Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Оберіг твого батька, — на його долоні лежав талісман у формі лебедя з головою коня, птаха й скакуна Великого Даждьбога. — Там, на галявині, знайшов, де Велимира… Тепер він твій… По праву…
Це справді був оберіг його батька, про який усі якось забули, вражені кривавим убивством Велимира. Так ось що тоді знайшов дядько Сбислав на місці загибелі батька! Чеслав обережно взяв оберіг.
— Я так думаю, тільки з великої ненависті до Велимира, навіть до мертвого, хтось міг зірвати йому з грудей його оберіг і втоптати в землю. А в тебе не було такої ненависті до батька, а навпаки навіть… Кому, як не мені, знати про це?
— Ти-то знаєш, але інші ж думають, що я вбивця! — Чеслав майже прокричав ті слова.
— Є й такі, — погодився Сбислав. — Але Рід наш перед Радою твою сторону триматиме.
— Я не повернуся… — сказав Чеслав і твердо додав: — Поки не знайду нелюда, що вбив моїх кревних, немає мені вороття до городища.
Сбислав не одразу відповів юнакові, мабуть, обмірковуючи та підшукуючи слова, які могли б остудити його запал. А знайшовши їх, заговорив повільно й упевнено, так, щоб донести до Чеслава:
— Велимир із Ратибором і нам родичами були. І втратити їх — як від свого тіла шматок відрізати… Боляче й непоправно для крові нашої… Ми з твоїм батьком виросли разом, а якщо коли між нас і були суперечки, то в справах важливих завжди на одному боці стояли. І всі люди Роду нашого знайти вбивцю хочуть і шукатимуть.
Сбислав ще довго вмовляв Чеслава повернутися з ним до городища, говорячи розумні та вагомі слова про те, як буде краще, але Чеслав у своєму рішенні був непохитний.
— Що ж, твоє право… Ти вже дорослий чоловік і сам можеш вирішувати, — зрештою визнав Сбислав, зрозумівши, що хлопець не передумає. І потріпавши його по потилиці, схвильовано додав: — Пізнаю в тобі батьківську волю, тверду, Велимирову…
Попрощавшись, пообіцявши, якщо знадобиться, допомогу й побажавши успіху, Сбислав почав спускатися з пагорба, та зненацька повернувся й запитав:
— Невже напав би на мене?
Чеслав не забарився з відповіддю:
— Якби знав, що ти батька мого… Кров за кров — сам знаєш, — на обличчі юнака не здригнувся жоден м’яз.
Сбислав мовчки похитав головою й продовжив спускатися. Незабаром його постать зникла серед дерев, що оточували пагорб.
Чеслав знову залишився сам, хоча не зовсім сам, якщо зважати на Криву Леду, заховану неподалік…
Звістка про те, що найближчі родичі повірили й готові визнати його невинність, зняла частину кам’яної гори, що лягла на його душу останнім часом. Та залишилися й інші, хто сумнівався, а хто й твердо вірив, що смерть Велимира — справа рук Чеслава. І це не давало хлопцеві спокою.
«Це не дядько Сбислав. Але хто ж це? Хто?!»
Не встиг він знову сховатися у своїй засідці, як почув надсадний крик Леди, що лунав із балки.
«Він!.. Прийшов-таки, злидень кривавий!.. З іншого боку зайшов, видно, — загуло Чеславові в голові. — Ех, я, голова дубова, проґавив!..»
Поки він щосили біг униз пагорбом туди, звідки чувся ґвалт, крики баби раптом припинилися.
«Усе!.. Порішив бабу, упир! Вирушила до праотців її невгамовна душа!..»
Підбігаючи до того місця, де він прив’язав Леду, Чеслав побачив… чужинця В’ячка.
«Так ось хто той гад, що смерть сіє! Тепер і сюди приповз!»
Кров, змішавшись із дикою злістю, що охопила його, скипіла в ньому вогненним варивом і кинулася в лице. Він викрикнув щось нерозбірливе й, виставивши ніж для удару, кинувся на чужинця.
В’ячко, помітивши розлютованого Чеслава, що нісся на нього із занесеним для удару ножем, відступив, але відразу став в оборонну позицію.
Відстань між хлопцями швидко скорочувалася. І коли супротивників розділяло лише кроків зо два, раптом почувся хрипкий голос Леди:
— Налякав мене до смерті, паразит чужинський!..
Чеслав, почувши той голос, від несподіванки ледь не підскочив на бігу, потім спробував різко зупинитися, але вже не зміг і впав прямо на В’ячка, добре, хоч ніж встиг забрати. В’ячко від удару крекнув і, не втримавшись на ногах, упав разом із Чеславом. Ударившись об землю, він застогнав.
«Я ж начебто відвернув ніж», — подумалося Чеславові.
Він швидко підхопився, дивлячись то на живу-живісіньку Леду, що забилася під дерево, до якого сам її прив’язав, то на поваленого В’ячка.
— Ти!.. Ти чого тут?.. — ледве переводячи подих від швидкого бігу, запитав він чужинця.
У відповідь йому пролунав тільки стогін. Тоді Чеслав обернувся до баби:
— А ти, стара… чого… репетувала?..
Баба витріщилася на нього злющим оком і випалила:
— Щоб його лихоманка скрутила разом із тобою! Упирі прокляті! Поганці!.. — вона кілька разів плюнула в бік хлопців.
Тоді Чеслав знову повернувся до лежачого В’ячка і спробував роздивитися рану від ножа на його тілі. Але крові ніде не було. Та й сам повалений намагався вже підвестися. Тільки тепер Чеслав помітив, що в чужинця немає зброї, та й не могло бути, бо сам забрав у нього все, що тільки могло за неї слугувати.
— Ну ти й скажений!.. От дурило! — зціпивши зуби, цідив В’ячко.
— Куди я тебе поранив? — не звертаючи уваги на його лайку, запитав Чеслав.
— Та начебто нікуди… — глухо відповів В’ячко, важко підводячись на ноги.
— А чого стогнав?
В’ячко нарешті підвівся, хитаючись, підійшов до найближчого дерева й обперся об нього рукою.
— Так ти ж старі рани роз’ятрив, злидню! Тільки гоїтися почали, — стримуючи стогін, відповів В’ячко й лише прикрив очі.
Чеслав полегшено зітхнув.
— Лиходії пустоголові! Щоб вас здуло до вечора! Щоб вас пошесть болотна прихопила! Щоб ви один одного передушили, гади прокляті! — неслися злісні лайки Кривої Леди в їхній бік.
— Будеш лаятися, стара, зв’яжу й рот травою наб’ю! — грізно гримнув на бабу Чеслав.
У відповідь вона відкрила було рот і почала:
— А щоб тебе… — але, злякавшись, розсудливо передумала й замовкла.
Далі з її боку було чутно лише тихе бурмотіння собі під ніс, більше схоже на незадоволене шипіння.
Розібравшись із бабою, Чеслав підступився до В’ячка:
— А тепер скажи, навіщо прийшов сюди незваним.
Той уже цілком отямився й сів під деревом, обпершись для зручності спиною.
— Неждана мені розповіла, що ти на вбивцю родичів своїх лови влаштувати збираєшся і де тебе знайти можна. А я ж уже бачив ці місця раніше, коли за тобою бігав. От… прийшов допомогти тобі.
Чеслав згадав, як напередодні захотів побачитися з Нежданою й поділився своїм задумом. А тепер пошкодував про це. Очевидно, досаду на його обличчі помітив і В’ячко:
— Не сердься на неї. Я сам випитав, — те, що сказав далі, далося йому нелегко, бо він відвів погляд від Чеслава. — Ти мене з річки витяг, а я не звик у боргу бути, навіть перед чужинцем…
Чеслав сів поруч із ним, і якийсь час вони сиділи мовчачи. Потім Чеслав заговорив:
— За бажання допомогти вдячний. Та тільки який із тебе зараз помічник? Самому допомагати саме враз…
— Та ти, хлопче, за мене не бійся! Я здужаю. Сила ще є. Чи думаєш, один раз побити мене поталанило, то й завжди гору тепер наді мною братимеш? — скинув гонористо голову В’ячко.
Чеслав похитав своєю, стриженою.
— Зовсім не про те я… — і, помовчавши, додав тихо, але запально: — Моя кров пролита була, моїх родичів, і помста це моя! Моя й нікого іншого!
Чеслав був щирий і впевнений у своїх словах. Він навіть своєму найкращому другові Кудряшу заборонив допомагати йому, як той не просив.
В’ячко подивився на нього довгим поглядом, потім, переборюючи біль потривожених ран, але намагаючись не показати цього, підвівся. Хотів було сказати щось, але роздумав і мовчки пішов угору пагорбом. По тому, як неквапливо він ішов, було видно, що дається йому цей підйом нелегко. На півшляху до вершини він зупинився, напевно, щоб відсапатися, й оглянувся. Але побачивши, що Чеслав дивиться йому вслід, уперто поліз далі і більше вже не озирався, поки й не зник з очей.
