталося.
Другим єпископом, який з’явився в країні Моксель, став Святий Ісайя. Він, згідно з книгою графа М. В. Толстого, "преставився (відійшов у інший світ) 1089 року Травня 15" [48, с. 68].
Наступним достовірно встановленим єпископом у ростовсько-суздальській землі був "Нестор, настановлений близько 1150, вигнаний Андрієм Боголюбським у 1156" [48. с. 69].
Однак граф Толстой не зміг обійтися без власного "доважку брехні". Він перед Нестором згадав про нібито чинного в країні Моксель єпископа Єфрема І. Оскільки той Єфрем: "У посланні єп. Симона до блаженного Полікарпа йменується Суздальським” [48, с. 69].
Не будемо вести дискусію щодо вірогідності даних про існування єпископа Єфрема. Хоча зауважимо, що сумнівне одиничне слово "суздальський" не може бути достовірним доказом. Тим паче, що абсолютно нічого не відомо про діяльність Єфрема в ростовсько-суздальській землі. Та й усі історики згодні, що після смерті Ісайї до появи в країні Моксель Юрія Довгорукого єпископа в ній не було. Можливо, він прибув разом із князем 1137 року. Хоча, ще раз нагадую, ніяких відомостей про перебування в Суздалі і Ростові єпископа Єфрема в історії не зафіксовано.
Після вигнання Никона єпископом став Леон. Про нього сказано: "Леон посвячений в 1158 році. Вигнаний із Суздаля в 1159 і з Ростова в 1162, за хабарництво, а згідно з Троїцьким літописом, за єресь. Після нього знову повернувся Нестор і пробув до 1164 р." [48, с. 69].
Єпископи ростовсько-суздальської землі не мали підтримки ні з боку князя, ні з боку населення: їх убивали, виганяли, міняли. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги, що й сам князь, і його дружина, і місцеве фінське населення жили в напівдикому стані, були кровно пов’язані з древніми фінськими звичаями й віруваннями. А християнська релігія не сприймалася місцевими фінськими племенами.
Дуже цікавий наступний єпископ країни Моксель Феодор І. Про нього в книзі графа М. В. Толстого сказано: "Феодор, на прізвисько Калугер, посвячений у Константинополі в 1170 році; позбавлений сану в 1172, за нечувані жорстокості, і, за судом Митрополита, покараний відсіканням правої руки, відрізанням язика й осліпленням" [48, с. 69].
Маємо можливість переконатися в страшному розгулі мракобісся та дикості вже в самому православному середовищі ростовсько-суздальської землі кінця ХІІ століття. Але що цікаво: єпископ-грек, прибувши із Константинополя, природно, не міг миритися ні з так званим "двовірством", ні з паралельним поклонінням каменям Кардо-сярко, ні з розбещеністю й бандитизмом самого князя Андрія Боголюбського. Він почав запроваджувати в церковному житті суворі релігійні порядки. За що й поплатився. Саме князь Андрій Воголюбський — "перший великорос", якому "однаково були любі" і християни, і нехристі, — укотре вже став організатором знущання з єпископа.
Константинопольський Патріарх довгих 13 років забороняв висвячувати для ростовсько-суздальської землі нового єпископа. І лише в 1185 році "ігумен Спаського Берестовського монастиря... як твердить літописець, мовчазний, милостивий до вбогих, ласкавий до кожного, лагідний мовою й ділами", був висвячений в єпископи ростовсько-суздальської землі [48, с. 69].
Підібрали саме такого, котрий був потрібний у тій землі.
Помер Єпископ Лука в 1189 році.
Не стану описувати, як висвячувалися і як діяли ще три єпископи першого періоду становлення православної церкви в країні Моксель. Подам лише їхні імена: Іоанн І, Пахомій, Кирило І. Зазначу — всі вони, зрештою, складали сан, приймали схиму й віддалялися в монастирі замолювати гріхи.
Страшне свідчення!
Навіть святителі-єпископи початку XIII століття в ростовсько-суздальській землі за період своєї церковної діяльності обростали такою неймовірною кількістю зла й гріхів, що єдиним шляхом до порятунку душі ставало прийняття схими й повне віддалення від мирського життя.
Вдумайтеся, шановні читачі, у цю страшну істину — і зрозумієте облудність головних постулатів московської історичної дійсності.
Хочу також звернути увагу на той факт, що в перший період становлення православ'я почало приживатися серед фінських племен переважно у Володимирській губернії. Мова йде про племена, що жили на території пізнішої Володимирської губернії XIX століття. Не виявлено ні однієї церкви, ні єдиного монастиря на території майбутніх губерній — Московської, Костромської, Калузької, Тульської, Пензенської, Курської та інших першого періода православ’я (1073—1237).
Наводжу читачам перелік монастирів, пустинь та древніх церков першого періоду "невпевненого просування (1073—1237)" в "Залешанській землі" (у розрізі губерній майбутньої Московії). Матеріал подається згідно з дослідженнями Олександра Ратшина "Повне зібрання... про всі діючі в давнину й нині існуючі монастирі й прикметні церкви Росії. Складене з достовірних джерел", 1852 року видання.
Пропоную особливо ретельно дослідити територію Володимирської губернії, тому що саме в тій землі наприкінці XI й на початку XII століття православ’я вперше зробило свої несміливі кроки. На території Володимирської губернії в XIX столітті відомо 12 давніх монастирів і 10 давніх храмів (церков), зведених до 1238 року.
Практично всі вони розташовувалися в "зачастокольних містах-селищах", які зводилися князями. Природно, в містах проживали переважно люди, які прийняли християнство, однак допускалися й меряни-язичники: жінки прибульців, меряни-слуги, меряни-раби і т. д.
Цілком очевидно, що й церковні владики, і князі перші християнські храми зводили в "зачастокольних містах", під захистом князівської сили і влади. У той, перший, період православ’я дуже обережно ступало в дрімучі ліси (пустині). Адже язичництво жорстоко оборонялося і, значно переважаючи чисельно, давало відсіч.
Отже, поглянемо на всі відомі стародавні (до 1238 року зведені) монастирі й церкви. Нагадаю: як правило, при монастирі існувала церква. Найчастіше монастирі зводили на базі раніше існуючого храму (церкви). Але автоматично складати кількість монастирів і окремо зведених церков та говорити про загальну кількість храмів — не можна. Були ж бо монастирі без церков, з маленькими молитовними келіями.
ВОЛОДИМИРСЬКА ГУБЕРНІЯ
(територія другої половини XIX століття)
Місто Володимир
Монастирі:
1. Боголюбів монастир (чоловічий), за 11 верст від міста. "Він заснований у 1154 році... у 1238 році місто й монастир спустошені, скарби викрадені". Монастир не був зруйнований, відновлений у тому ж році [51, с. 29].
