1Q84. Книга І - Мураками Харуки (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Однак у всьому цьому помічалася одна зміна. Добра зміна. Пишучи своє оповідання, Тенґо відчув, що в ньому самому народилося нове джерело. Вода в ньому не била ключем, а витікала маленьким струмочком між кам'яними брилами. Її було небагато, але текла вона безперестанку. Повільно, неквапливо. Можна було почекати, поки вона назбирається у заглибині, а тоді зачерпнути її пригорщею. Потім вернутися за стіл і все зачерпнуте перелити в текст. Таким чином оповідання природно просувалося вперед.
Мабуть, завдяки старанній праці над рукописом «Повітряної личинки» він зміг усунути брилу, яка досі перегороджувала шлях цьому джерелу. Тенґо не розумів, чому так сталося, але наслідок справді був перед його очима — «важку кришку з посуду нарешті знято». Здавалось, ніби його тіло полегшало, а він сам вибрався з тисняви й тепер може вільно рухати руками й ногами. Можливо, «Повітряна личинка» розбудила в ньому щось таке, що досі в ньому дрімало.
Тенґо відчув, що в ньому прокинулося щось схоже на прагнення. Такого стану душі він не пам'ятав від самого народження. І в середній школі вищого ступеня, і в університеті тренер з дзюдо і старші товариші часто йому казали: «Ти маєш характер, фізичну силу й часто тренуєшся. Але не маєш сильного бажання». Можливо, це була правда. Тенґо чомусь не вистачало волі будь-що перемогти. Він доходив і до півфіналу, й до фіналу, але часто програвав найважливіше змагання. Така його вада спостерігалася не лише в дзюдо, а в усьому іншому. Видно, через свою флегматичність він не мав сили волі боротися до загину. Те ж саме стосувалося написання оповідань. Він міг написати непоганий текст і створити по-своєму цікавий твір. Але не спромагався викликати в серці читача глибокий відгук. Після прочитання його твору читач залишався незадоволеним — мовляв, чогось у ньому бракує. А тому, доходячи до останнього етапу конкурсу, він ніколи не отримував премії молодого автора. Як і відзначав Комацу.
А проте, переробивши «Повітряну личинку», Тенґо вперше в житті відчув щось схоже на досаду. Поки переписував її, віддавався цій роботі з великим завзяттям. Водив ручкою, ні про що інше не думаючи. Та коли закінчив переписувати це оповідання й передав Комацу, то несподівано відчув глибоке безсилля. Коли воно трохи вляглося, з дна його душі натомість піднялося щось схоже на гнів. Гнів на себе самого. Мовляв, запозичив чужий твір і переробив його заради шахрайства. До того ж писав його з набагато більшим запалом, ніж свій власний. Від такої думки йому стало соромно за самого себе. Невже він не здатний правильними словами виразите те, що зберігається в його душі? Хіба це не прикро? Адже він може написати щось подібне, якщо тільки матиме бажання. Хіба не так?
Але такий намір треба підтверджувати ділом.
Тенґо рішуче відкинув недописаний рукопис і з чистого аркуша взявся писати зовсім нове оповідання. Заплющивши очі, він довго прислухався, як жебонить у ньому маленьке джерело. А тоді само собою з'явилися потрібні слова, які Тенґо потроху, неквапливо вкладав у текст.
У травні, після довгої мовчанки, подзвонив Комацу. Була майже дев'ята вечора.
— Вирішено! — сказав Комацу. В його голосі вчувалося легке збудження — рідкісна річ для нього.
Спочатку Тенґо не второпав, про що йдеться.
— Що?
— Яке там «що»! Щойно вирішено відзначити «Повітряну личинку» премією молодого автора. Всі члени конкурсної комісії проголосували одностайно. Суперечок не було. Зрештою, це природно. Бо йдеться про сильний твір. Хоч би там що, а наше діло рушило вперед. Тепер ми вже в одному човні. Треба нам триматися купи.
Тенґо зиркнув на календар, що висів на стіні. На сьогодні справді призначалося засідання конкурсної комісії. Він так завзято писав своє власне оповідання, що втратив відчуття часу.
— То що тепер буде? За порядком дня, — спитав Тенґо.
— Завтра про це оголосять газети. У вітчизняних газетах одночасно з'являться статті. А може, й фотографії. Уже тому, що мова йде про сімнадцятирічну красуню, буде багато розмов. Мені незручно казати, але ця топ-новина виявиться гучнішою, ніж, скажімо, тоді, коли премію молодого автора отримав би тридцятирічний учитель математики підготовчої школи, схожий на ведмедя, який прокинувся від зимової сплячки.
— Настільки відмінною, як небо від землі, — додав Тенґо.
— Шістнадцятого травня в готелі на Сімбасі відбудеться церемонія вручення премії. Заплановано провести прес-конференцію для журналістів.
— Фукаері буде присутня?
— Гадаю, буде. Тільки один раз. Присутність одержувача літературної премії обов'язкова. Якщо тільки ця процедура відбудеться без запинки, решта залишиться в таємниці. Мовляв, вибачте, але письменниця не любить виступати перед людьми. Такої лінії я суворо дотримаюсь. А якщо так, то все буде шито-крито.
Тенґо спробував уявити, як у залі готелю Фукаері дає прес-конференцію для журналістів. Ряди мікрофонів, численні спалахи фотоапаратів. Така картина не вкладалася йому в голові.
— Комацу-сан, ви справді хочете влаштувати прес-конференцію?
— Доведеться один раз, для годиться.
— Та це ж неможливо!
— А тому твоє завдання — зробити її можливою.
Тенґо замовк. На обрії, немов темна хмара, показалося зловісне передчуття.
— Гей, ти мене слухаєш? — запитав Комацу.
— Слухаю! — відповів Тенґо. — Що ви маєте на увазі? Яке завдання?
— Докладно пояснити Фукаері, що таке прес-конференція і як до неї готуватися. Запитання на таких заходах в основному схожі. Тож наперед заготов відповіді на ряд можливих запитань та убгай їй у голову. Ти ж викладаєш у підготовчій школі. І на цьому, гадаю, розумієшся.
— І це все я маю робити?
— Ага, ти. Фукаері чомусь довіряє тобі. Якщо ти скажеш, вона послухає. Я цього не зумію. Бо не маю права з нею зустрічатися.
Тенґо зітхнув. Якби була змога, йому хотілося б назавжди порвати з цим планом щодо «Повітряної личинки». Він зробив, що йому доручили, а тепер мав бажання зосередитися на своїй роботі. Однак передчував, що так легко не відв'яжеться від нього. Погане передчуття мало набагато більшу ймовірність справдитися, ніж добре.
— Післязавтра надвечір ти вільний? — спитав Комацу.
— Вільний.
— Фукаері тебе чекатиме, як завжди, о шостій у кав'ярні в Сіндзюку.
— Але, Комацу-сан, послухайте! Я не зможу цього зробити. Сам добре не знаю, що таке прес-конференція. Бо ніколи її не бачив.
— Здається, ти хочеш стати письменником. Якщо так, то спробуй уявити. Хіба письменницька робота не полягає в тому, щоб уявити собі те, чого ніколи не бачив?
— Але ж ви казали, що як тільки я перепишу «Повітряну личинку», то зможу нічого не робити. Мовляв, решта справи лягає на ваші плечі, а я сидітиму на лавці й стежитиму, як проходитиме гра.
— Тенґо-кун, якби я міг, то сам зробив би це з великою охотою. Адже не люблю просити в людей допомоги. Та оскільки не можу, то доводиться схилити голову перед тобою. Якщо порівняти з човном, що спускається вниз бурхливою річною, то я зараз не можу відпускати з рук стерна. А тому передаю тобі весла. Якщо ти з ними не впораєшся, то човен перевернеться і ми обидва загинемо. А разом з нами й Фукаері. Гадаю, ти не хочеш, щоб так сталося.
Тенґо ще раз зітхнув. І чого це його завжди заганяють у таке становище, коли не можна відмовитися?
— Зрозуміло. Спробую зробити, що тільки зможу. Але не гарантую, що мені це вдасться.
— Так і роби. Буду тобі зобов'язаний. У всякому разі, Фукаері, здається, вирішила вести розмову лише з тобою, — сказав Комацу. — А тепер ще одне хочу тобі повідомити. Ми створюємо нову компанію.
— Компанію?
— Контору, офіс, виробництво… Назва не має значення. Компанію для управління літературною діяльністю Фукаері. Ясна річ, це буде фіктивна компанія. Планується, що офіційно компанія виплачуватиме винагороду Фукаері. Її представлятиме Ебісуно-сенсей. І ти станеш працівником цієї компанії. Незалежно від назви твоєї посади, отримуватимеш свою платню. Я також належатиму до неї, хоча моє ім'я ніде не фігуруватиме. Бо виникла б проблема, якби стало ясно, що я до неї причетний. Прибутки поділимо. Тобі доведеться лише ставити печатку на відповідних місцях документів. Решта піде гладко. Бо я маю здібного знайомого юриста.
