Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Тим часом між Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цікава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив національну честь сербів: не похвалив Сербії. Опришкуватий серб так і спалахнув, як порох, і почав сливе репетувать.
- Ми не нікчемні! Ми не дурні, хоч ми й побиті ворогами! Ми не оступимось од своєї національності нізащо в світі! - репетував молодий палкий серб і схопився з місця.
Його очі ніби горіли; руки складались в кулаки. Він кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав і собі й не знав, що й почать, викликавши таку мару.
- За честь свою, за честь свого народу й національності ми ладні тричі вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував і глузував! Ми ненавидимо наших ворогів турків за те, що вони гнітили нас і потоптали нас ногами! - аж верещав серб, і його здорові очища страшно блискали. Ввесь віковічний гніт, вся ненависність виявилась в тому дикому погляді його очей.
- Ой, я боюсь! Який він став страшний! - промовила Ольга до Радюка.
- Який він гарний! - скажіть лучче; дивіться, яким огнем блищать його очі; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свіжа сила! Отакий не піддасться ворогам! - сказав Радюк.
В залі всі замовкли, тільки дзвенів голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв ні в сих ні в тих.
Тим часом Степанида Сидорівна, побачивши, що крикливий студент так присікався до її чоловіка, прожогом кинулась на поміч.
- Коли ви так поводитесь в моїм домі, то вибачайте на цім слові!
Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що він втихомирився й почав оступаться назад. До неї на поміч прийшла і Марта Сидорівна.
Обидві сестри так присікались до молодого серба, що купа студентів кругом його так і розсипалась по залі, неначе од куль з рушниць та гармат.
Кованько торкнув ліктем Радюка й промовив: "От комедія! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедія! Є чим натішиться. Ій-богу, часом за поганшу платять гроші".
- Кованьку! перестань-бо дуріть по-школярській! - сказав йому Радюк пошептом.
Радюк похопився одійти од Кованька, бо його брав острах, щоб він часом і справді не встругнув якоїсь школярської штуки.
Тим часом гості почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.
- Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарні книжки по природних науках.
Ользі дуже хотілось сказати, щоб він більше не приносив їх, та вона того не сказала, і сам язик промовив, щоб він якнайшвидше приходив і приніс ті книжки.
Радюк попрощавсь і вийшов на вулицю. Надворі все дихало ніби маєм. Вода в Дніпрі лисніла проти зоряного неба. Надворі було поночі. Але за Дніпром на берегах горіло багаття й освічувало щогли байдаків: то білоруси варили вечерю. І на плотах по Дніпрі скрізь блищали вогні й одбивалися в тихій воді. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сів на східцях сходів і задумавсь. По другий бік тих сходів манячила чиясь темна постать в поставі задумливого чоловіка й гармонізувала з тишею. Тиха торжественна картина великої річки, освіченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в воді небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тією, ніби й мертвою, річкою, де ніби й замерла вода з зорями, але в тій річці було стільки живоття під тихим покривалом ночі! Стільки живоття було заховано од людського ока під темним небом, де в тиші й темряві стукотів пульс невичерпної сили природи!
Радюкові вперше прийшла думка об'явиться Ользі й заповістить її про свою любов. Він трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги.
Він і гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово і що його мрії розлетяться марно, як туман од вітру.
Забравши деякі книжки з гарними малюнками, Радюк побіг до Дашковичів і застав дома саму матір. Батька й Ольги не було вдома, вони пішли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побіг на Хрещатик, перебіг його од кінця до кінця, трохи не звалив з ніг кілька панів і дам і не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, він побачив чиєсь жовте лице. Між другими свіжими лицями те лице жовтіло, неначе стигла диня. Радюк впізнав Дашковича. Швидко він угледів і друге лице, молоде й свіже, як троянда: то була Ольга. Він привітався до їх, і всі троє пішли рядом. Радюк постеріг, що випала найлучча година об'явиться Ользі. Старий філософ не заважав нітрішки.
Вже наближався вечір, і народ цілою валкою прямував до Царського садка, де щовечора була гулянка. Осінь була тепла й суха, і всі неначе хапко хапались нагуляться перед холодами.
- Ходімо, тату, в Шато! - просила батька Ольга.
- Куди там мені, старому, дибать! Що я буду там робить?
- Будемо гулять. Ходім-бо, таточку. Ви трошки провітритесь і поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.
Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публіка ворушилась по долині, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебігши Шато, Ольга з Радюком пішла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старості літ лізти за ними на гору. Ольга не йшла, а бігцем бігла під гору, так що батько слідкував тільки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти підтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так і впав на лавку, засапавшись.
- Ви сіли, а нам хочеться бігать! - сказала Ольга, сміючись.
- Про мене, серце, й бігай, тільки дай покій мені, старому, - сказав він, одмахуючись рукою.
Радюк пішов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевність все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було діждаться й сподіватись.
Вони перейшли алею, звернули набік і пішли доріжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з доріжки й стали над самою горою, котра була перерізана вузькою та глибокою долиною. По горі росли високі осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Дніпром клапоть шосе, де манячили проїжджі й прохожі. Ольга не дивилась на Дніпро, на пишну задніпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосі миготіли люди, маленькі, мов ляльки, де котились вози й стукотіння од коліс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.
Радюк мовчав, і Ольга мовчала, її щоки аж пашіли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по доріжці пленталась якась міщанка. На шпилях подекуди сиділи люди по двоє, по троє. Недалечке од їх внизу на одному шпилі стояв якийсь високий пан, мов та статуя, і дивився на Дніпро. Постаті на шосі все ворушились, ніби в вертепі кукли. Радюк думав об'явиться прямо й просто кількома словами і не знайшов тих простих кількох слів. Він почував, що його душа дуже стривожена, і ждав, поки вона трохи втихомириться. Він зирнув скоса на Ольжине лице; воно було рум'яне, але спокійне; очі були спущені на зелений яр, неначе в йому діялось якесь надзвичайне диво.
"Вона жде, вона жде!" - подумав він, і те слово сотню раз мигнуло в його думці. Він взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце тріпалось, як пташка в клітці. Він задумав почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душі.
- Здається, й осінь надворі, а зроду ніхто не дізнавсь би, що тепер осінь. Глянеш на небо, на Дніпро і подумаєш, що починається літо, - тихо промовив Радюк.
Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. І яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були ніби сльози, ніби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очі.
Внизу Дніпро був заставлений байдаками й барками. При березі коло Подолу стояли рядками здорові дуби й берлинки, повні жовтих і червоних яблук, кавунів, груш. Кілька дубів і берлинок з кавунами простувало по Дніпрі до пристані, а на пристані, на соломі були накладені цілі гори кавунів і яблук. Надворі було тихо; за Дніпром синів бір, котрий здавався ще синішим під промінням захо-дячого сонця. На тому темному фоні серед бору палало ніби полум'я: то сонце вдарило в усі шибки церкви далекого села.
