Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Однак після цього ті працівники, які домагалися утворення Донецько-Криворізької Республіки, не облишили своїх намірів. Зважаючи на настрої Ф. Сергєєва (Артема), його однодумців, маючи інформацію про їх наміри, народний секретар В. Затонський 24 січня 1918 розвернувся з телеграмою до члена ЦК партії, наркома в справах національностей Й. Сталіна, в якій просив його вплинути через ЦК РСДРП(б) на Ф. Сергеєва (Артема) і обком партії Донецького і Криворізького басейнів, щоб не допустити «проведення автономії Донецького басейну» 447. Як відреагував Сталін на це звернення, невідомо.
27–30 січня 1918 р. відбувся IV обласний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. На з’їзді були присутні 74 делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 — есерів, 5 — меньшовиків, 2 — безпартійних) 448.
В порядок денний внесено питання: 1) Поточний момент; 2) Економічна політика в Донецькому басейні; 3) Обласна організація. Останній пункт, власне, точніше було б найменувати «організація області» 449. Доповідь з цього питання зробив С. Васильченко. Основні її тези, за газетою «Донецкий пролетарий», зводились до наступного: «В міру зміцнення радянської влади на місцях, федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями національно-господарського побуту.
Такою самодостатньою в господарському відношенні одиницею є Донецький і Криворізький басейни.
Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік.
В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоврядування.
Влада, що організується в області — Рада Народних Комісарів відповідальна перед з’їздом і перед виконавчим органом з’їзду — обласним комітетом» 450.
Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив член ЦВК Рад України, народний секретар праці М. Скрипник. Він був противником виділення Донецького і Криворізького басейнів зі складу України. Однак чіткістю аргументації його позиція не відзначалася. «Ставити в основу організації влади економічний принцип — вірно; не можна однак майбутнє переносити в сучасне, — говорив народний секретар.
Мир передусім означає національне питання, право націй на самовизначення» 451.
Таким чином, не заперечуючи загалом проти економічного принципу будови федеративної пролетарської держави, М. Скрипник вважав передчасною його реалізацію щодо Донкривбасу. Еклектизм поглядів одного з провідних діячів більшовиків України привів його до відстоювання відповідної штучної формули: «Виділення Донецького басейна означало б підрив радянської влади і посилення Генерального секретаріату. Автономія необхідна, але як частина, що входить до складу Української Федерації» 452.
Коріння поглядів прихильників виділення Донецько-Криворізького басейну і його приєднання до Російської Федерації М. Скрипник вбачав у меншовизмі, що був проти «української радянської влади».
В дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого, емоційного характеру, позицію М. Скрипника підтримали лише есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували, однак консолідовано звинувачували М. Скрипника в націоналізмі. Так, Ф. Сергеєв (Артем), виходячи з ідеалу всезагальної пролетарської федерації, заявляв: «Ми не розбиваємо ні єдиної федеративної республіки, не зазіхаємо на національні інтереси України, ми не збираємось створювати незалежної республіки. Хіба ми збираємось проводити особливу митну політику та ін.? Ми хочемо зв’язатись з усією країною. «Вся влада радам» — вся влада пролетаріату і біднішому селянству, яким нікого не потрібно пригнічувати» 453.
В контексті наведеного очевидним є ототожнення «усієї країни» з Росією у її колишніх межах. І вже звідти випливали звинувачення М. Скрипника у схильності до сепаратизму. Ф. Сергєєв (Артем) наголошував: «Сепаратисти не ми, а ви (М. Скрипник, ЦВК Рад України. — В. С.). Чому ви прагнете до Києва? Тому що Радянська республіка не за національною ознакою для вас міцніший горіх, ніж національна…Ми, як більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося з ним, як з офіційним представником Українського ЦВК» 454.
Ф. Сергєєв (Артем) твердив, що уже в ході перемоги соціалістичної революції національне питання втрачає своє значення. Ця позиція була підтримана і розвинута у виступах інших прибічників створення Донецько-Криворізької Республіки. Зокрема, М. Жаков доводив: «Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі.
Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому. Його організація, революційне будівництво (а тут ще не було революції, не було «Жовтня») повинні стояти на першому плані. Звичайно, ми повинні допомогти своєю участю в житті всього півдня подолати вплив дрібної буржуазії, як на Україні, так і на південному сході, однак саме для цього «пролетарський кулак», що зараз розпластаний на всі п’ять пальців, має бути зібраним, організаційній розхлябаності та багатовладдю має бути покладено кінець» 455.
Ще різкіші формулювання застосував С. Васильченко в заключному слові з обговорюваного питання. «Скрипник двома ногами стоїть на націоналізмі, — безапеляційно заявив доповідач. — Правий Сандомирський (меншовик, що в принципі підтримав ідею створення Донецько-Криворізької Республіки. — В. С.) — щось одне: або соціалістична революція, або ви загрузнете по коліна в націоналізмі. Скрипник говорить, що ще не зжиті національні забобони.
Однак Рада загинула під тиском сил ззовні України, і все-таки вона загинула, і повстання на її захист не сталося.
Якщо III Всерос. з’їзд говорить про федерацію націон. республік, то це не виключає об’єднання за економічною (ознакою)…
Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада, виконавця центральної влади Ради Народних Комісарів» 456.
М. Скрипник спробував переломити ситуацію і вніс на розгляд проект резолюції, яка, на його гадку, примирювала суперечності, які виникли. В документі пропонувалося: «IV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецьк. Бас. і Криворізького району постановляє: 1) Донецьк. Бас. і Криворізьк. район складають автономну область південноросійської Української Республіки, як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік» 457.
Проте подібна, по суті, паліативна позиція була рішуче відкинута більшістю тих, хто взяв участь в дебатах, і М. Скрипник сам зняв свій проект резолюції, додавши, що «вона (резолюція. — В. С.) носила декларативний характер і не має на меті дезорганізувати фракцію» 458.
50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений С. Васильченком. В документі було зафіксовано: «В міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні.
