Маруся - Шкляр Василь (электронная книга TXT) 📗

Вершники збилися в купу, чимало їх упало під кулями, а решта таки-так — дали втікача, вони розсіялися полем, дехто подався в бік річки, хтось кинувся шукати прикриття в березняку, але й звідти затарабанили кулемети, вдарили рушниці — то вже дали знати про себе нарвані пилиповчани.

Саме в цю хвилю Маруся мала подати команду «На коней!», бо немає зручнішого моменту рубати ворога, ніж тоді, коли він у паніці рятується втечею — тут і кволіший вершник швидше зарубає дужчого, коли той утікає, ніж навпаки, бо такий закон страху й відваги, казала Маруся, страх п’є отруту, казала вона, а відвага п’є мед.

Вони всі чекали її команду «На коней!», коноводи вже були на голках, але Маруся мовчала. Вона піднесла до очей далековид і побачила те, чого ще не бачили козаки. Там, звідки недавно з’явилася колона кіннотників, тепер виповзала валка підвід, на яких сиділа піхота. Не сиділа — руді, як мурахи, чоловічки вже зіскакували з возів і шнурком тяглися за березняк, у запілля пилиповчанам. А ті, що лишились на місці, хапливо вкопували гармату. Розсіяні вершники попід річкою верталися на свою висхідну позицію.

Соколовці, які завжди билися з власної волі, а не тоді, коли приспічить ворогові, розгублено поглядали то на Марусю, то в дальній кінець дороги, де руханина ставала чимраз помітніша. Треба було відходити, але й кров з носа — попередити пилиповчан, котрі, засівши в березняку, не розуміли, чому Маруся зволікає з атакою. Вони не бачили, що по той бік поля насувається хмара. Посилаючи до них на зв’язок Кулібабу, Маруся дала команду на «повний розсів». У Санька пересохло в горлі. Такий наказ не міг стосуватися лише пилиповецької сотні, це означало, що весь загін розпорошується до нової збірки.

Скочивши на свою кобилу Гальку, Санько лісом узяв праворуч, щоб вийти на березняк тією смужкою поля, яка не проглядалася з боку ворога. За якихось дві хвилини він уже ледве не налетів на верхівця з націленою Санькові у груди рушницею. Якби на ній був багнет, то якраз, холера, дістав би до серця.

— Куди преш, шановний? — чемно спитав Шановний, котрий замикав ліве крило пилиповецької сотні.

— Повний розсів, — сказав Кулібаба. — Відходимо.

До них під’їхали ще козаки. Санько пояснив становище, в якому вони опинилися: треба мерщій розпорошуватися. У Санька так пересохло в горлі, що голос його теж розсипався на порох. Він розвернув кобилу в бік поля, і в цей час гримнула гармата. Галька різко скинула головою, її вуха затріпотіли, як пташині крила. Стрільно просвистіло високо в небі, потім гухнуло в лісі чорті-й-де. Санько криво всміхнувся: навідник у них не Оверко Лапай. Поглянувши на відкрите поле, він побачив темні купки, наче хтось там розкидав гній перед оранкою. Але то лежали кінські й людські трупи. Санькові дуже кортіло проїхати біля них, подивитися, чи є там отой у шкірянці, а заодно, може, вдасться щось підхопити зі зброї. Санько саме розвоювався і просто так покидати це поле йому не хотілося.

Знов гримнула гармата, стрільно, просвистівши далеко вгорі, впало десь у чорта під хвостом. Санько поскакав туди, де лежали вбиті. Виїхав немов на сцену — знав, що його зараз бачать козаки, що на нього дивиться Маруся. Москалі теж його помітили, але вони були дуже далеко. Їхній кулемет застрочив тихіше, ніж швейна машинка Санькової бабуні Килі.

Убиті коні лежали на боках, випроставши ноги, не так, як вони лягають живі, а москалі валялися в незграбних позах і ницьма, і навзнак, вони навіть не встигли познімати закинутих навхрест за спину рушниць, тому, щоб їх підібрати, треба було перевертати трупи, а Санько не любив такої марудної роботи. Та он же він, той, у шкірянці, лежить із розплющеними очима, шкірянка його продірявлена в кількох місцях; видно, не один Санько брав його на мушку, нехай би вдягався простіше, то, може, якось обійшлося б, а так відразу видно, що комісар, ти глянь, навіть устиг розстебнути кобуру; кулі затюкали ближче до Санька, але він зіскакує з Гальки й висмикує з кобури шестизарядного «кольта», потім бачить, як неподалік від нього один кінь підводить голову й безсило впускає її на землю, тоді знову підводить, Санько не може дивитися, як мучиться тварина, він підходить ближче, знімає на «кольті» безпечник і стріляє коневі у вухо. Постріл виходить дуже гучний, набагато гучніший, ніж у ворожого кулемета, хоча кулі, які тюкали високо, тепер дзизкають поруч, вони вже плескають об землю, одна дмухнула в щоку, але Санько не вірить, що його можуть убити, він не уявляє себе мертвим, це було б просто смішно, тому Санько звільна сідає в сідло, ще раз оглядається довкола, але того, в чорному бушлаті й безкозирці, не бачить. Санько пускає Гальку до лісу на рисях, їдеться йому весело, за двадцять скоків до узлісся він навіть озирається в той бік, де глухо стрекоче кулемет, глухіше, ніш «Зінгер» бабуні Килі, і в цю мить щось гостре б’є Санька у чоло, червона пелена, наче китайка, застилає очі, він падає, хтось несе його на руках і знову кладе на землю, Санько навіть крізь червону китайку впізнає над собою гостре, як сокира, лице Льодзі Ліпки, тепер воно в нього не біле, а червоне, Санько з того дивується, він намагається щось сказати, але його рот тремтить у зламаній посмішці, та врешті-решт він таки каже:

— Льодзю, — каже Санько. — А в тебе кров червона, не голуба…

Його рот так і застигає у веселій посмішці, бо Санько Кулібаба ніколи не дізнається, що він помер.

Його поховали в Селищі [79] біля куща рясної калини зі сплющеними від ранніх приморозків темно-червоними ягодами. Козаки шаблями розрили землю, пригорщами викопали неглибоку могилу, і — прощавай, друже-брате, колись усі там будемо, тільки не в один час. Якщо Санькова збитошна душа бачила його сумний похорон, то, либонь, солодко защеміла, коли Маруся поцілувала Санька в холодні вуста (чоло було заюшене кров’ю), чого живий Санько не міг собі припустити й у думці. Раніше отаманша промовляла над загиблими козаками прощальне слово, що піднімало дух і кріпило волю, а тут ні — Маруся опустилася на коліна біля мертвого Кулібаби, прости і прощай, мовила тихо й раптом поцілувала його в уста, на яких, здавалося, досі холонула зламана усмішка. Може, згадала, як загітувала безпутного Санька до загону, може, попрощала його поцілунком з якої іншої причини, ніхто того ніколи не взнає, бо ніхто не загляне їй у душу, в яку вона вже сама боялася зазирнути.

Там-таки, в Селищі, Маруся сказала Матіяшу, щоб він із хлопцями, хто має охоту, відходили до Забілоччя (до тієї земляночки, в якій Санько Кулібаба збирався сушити онучі), а всі решта нехай ідуть на свої гнізда й закути. Далі будемо бачити. Сама вона над’їде до Забілоччя через день-другий, бо нині має свою окрему дорогу.

Дорога та була недалека, на хутір Млинок, де Маруся лишила Нарциса у мірошника Свербивуса, та якщо по правді, то причина була не в коневі: вона третю добу не спала, вона з останніх сил трималася на ногах, тож мусила десь відлежатися — не відіспатися, а відлежатися, як поранена звірина. Вістка про Миронову смерть висушила її серце, висмоктала кров, і тепер у жилах холоділа тільки ота рідина, яку влив у її вену збожеволілий лікар, він влив у неї вакцину з крові мерця, і, може, саме тому вона впала на коліна біля мертвого Кулібаби й поцілувала його в холодні губи. Ні, не лише Санька вона цілувала, вона разом з ним попрощала Ангела, попрощала Шума, П’яту, Бугая, але не Мирона, не Мирона, Господи, не Мирона! — навіщо вона повірила тому душевнохворому лікареві, повірила якомусь безпам’ятному ветеринарові, який у затхлому хліві провадить досліди над болящими, виготовляє сироватку з крові мерців, нотуючи результати своїх нісенітних дослідів у заяложений зошит. Ні, ні, ні! Усе те було оманою, жахливим сном, з якого вона досі не вийшла, адже й тепер вона їде на Сірому в якомусь півсні, у тумані, що стелиться низом лісу, чи, може, та мла стояла в її очах, бо он і млин Свербивуса, який притулився у рідколіссі над річкою Кирша, виплив назустріч з туману, і сам Гнат Свербивус вийшов до неї як зітканий з марева привид. Вона бачила тільки його білі обвислі вуса, між якими ворушилася виїмка рота, він щось говорив, говорив, здається, про стрілянину, яку чув з боку Веприка, одне гарматне стрільно розірвалося тут недалеко, казав Гнат Свербивус, потім узяв у неї коня, щоб відвести у стайню, а коли вернувся на подвір’я, Марусю вже не побачив.