Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Я надто не впевнений у цьому, щоб ризикувати своїм спокоєм. І до того ж мій дім не тут. Я прийшов із іншого, неспокійного світу — і маю туди повернутись. Розповідайте-но далі. Чи скорилася Катрина наказам батька?
— Скорилася, — відповіла економка. — Любов до батька досі була провідним її почуттям. Він говорив без гніву; говорив із безмежною ніжністю — як людина, що мусить покинути своє кохане дитя серед ворогів, і лише батьківське напутнє слово буде єдиним оберегом, який він може їй заповідати. Він сказав мені за кілька днів потому: «Я б волів, аби мій племінник написав чи прийшов до нас, Неллі. Скажіть відверто, що ви про нього думаєте: він змінився на краще? Або, може, на це буде надія, коли він подорослішає?»
— Він дуже кволий, сер, — відповіла я, — і навряд чи доживе до тої пори. Можу сказати лиш одне: він не схожий на свого батька; і якщо міс Катрина, собі на лихо, вийде за нього заміж, вона зможе дати йому раду, тільки якщо не буде нерозумно поблажливою. Однак вам, пане, з лишком вистачить часу, щоб із ним познайомитись і вирішити, чи він їй до пари: йому ще чотири роки чекати до повноліття.
Едгар зітхнув і, підійшовши до вікна, почав дивитись на Гімертонську церкву. Був туманний день, але лютневе сонце тьмяно прозирало крізь марево, й можна було розгледіти дві ялини на цвинтарі та декілька могильних каменів.
— Я часто молився, — заговорив він немовби сам до себе, — про наближення неминучого кінця. А тепер боюся його, мені страшно. Я думав, що навіть пам'ять про той день, коли я — наречений — ішов униз цією долиною, не буде солодшою для мене, ніж передчуття, що скоро — за кілька місяців, а може, й тижнів — мене віднесуть туди і покладуть у цій самотній пустці! Неллі, я був дуже щасливий із моєю маленькою Кеті: у зимові ночі й літні дні вона лишалася для мене живою надією, яка завжди десь поруч. Але я бував так само щасливим, коли розмірковував на самоті серед цих каменів, під старою церквою; коли довгими липневими вечорами лежав на зеленому мотильному пагорбі, і жадав, і прагнув тієї пори, коли лежатиму під ним також. Що я можу зробити для Кеті? Як мені її покинути? Я б ані хвилі не думав про те, що Лінтон — син Гіткліфа і що він віднімає її в мене, якби знав, що він зможе її втішити, коли вона втратить батька. Мене б не засмутило, що Гіткліф здобув свою перемогу, позбавивши мене останньої розради; але якщо Лінтон виявиться лише жалюгідним знаряддям свого батька, я не можу довірити йому свою дитину! І хоч як мені тяжко розбивати її палке серце, я маю бути несхитним у своєму рішенні — і завдавати їй болю, поки живу, і залишити її самотньою, коли помру. Люба моя дитина! Краще б мені віддати її на волю Господа і поховати її раніше, ніж сам спочину навіки!
— А ви покладіться на волю Господа, сер, — відповіла я, — і якщо ми втратимо вас — від чого хай вбереже нас милість Його, — я, з Божою поміччю, до кінця зостанусь її другом та охоронцем. Міс Катрина — добра дівчинка; я не боюся, що вона свідомо чинитиме зло; а людина, яка виконує свій обов'язок, завжди буває винагороджена.
Прийшла весна. Та до мого хазяїна не повернулися життєві сили, хоч він і почав знову ходити з донькою на прогулянки. Вона ж наївно вбачала в цьому ознаки одужання. До того ж обличчя в нього пашіло рум'янцем, а очі блищали, й вона була впевнена, що йому стає ліпше. У її сімнадцятий день народження він не пішов на цвинтар. Надвечір дощило, і я поспиталася:
— Ви ж сьогодні не підете з дому, сер? І він відповів:
— Ні, цього року доведеться трохи почекати.
Він знову написав Лінтонові, що дуже хотів би з ним побачитись; і якби хворий мав задовільний вигляд, не сумніваюся, що батько дозволив би йому прийти. Але хлопцеві було зовсім зле, і він за батьковою вказівкою відповів у своєму листі, що Гіткліф забороняє йому ходити до Грейнджу; проте він дуже радий, що залишив по собі добру пам'ять у дядечка, і сподівається якось зустріти його на прогулянці та особисто попросити про велику ласку — щоб їх із кузиною більше не розлучали так жорстоко.
Ця частина листа була написана просто і, мабуть, не з чужих слів: Гіткліф знав, що син може досить переконливо просити про побачення з Катриною.
«Я не прошу, — писав Лінтон, — щоб їй можна було сюди приходити; але невже я ніколи її не побачу, тому що мій батько забороняє мені переступати поріг її дому, а ви забороняєте їй приходити до мене? Будь ласка, виїздіть із нею хоч іноді на дорогу до Перевалу, дозвольте нам обмінятися хоч кількома словами у вашій присутності! Ми не зробили нічого, щоб заслужити таке випробування розлукою! І ви ж не гніваєтесь на мене; у вас немає причин ненавидіти мене, ви самі це визнаєте. Любий дядечку! Пришліть мені завтра втішне слово та дозвольте зустрітися з вами — де завгодно, тільки не в Трашкрос-Грейнджі. Я певен: поговоривши зі мною, ви переконаєтеся, що мій батько і я — зовсім різні люди; за його свідченням, я більшою мірою ваш племінник, ніж його син; і хоч у мене є вади, через які я не вартий Катрини, вона мені їх вибачила, і заради неї вибачте й ви також. Ви питаєте про моє здоров'я, — мені вже краще; але поки я позбавлений будь-якої надії і приречений на самотнє пробування або на товариство тих, хто ніколи не любив і не полюбить мене, як я можу почуватися добре?»
Едгар, хоча й співчував хлопцеві, не міг згодитися на його прохання, бо сам був не в змозі супроводжувати Катрину. Він відповів, що влітку, може, вони зустрінуться, та просив Лінтона продовжувати листування і втішав його, як міг, — бо добре розумів, як скрутно доводиться племінникові у тій родині. Лінтон погодився. Якби за ним не було нагляду, він би все зіпсував, перетворивши свої послання на потік нескінченних скарг і ремствувань. Але батько пильно стежив за ним і, звичайно, наполягав, аби йому показували кожен рядок, написаний моїм хазяїном. Тому, замість виливати на папері свої власні прикрощі — предмет, що посідав головне місце у його роздумах, — Лінтон нарікав на жорстоку необхідність жити в розлуці з любою подругою і обережно натякав, що містер Лінтон мусить згодитися на їхнє побачення якомога скоріш, бо в іншому разі він буде змушений думати, що його навмисне вводять в оману.
Кеті була вдома його спільницею, і разом вони зрештою вмовили мого хазяїна дозволити їм прогулюватися — верхи чи пішки — хоч раз на тиждень під моїм наглядом у полі, що межувало з Грейнджем; бо прийшов червень, а мій хазяїн дедалі слабшав. Хоча він щороку відкладав частину своїх прибутків на ім'я доньки, йому, звісно, хотілося, щоб вона могла зберегти за собою (чи принаймні повернути собі згодом) дім її пращурів; а він усвідомлював, що на це їй дає надію лише шлюб зі спадкоємцем. Він не здогадувався, що той, як і він, приречений на близьку смерть. Гадаю, про це не знала жодна жива душа: ніякий лікар не відвідував Буремного Перевалу, із паничем Гіткліфом ніхто не бачився, щоб сповістити нам про стан його здоров'я. Що ж до мене — я почала думати, що мої передчуття не справдились і хлопець справді одужує, якщо сподівається виходити на прогулянки пішки та верхи і так уперто прагне побачитися зі своєю подругою. Я не уявляла собі, що батько, як як дізналася потім, може так знущатись зі смертельно хворої дитини, як це робив Гіткліф, погрозами змушуючи Лінтона виявляти це удаване нетерпіння. Поспішаючи втілити свої моторошні задуми в життя, він поводився чимраз жорстокіше — поки його не випередила смерть.
Розділ двадцять шостий
Літо перевалило за половину, коли Едгар неохоче дав згоду на їхнє побачення і ми з Катриною вирушили у нашу першу кінну прогулянку, щоб зустрітися з її кузеном. Був спекотний, задушливий день. Сонце ховалося за хмари, але вони, надто легкі й розпливчасті, не віщували дощу. Місцем нашої зустрічі було призначено перехрестя доріг — там, де й стоїть кам'яна брила. Проте коли ми опинилися там, малий хлопчина-підпасок, висланий до нас гінцем, повідомив:
— Панич Лінтон уже по цей бік Перевалу, і він каже, що буде дуже вам вдячний, як ви пройдете ще троха тудою.
