Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Христіана, або, як його переважно звали, Кришана, давнього знайомого чи навіть приятеля більшості членів клубу, — майже всі вони були учні покійного Марцелюеа Штенгеля, — зустріли тут з розкритими обіймами. Правда, ні купці, ні вчені мужі не були високої думки про Христіанові здібності, але цінували його хист розважати товариство. І справді, тут він давав найкращі свої «вистави», розказував найкращі історії, перекривляв музикантів-віртуозів, наслідував англійських та заокеанських артистів і оперних співаків, із найневиннішим виглядом, незрівнянно розповідав про любовні оказії в різних кінцях світу — бо ж годі сумніватися, що Христіан Будденброк був найсправжнісінький suitier, — і про свої власні пригоди: на кораблях, у поїздах, у Сан-Паулі, у Уайтчепелі, в пралісі… Розповідав невтомно, цікаво, цілком опановуючи увагу слухачів, трохи жалібним, протяглим голосом, нехитро й смішно, як англійський гуморист. Скажімо, розказував про те, як із Вальпарайсо до Сан-Франціско послали в коробці собаку, та ще й паршивого, Бозна, в чому полягав сенс того анекдота, але в Христіанових устах він видавався незвичайно смішним. І коли всі навколо аж корчилися з реготу, сам Христіан, худий, носатий, з тонкою, надто довгою шиєю і з рудуватим, помітно вже поріділим чубом, сидів, схрестивши довгі, криві ноги, і з обличчя в нього не сходив тривожний, на диво поважний вираз, а маленькі, круглі, глибоко посаджені очі задумливо блукали по залі… Часом навіть здавалося, що сміються не з його історій, а з нього самого… Та Христіан про це не думав.
Вдома він найдужче любив розповідати про свою контору у Вальпарайсо, про тамтешню нестерпну спеку та про одного молодого лондонця на ім’я Джонні Сандерсторм, гульвісу, незвичайного хлопця, якого «я ніколи не бачив за роботою, щоб мені з цього місця не зійти» і який усе ж таки був дуже добрим купцем.
— Боже милий! — казав Христіан. — У таку спеку! От заходить до контори шеф… а ми, всі восьмеро, лежимо, як сонні мухи, й куримо цигарки, щоб хоч відлякувати москітів. Боже милий! «Ну, — каже шеф, — щось ви наче не працюєте, панове, га?» — «No, sir! — відповідає Джонні Сандерсторм. — Як бачите, сер!» І ми всі пускаємо йому дим просто в обличчя. Боже милий!
— Чого ти вічно кажеш «боже милий»? — роздратовано запитав якось Томас.
Але насправді його сердило не це. Він відчував, що Христіан розповідав цю історію з такою радістю лише тому, що вона давала йому нагоду висловити свій глум і зневагу до праці.
Тоді мати обережно перевела розмову на інше. «На світі є багато негарного, — думала пані Будденброк, з дому Крегерів. — Трапляється, що брати ненавидять і зневажають один одного. Страшно, але таке бував. Тільки про це не кажуть. Таке приховують. Не треба, щоб про це хтось знав».
Розділ четвертий
У травні, однієї фатальної ночі, в дядька Готгольда, консула Готгольда Будденброка, якому саме минув шостий десяток, почалися серцеві спазми, і він помер у тяжких муках на руках у своєї дружини, в дівоцтві Штювінг.
Син бідолашної мадам Жозефіни, якому, порівняно з пізніше народженими і щасливішими нащадками мадам Антуанети, не повелося в житті, давно вже змирився з своєю долею і останніми роками, а надто після того, як небіж відступив йому звання нідерландського консула, тихомирно смоктав свої льодяники з бляшаної коробочки і не мав ні на кого злості. Якщо хто й пам’ятав про давню родинну ворожнечу, що з плином часу обернулася в якесь невиразне почуття неприязні, то це дами з його родини: не стільки добродушна й обмежена дружина, як дочки, три старі дівки, що без лютого вогника в очах не могли дивитися ні на пані Елізабет, ні на Антонію, ні на Томаса…
Щочетверга, в традиційні «родинні дні», о четвертій годині всі Будденброки збирались у великому будинку на Менгштрасе, щоб разом пообідати й пробути вечір, часом сюди з’являлися ще консул Крегер з дружиною або Зеземі Вайхброт із своєю невченою сестрою, — і тоді вже дами Будденброк із Брайтештрасе з неприхованою радістю спрямовували розмову на невдале Тонине заміжжя, щоб підбити мадам Грюнліх на якусь гучну фразу і зловтішно перезирнутися… Або ще висловлювали загальні зауваження про те, яке то негідне марнославство — фарбувати коси, чи співчутливо допитувалися про Якоба Крегера, небожа пані Елізабет. Бідолашній Клотільді, терплячій і щиросердій, єдиній, хто справді ще почував їхню перевагу над собою, вони допікали жартами, далеко не такими невинними, як Тонині чи Томасові, що їх убога, вічно голодна кузина завжди зустрічала здивованим, протяглим, добродушним вигуком. Вони глузували з Клариної суворості й святенництва і швидко помітили, що Том з Христіаном не дуже ладнають і що, дякувати богу, з цим останнім можна взагалі не рахуватися, бо він просто дивак і нікчема. Що ж до самого Томаса, в якого вони не могли знайти жодного слабкого місця і який ставився до них з поблажливою байдужістю, мовляв: «Я вас розумію і жалію», — то вони трактували його з трохи ущипливою пошаною. Зате вже про малу Еріку, рожеву й випещену, неодмінно казали, що вона дуже кепсько росте. А Пфіфі, хитаючись усім тілом, — у куточках рота в неї, як завжди, збиралася слина, — додавала, що дитина страх яка схожа на негідника Грюнліха.
Тепер вони, плачучи, разом з матір’ю стояли коло батькової смертної постелі, і хоч їм здавалося, що навіть у цьому їхньому горі винні родичі з Менгштрасе, все ж таки послали туди когось.
Серед ночі задзеленчав дзвоник у передпокої, а що Христіан повернувся додому пізно й почував себе не дуже добре, Томас сам рушив у дорогу по весняному дощі.
Він якраз ще встиг побачити останні корчі старого дядька, а потім, молитовно склавши руки, довго стояв у кімнаті небіжчика й дивився на коротеньку постать, що вимальовувалась під покривалом, на мертве обличчя з невиразними рисами й сивими баками. «Вам не дуже добре жилося, дядьку Готгольде, — думав він. — Ви надто пізно навчились поступатися, зважати на обставини… А без цього не можна… Коли б я був такий, як ви, то теж давно вже одружився б з крамничкою… Треба дотримуватись dehors! І чи ви взагалі хотіли чогось іншого, ніж мали? Хоч ви були вперті і, мабуть, вважали свою впертість за якийсь ідеалізм, а проте ваш дух був надто безкрилий, вам бракувало уяви, того ідеалізму, що дає силу з тихим захватом, глибшим, радіснішим, п’янкішим, аніж потаємне кохання, виношувати, плекати, боронити якесь абстрактне поняття — давнє ім’я, родинний герб абощо, дбати про його міць і славу. Вам бракувало чуття поезії, хоч ви мали досить відваги всупереч батьковій волі покохати й одружитися. Вам бракувало також шанолюбства, дядьку Готгольде. Звичайно, наше давнє ім’я — це тільки міщанське ім’я, і, дбаючи про нього, ми піклуємось про успішну торгівлю зерном, про те, щоб у маленькому куточку великого світу наша власна особа користалася любов’ю, пошаною і владою… Ви собі думали: «Одружуся з панною Штювінг, яку я кохаю, і мені байдуже до всяких практичних міркувань, бо вони дріб’язкові н міщанські». О, ми також бувалі, досить освічені люди і розуміємо, що межі, покладені нашому шанолюбству, — вузькі й мізерні, як глянути на них збоку. Але все на землі відносне, дядьку Готгольде. Хіба ви не знали, що й у маленькому містечку можна бути великою людиною? Що можна стати Цезарем у невеличкому торговельному місті над Балтійським морем? Щоправда, треба мати трохи уяви, трохи ідеалізму, а їх вам бракувало, хоч би що ви про себе думали».
І Томас Будденброк відвернувся. Він підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, почав дивитися на тьмяно освітлений, закутаний завісою дощу готичний фасад ратуші. На його розумному обличчі заграла усмішка.
Певна річ, що посада й звання нідерландського королівського консула, на які Томас мав право відразу після смерті свого батька, тепер, на превелику гордість Тоні Грюнліх, перейшли до нього, і опукла таблиця з левами, гербом і короною знову з’явилася на чільній стіні будденброківського будинку під написом: «Dominus providebit».
