У вогні - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться...
— Підйом, — розштовхала я Піту, Фінея та Джоанну. — Вставайте — час забиратися геть.
Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.
Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.
— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію, — промовила я. — Мали рацію.
На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.
— Полуніч.
— Так, це розпочинається опівночі, — підтвердила я. В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається дванадцятій», — сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.
Вариста кивнула на кривавий дощ.
— Пів на другу, — промовила вона.
— Саме так. Пів на Другу. А о другій отам ляже жахливий туман, — сказала я, вказуючи на джунглі. — Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.
Вона всміхнулась і покірно підвелася.
— Хочете пити? — я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.
Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.
Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.
Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.
— Де? — промовив він.
— З нею все гаразд, — сказав йому Піта, — Вариста в нормі. Вона також тут.
Але Біпер не заспокоювався.
— Де? — наполягав він.
— О! Я знаю, чого він хоче, — нетерпляче промовила Джоанна.
Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.
— Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?
— На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, — пояснив Піта. — Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.
Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.
— Ти б мала сама здогадатися, — відкрито сказала я, - Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.
Очі Джоанну небезпечно звузилися.
— Так, дурницю впорола, еге ж? — промовила вона. — Занадто захопилася, зберігаючи життя твоїм друзям. Поки ти... що? Послала Магс на смерть?
Мої пальці стисли держак ножа на поясі.
— Ану давай. Спробуй, убий мене. Мені до одного місця, що ти з пузом, я тобі горло перегризу, — проричала Джоанна.
Я усвідомлювала, що вбити її просто зараз не можу. Але для нас із Джоанною це тільки питання часу. Рано чи пізно хтось когось прикінчить.
— Нам усім слід охолонути, — встряв Фіней, раптово глянувши на мене. Він узяв котушку дроту й повісив її у Біпера на грудях. — Ось твій дріт, Вольте. Наступного разу конкретно кажи, що ти маєш на увазі.
Піта підняв на руки нарешті заспокоєного Біпера й запитав:
— Куди тепер?
— Думаю, слід прогулятися до Рогу достатку і трішки поспостерігати. Просто аби переконатися, що ми праві щодо годинника, — відповів Фіней.
Кращого плану в нас усе одно не було. До того ж непогано пошукати ще якусь зброю. Тепер нас шестеро. Навіть якщо не брати до уваги Біпера й Варисту, ми маємо чотирьох управних бійців. І наше становище дещо відрізняється від мого минулорічного досвіду, коли я змушена була все робити сама. Так, мати союзників — це чудово, поки можна заплющувати очі на те, що рано чи пізно доведеться їх убити.
Біпера й Варисту, ймовірно, вбивати не доведеться. Уявіть, що нам треба швидко тікати, — скільки вони пробіжать?.. Далі візьмімо Джоанну. Відверто кажучи, її я спокійно зможу вбити, якщо доведеться захищати Піту. А може, просто щоб примусити її замовкнути. От тільки бажано, щоб Фінея хтось убив замість мене. Не думаю, що я здатна зробити це власноруч. Врешті-решт, він чимало зробив для Піти. Може, якось нацькувати на нього кар’єристів? Ні, не вийде. Але який у мене вибір? Оскільки ми знаємо про годинник, у джунглях Фіней навряд чи загине, а значить, залишається єдиний варіант: хтось повинен подужати його в сутичці.
Навіть думати про це було бридко, і мозок відчайдушно намагався змінити тему. Але єдине, що здатне витіснити такі думки, це мрії про вбивство президента Снігоу. Гадаю, це не надто гарні мрії для сімнадцятирічної дівчини, але особисто для мене — дуже приємні.
Ми попрямували найближчою стежкою, скрадаючись до Рогу достатку обережно: раптом там ховаються кар’єристи. Я сумнівалася, що там хтось є, адже ми просиділи на узбережжі не одну годину й не помітили жодного руху. Як я і очікувала, там нікого не було. Тільки великий золотий Ріг і купа зброї, яка нікому не знадобилася.
Поклавши Біпера в затінку Рогу достатку, Піта покликав Варисту. Вона присіла поряд із Біпером, і Піта вклав котушку з дротом їй у долоні.
— Помийте це, гаразд? — попросив він.
Вариста кивнула й почимчикувала до води, де заходилася змивати з дроту кров. І тихенько заспівала якусь смішну пісеньку про мишу, котра біжить по годиннику. Пісенька була дитяча, але Вариста страшенно тішилася, наспівуючи її.
— О ні, тільки не цю пісню знову, — буркнула Джоанна, закотивши очі. — Вона співала її кілька годин поспіль, а тоді почала цок-цокати.
Зненацька Вариста випросталась і тицьнула на джунглі.
— Друга, — промовила вона.
Я простежила за її пальцем — стіна туману саме почала просочуватися на узбережжя.
— Так, Вариста має рацію. Зараз друга година, і на джунглі спустився туман.
— Точно за годинником, — промовив Піта. — Ви кмітливі, Варисто, про все здогадалися.
Вариста всміхнулась і знову заспівала, вимочуючи котушку.
— Не просто кмітлива, — заговорив Біпер. — У неї інтуїція. — (Ми всі озирнулися на Біпера, який, здається, повернувся до життя). — Вона все відчуває раніше за інших. Як канарки у ваших вугільних копальнях.
— Що він має на увазі? — запитав мене Фіней.
— Шахтарі беруть із собою в забій пташку, щоб знати, коли станеться викид газу, — пояснила я.
— Чому пташку — вона здихає? — поцікавилася Джоанна.
— Спочатку припиняє співати. Це значить, що час забиратися з копальні. Та якщо газу забагато, тоді, звісно ж, канарка помирає. І люди разом із нею.
Мені не хотілося говорити про вмираючих птахів. Ці розмови навіювали мені думки про батькову смерть, і про смерть Рути й Мейсилі Доннер, і про маму, яка успадкувала канарку Мейсилі... Чудово, тепер я почала думати про Гейла, який зараз перебуває глибоко під землею, в цих страшних копальнях, і про президента Снігоу, який погрожував його вбити. Влаштувати там, унизу, нещасний випадок дуже просто. Замовкає канарка, спалах — і все.
