Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗
Компанія, що купляла й продавала земельні ділянки під будівництво поблизу тунельних станцій, упала за одну ніч, поховавши під собою багато інших.
Кореспонденції в газетах у ці дні нагадували повідомлення з фронту. «Тунель поглинає дедалі більше жертв!»
«Містер Гаррі Стіллуелл, банкір із Чікаго, застрелився.— Розорений маклер Вільямсон із Двадцять шостої вулиці отруїв свою сім'ю й отруївся сам.— Хобокенський фабрикант Клепстедт кинувся під колеса електрички...»
На звістку про те, що в Сентеші повісився старий Якоб Вольфзон, ніхто не звернув уваги.
Так, це була паніка! Вона перекинулася до Франції, Англії, Німеччини, Австрії і Росії. Німеччина піддалася їй першою і так само, як і Сполучені Штати, цілий тиждень була охоплена тривогою, переляком і жахом.
Промисловість, ледве оговтавшись після жовтневої катастрофи, сіла на мілину. Її акції, що завдяки тунелеві нечувано підвищилися,— залізо, сталь, цемент, мідь, дріт, машини, вугілля,— були підхоплені тунельними акціями й тепер також падали в безодню. Вугільні королі та залізоплавильні барони нажили на тунелеві неймовірні багатства, але тепер не хотіли ризикувати жодним центом. Вони вменшили заробітну плату, запровадили скорочений робочий тиждень і викинули тисячі робітників на вулицю. Ті, що лишилися на роботі, заявили про свою солідарність із звільненими. Вони оголосили страйк, сповнені рішучості цього разу боротися до останнього подиху й не дати знов ошукати себе обіцянками, що їх підприємці порушували, як тільки гроза минала. За добрих часів вони, робітники, були потрібні, щоб приносити нові мільйони, а коли наставали тяжкі часи, їх викидали на вулицю! Та нехай оті їхні рудники позатоплює вода, хай домни позакупорює шлак!
Страйк почався як звичайно. Він спалахнув у басейнах Лілля, Клермон-Феррана й Сент-Етьєна, перекинувся до Мозельської, Саарської, Рурської областей і до Сілезії. Англійські гірники та металурги Йоркшіра, Нортумберленда, Дарема й Південного Уельса оголошували страйки солідарності. Канада й Сполучені Штати приєдналися до них. Невидима іскра перескочила через Альпи до Італії і через Піренеї — до Іспанії. Тисячі криваво-червоних і смертельно-жовтих заводів у всіх країнах не працювали. Завмерло життя цілих міст. Домни погасли, із шахт повиводили рудникових коней. Пароплави цілими флотиліями, труба до труби, стояли на кладовищах портів. Кожний день приносив величезні збитки. Та оскільки паніка позбавила грошей і інші галузі промисловості, мільйонна армія безробітних із дня на день зростала. Становище робилося критичним. Залізниці, центральні електростанції, газові заводи залишилися без вугілля. В Америці й у Європі не ходила вже й десята частина поїздів, а трансатлантичне пароплавне сполучення майже припинилося.
Почалися ексцеси, сутички. У Вестфалії тріскотіли кулемети, в Лондоні докери вступили в криваву битву з поліцією. Це сталося восьмого грудня. Вулиці поблизу вест-індських доків того вечора були вкриті тілами вбитих — робітників і поліцейських. Десятого грудня англійська робітнича спілка оголосила загальний страйк. До нього приєдналися французькі, німецькі, російські спілки, а зрештою й американська.
То була сучасна війна. Не дрібна перестрілка сторожових постів, а справжня битва! Праця й капітал зімкнутими рядами виступили одне проти одного.
Уже через кілька днів виявилися страхіття цієї боротьби. Статистика злочинності й дитячої смертності зареєструвала жахливі числа. У залізничних вагонах та в пароплавних трюмах псувалися й гнили продукти харчування для мільйонів людей. Уряди закликали на допомогу війська. Але солдати, які самі були пролетарі, чинили пасивний опір — вони старалися тільки про людське око, а для суворих репресій час не настав. Перед різдвом великі міста — Чікаго, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Гамбург, Відень, Петербург — залишилися зовсім без світла, їм загрожувала голодна смерть. Люди в квартирах мерзли, а кволі й хворі вмирали. Щодня ставалися пожежі, пограбування, саботаж, шкідництво. Вставав привид революції...
Але Міжнародна робітнича ліга не відступала ні на крок і вимагала законів, що захистили б робітників від сваволі капіталу.
Серед цих тривог і жахів Тунельний синдикат усе ще не здавався. Він нагадував геть подірявлене судно, що тріщить по всіх швах, але тримається на поверхні! Це була заслуга Ллойда. Він скликав нараду найбільших кредиторів і прийшов сам, щоб виступити з промовою, чого не робив через хворобу вже двадцять років. Синдикат, заявив він, не повинен упасти! Часи надзвичайно тяжкі, і падіння синдикату спричинить таке лихо, яке поки що годі й передбачити. Тунель можна врятувати, коли діяти мудро! Якщо зараз вони припустяться тактичної помилки, то його доля буде вирішена раз і назавжди, а розвиток промисловості затримається на двадцять років. Загальний страйк більше трьох тижнів не протриває — адже робітничій армії загрожує голодна смерть. Повернуться гроші, і навесні кризі настане край. Однак для цього потрібні жертви. Великі кредитори повинні відстрочити платежі, видати позики. Але акціонери й пайщики другого січня мають одержати свої проценти повністю, цент у цент, якщо ми не хочемо, щоб спалахнула нова паніка.
Ллойд перший приніс великі жертви. Так йому вдалося зберегти синдикат.
Ця нарада відбулася таємно. Другого дня газети повідомили, що розпочато санацію синдикату й другого січня він, як завжди, виплатить акціонерам та пайщикам проценти згідно зі своїми зобов'язаннями.
Знамените друге січня настало.
9
Першого січня всі нью-йоркські театри, концертні зали, ресторани звичайно переповнені.
Але цього року першого січня скрізь було мертво. Тільки в декотрих великих готелях панувало, як завжди, пожвавлення. Трамваї не ходили. Від станцій підземної електрички й надземної залізниці лише час від часу відходили поїзди, і вели їх інженери. У гавані стояли з холодними топками спорожнілі океанські гіганти, оточені туманом і кригою. Увечері вулиці огортала темрява, горів тільки кожен третій ліхтар, а світлові реклами, що досі спалахували методично, як маяки, погасли.
Вже опівночі перед будівлею синдикату вишикувалася щільна черга й приготувалася чекати до ранку. Ці люди хотіли врятувати свої проценти — п'ять, десять, двадцять, сто доларів. Пішла чутка, нібито третього січня синдикат зачинить двері, і нікому не хотілося ризикувати своїми грішми. Людей надходило дедалі більше.
Ніч видалася дуже холодна — дванадцять градусів морозу за Цельсієм. Дрібний сніг трусив, немов білий пісок, із важкого чорного неба, що поглинуло верхні поверхи безмовних висотних будинків. Мерзнучи, вицокуючи зубами, люди збивалися докупи, щоб зігрітись, і хвилювали одне одного побоюваннями, здогадами й розмовами про синдикат, акції та пайові свідоцтва. Вони стояли так щільно, що легко могли б спати навстоячки. Але ніхто не змикав очей, страх проганяв у них сон. А що як синдикатські двері так і не відчиняться? Тоді їхнім акціям узагалі гріш ціна! З блідими, посинілими від морозу обличчями, з очима, сповненими страху, люди чекали своєї долі.
Гроші! Гроші! Гроші!
Набуток їхнього життя, їхній піт, зусилля, приниження, безсонні ночі, сиве волосся, спустошена душа! Навіть більше: їхня старість, кілька років спокійного життя перед смертю! Якщо пропадуть гроші, всьому кінець, двадцять марно прожитих років, попереду — ніч, злидні, бруд...
Страх і хвилювання зростали з хвилини на хвилину. Якщо їм не віддадуть їхніх заощаджень, вони влаштують Макові Аллану, отому шахраєві з шахраїв, суд Лінча!
Над ранок зійшлися ще більші юрби людей — черга тяглась аж до Уоррен-стріт. Нарешті замрів світанок.
О восьмій ранку в натовпі раптом пробігло збудження: у мовчазній, огорненій клубами морозяного туману будівлі синдикату спалахнули перші вікна!
Рівно о дев'ятій годині відчинилися важкі, як у церкві, двері. Натовп посунув до розкішного вестибюля, а звідти до яскраво освітлених залів, де були каси. Армія свіжовмитих, відпочилих службовців роїлася за невеличкими віконцями. Касири оплачували купони блискавично. В усіх віконцях спритні руки відраховували на мармурові стільниці банкноти, брязкали монети. Робота йшла спокійно. Тих, хто одержав гроші, натовп підштовхував ззаду до виходу.
