Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?
Нахилився над столом, щось записав у блокноті.
Невдовзі у двері постукали.
– Прошу!
Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:
– Бражник.
– Дуже радий.
Усміхаючись, Гай показав на стілець:
– Прошу, сідайте.
– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?
– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.
– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.
Помовчали, потім Гай стиха:
– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?
– З погоди…
– Що? – Гай здивований.
– Жаль, що дощу сьогодні не було…
– Чому?
– Він би сліди змив…
Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.
– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…
Гай нахмурився, розглядає шрифт.
– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…
– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.
– Йди-но глянь на цих орлів.
… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.
– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.
– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.
– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…
– Запиши.
– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.
Гай перехилився через підвіконня.
– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.
– Лейтенанте, я думаю, що відомому хірургові професорові Солоуху ми знайдемо діло за фахом…
Солоух сердито насупився, розвів руками:
– Сергію Павловичу, як же це ви…
– Це я вам повинен сказати: як же це ви, Кіндрате Степановичу! У вашому віці, професоре…
– Отож-бо воно й є! – не здається Солоух. – Оперувати вже важкувато, а от стріляти можу…
Та лейтенант рішуче перериває цю бесіду.
– Розмови в. строю! Товаришу Солоух, згідно з вказівкою товариша секретаря міськкому, кроком руш! – І, скомандувавши, більше не звертає уваги на старика, який вийшов із строю і сердито позирав на вікна другого поверху.
А Гай, зачинивши вікно, сів за стіл, покликав Бражника. Та знову перешкода – у дверях чути шум. До кімнати проштовхуються два юнаки з комсомольськими значками на грудях. Гай підвівся:
– Товариші, я зайнятий…
Юнаки познімали кашкети, ступили уперед.
– Ми до вас, товаришу секретар…
– А чому силою у кабінет вриваєтесь?
Хлопці зніяковіли. Бражник одвернувся до вікна. Голос Гая ще посуворішав:
– Чому, питаю, вриваєтесь?
– Невідкладна справа, товаришу секретар.
– Невідкладна?
– Так. Просимо залишити на підпільну роботу в місті, товаришу секретар! – схвильовано каже другий.
Бражник з цікавістю глянув на комсомольців. Потеплішали й Гаєві очі.
– На підпільну? А ви хто ж такі будете, хлоп'ята?
– Комсомольці, товаришу Гай! З четвертої залізничної школи…
– Ну, а що ви, товариші, вмієте? Адже підпільна робота – це…
Перебиваючи один одного, юнаки поспішають повідомити:
– Ми ворошиловські стрільці!
– Значкисти ГПО…
– ГСО…
– ППХО…
– Відмінники з німецької…
Бражник мовчить. Гай тепло посміхається:
– Спасибі, товариші, за пропозицію. Але поки що не потрібно. Якщо знадобитесь, знайдемо вас.
Потопталися юнаки, пішли. Гай мовчки глянув на Бражника.
– Ось тобі й резерви. Тільки кивни… Та про це – потім. А зараз повернімося до початої розмови…
Народження Петера
Довгий чорний автомобіль з есесівським прапорцем з'їхав з бетонованої автостради на манівець. Важко перевалюючись у вибоїнах, минув кілька рядів колючого дроту і зупинився біля арки над великими металевими ворітьми. Санднер, який сидів поруч з шофером, ліниво збив попіл з сигарети, почекав, доки підійшов вартовий. Ззаду позіхнув Міллер – його теж стомила далека дорога. І лише третій пасажир – агент, який сьогодні дістав прізвисько Петер, – сидів напружений і схвильований, його цікавило все: арка, ворота, сторожові башти концентраційного табору.
Хвацький фельдфебель довго і причепливо перевіряв документи, уважно розглядав Петера, аж поки Санднер не зауважив:
– Ваша прискіпливість, фельдфебелю, недоречна… Вкажіть дорогу до коменданта табору!
Всі троє піднялися на другий поверх. Тепер уже й Міллер зацікавився: він уперше в такому закладі. Комендант підсунув крісла, з інтересом подивився на Петера. А той прислухався до мелодії вальсу, що долинала через вікно. Комендант-дружньо поплескав Санднера по коліну.
– Чого не зробиш для старого друга, Курте?
– Звичайно, Віллі…
Обидва засміялися, усміхається й Міллер. Тепер уже прислухався до вальсу й Санднер. Він підвівся з крісла перейшов кімнату, визирнув у вікно. З другого поверху добре видно просторий майданчик, на якому колом стояли кілька десятків в'язнів. У кожного з ним – музичний інструмент. Кілька трубачів, один барабанщик, а найбільше – скрипалів. Посеред кола, піднявши руки, – диригент у смугастому одязі. Санднер послухав, повернувся до коменданта:
– Мій улюблений вальс… «Голубий Дунай»…
– У нас, Курте, він має нову назву: вальс смерті, – пояснив комендант і повернувся до дверей, де з'явився наглядач. Комендант ще раз глянув на Петера, який чемно сидів у кріслі, наказав наглядачеві: – Одного з музикантів – сюди… Тільки росіянина, десь так тридцятирічного…
Підійшовши до вікна, став поруч із Санднером. Той показав очима на музикантів, комендант ворухнув пальцями. Санднер зрозумів, хитнув головою, посміхнувся. Комендант пояснив:
– Це найзручніше, у блоку вже знають – з цієї площадки ніхто не повертається… Та й блок той увесь приречений, отже, все безпечно.
Поріг переступив блідий і худий полонений із скрипкою в руці. Комендант зібгав сигарету.
– Номер?
– Тисяча вісімсот двадцять один… – спокійно відповів полонений і оглянув кімнату.
– Так. – Комендант вийняв нову сигарету, припалив її, сказав наглядачеві, показуючи на в'язня: – Відвести й…
Наглядач кивнув.
– Знайдеш його картку. Ознайом з нею гера…
– Петера, – підказав Санднер.
– Так, Петера, і відправиш гера Петера у блок… В який же блок? А, до новачків! У блок номер вісімнадцять. Жодного слова нікому, навіть офіцерам! Зрозумів? – Комендант повернувся до Петера: – А може, щось легше – на розбір речей, у лазарет, на харчоблок?
Очі в'язня зупинилися на Петері, звузилися від ненависті. Скільки в них зараз вогню! Петер підвівся, ступив до нього, оглянув, потім повернувся до коменданта:
– Не треба легше… Як усі, так певніше. Я навіть на скрипці замість нього зіграю…
Всі розсміялися, комендант махнув рукою, і наглядач підштовхнув в'язня до дверей.
– На скрипці тут грати не раджу, – посміхнувся до Петера комендант. – Бо в цьому разі не гарантую, що потрапите до Києва… Грають-бо в нас вальс смерті! Зараз підете до четвертої кімнати, вам наколють номер, дадуть переодягтися. Якщо потрібно, звертайтеся прямо до мене…
– Ясно, – Петер виструнчився, до Санднера: – Дозволите діяти, гер штурмбанфюрер?
