Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
— Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти — куди захоче. — І повернувся до Ванди: — Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…
Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:
— Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… — Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. — Пан, здається, розуміє по–турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…
Новак прочитав і переклав листа.
— Стонайдцять дзяблів! — вигукнув Спихальський. — Що це означає, Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?
— Я відібрав його у Вандзі…
— Невже це полковник Яненченко?..
— Так, це він пише кам’янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартине, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!
— А так, це набагато серйозніше, побий мене Перун! Що ж будемо робити?
— Нам треба негайно мчати до Львова, — сказав Новак.
— Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, — погодився Арсен. — А він уже знатиме, як розквитатися із зрадником!
— Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! — вигукнув Спихальський. — Тепер мені нема чого там робити — ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою, Арсене… В Україну!
— Друже мій, — Арсен обняв його за плечі, — я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов’язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!
— Я розумію.
— А до нас ти, гадаю, не забаришся?
— Ще б пак!
— Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце — також! — І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
— Кликали, ясновельможний пане?
— Так, пане Яне, — відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. — Проходь, сідай… Маю до тебе пильну розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двоє — Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від’їзду пані Вандзі.
— Слухаю, ласкавий пане, — сказав він, сідаючи на дзиґлик і ставлячи між коліньми щаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?
— Як живеться–ведеться панові у Львові? — запитав Яблоновський.
— Спасибі, добре.
— Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?
— Дякувати Богові, ніхто.
— Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю?
Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.
— Як розуміти слова пана коронного гетьмана?
Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам’янецькому паші.
— Пан впізнає свою руку? — грізно спитав Яблоновський.
Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.
— Пан гетьман жартує? — здивувався Яненченко. — Адже то написано по–турецькому!
— Це тільки засвідчує, що в особі полковника ми маємо хитрого і розумного ворога, який знає не тільки польську мову та латинь, а й турецьку… Сподіваюся, що пан полковник буде розумний до кінця і не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобів допиту.
— Ясновельможний пане, я не розумію, в чому ви обвинувачуєте мене! — вигукнув Яненченко, підвівшись із дзиґлика.
— У зраді, пане! — з притиском сказав Яблоновський. — В тому, що ви хотіли здати Львів туркам!
— Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
— Вигадка? — Яблоновський іронічно усміхнувся. — Я теж хотів би вірити, що це тільки чиясь вигадка, бо пригрів у Львові і взяв на королівську службу пана я. Однак докази такі, що я не маю ні найменшого сумніву в правдивості їх!
— Докази? Хотів би я їх почути або побачити!
— Далеко за тим ходити не треба… Ось перед вами пани Спихальський та Новак, вони щойно повернулися з Кам’янця, де бачили пані Ванду Спихальську. Рятуючи своє життя, жінка розповіла, від кого одержала лист.
— Я повторюю — це наклеп!
— Слідство з’ясує все, і ви матимете змогу на суді довести свою невинність. А зараз дозвольте вашу шаблю!
Спихальський і Новак стали обабіч полковника, який тремтячими руками відстебнув від пояса шаблю і поклав на стіл перед воєводою.
— Відведіть його в темницю, панове! Та поставте кмітливих вартових!
ЗАПОВІТ КОШОВОГО
1
Ні того літа, ні взимку Кара–Мустафа не напав на Київ. Несподівано становище Туреччини ускладнилося: Австрія, Венеція та німецькі князівства оголосили хрестовий похід проти Османської імперії. Папа Інокентій XI примусив католицьку Польщу приєднатися до цієї коаліції, і хоча Річ Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними війнами та шляхетськими міжусобицями, король Ян Собеський вів з Австрією трактат про взаємодопомогу і зобов’язався виставити сорок тисяч війська. Тому Кара–Мустафа почав готуватися до великої війни на заході. До того ж запорожці спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували відбудовані яничарами фортеці в гирлі Дніпра, що мали стати опорними базами турків.
Виснажені й розорені багаторічними війнами, Москва та Лівобережна Україна здобули нарешті на деякий час передишку. Самойлович, влада якого відтепер сягала тільки на Лівобережжя та Київ з невеликою територією на захід та південь від нього, обмеженою річками Ірпенем та Стугною, доукомплектовував свої поріділі полки і посилав тисячі грабарів на будівництво оборонних споруд у Києві.
Після невдалого походу на Лівобережжя Юрій Хмельницький нікуди більше не потикався з Немирова. Та й у самому Немирові відчував себе, як на вулкані. Все літо й осінь на Поділлі вибухали повстання. Загони запорожців, послані Сірком, піднімали людей на боротьбу проти турецько–татарських загарбників та ненависного запроданця Юрія Хмельницького.
Тільки з настанням зими повстання почали затухати. Люті морози і глибокі сніги змусили повстанців згорнути бойові дії: запорожці потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
Арсен та Роман разом із Палієвим загоном гасали по Наддністрянщині, Поділлю, не раз навідувалися таємно в Немирів до Младена та Ненка, приносили запорожцям цінні відомості про турків і татар, про їхні наміри, про Юрія Хмельницького, але ніде і ні від кого не змогли добути жодного достовірного слова про Златку і Стеху. Дівчата як у воду канули. Їхній слід губився, як вони думали, в Криму, серед невільників салтана Газі–бея. Друзі поривалися знову в Крим, але після походу запорожців на кримське ханство та пониззя Дніпра всі шляхи для них туди були відрізані. Сірко теж нічого не міг придумати, щоб допомогти козакам. Тільки навесні він повідомив Арсенові, що готується московське посольство в Бахчисарай для мирних переговорів з турками і ханом, і обіцяв посприяти, щоб Арсена було включено до складу посольства як товмача, а Романа — як джуру. Козаки тільки й жили цією надією.
