Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗

— Вони прийдуть о десятій, мамо, — сказав я, і саме ту мить забамкав наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, вибило тільки шосту годину.

— Ну, Джіме, — сказала мати, — шукай ключа.

Я обнишпорив капітанові кишені одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, великі голки, брусок. пресованого тютюну, надкушений скраю, здоровий ніж з кривою колодкою, кишеньковий компас, кресало — оце й усе, що там було. Мене вже почав брати розпач…

— Може, він на шиї? — висловила думку мати.

Долаючи гидливість, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я перерізав знайденим ножем, висів ключ. Сповнившись надією, ми відразу побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На віку було випалено літеру «Б», а кути її були стерті й побиті так, як то буває після тривалого вжитку.

— Дай-но ключа, — сказала мати і, хоч замок був дуже тугий, вона водномить відімкнула його й відкинула віко.

На нас війнув міцний запах тютюну й дьогтю. Зверху в скрині ми побачили новий, старанно вичищений і складений костюм. Мати сказала, що цього костюма, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під ним лежала всяка всячина: квадрант, [12] бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолів, зливок чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробу, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці черепашки в повсякчасних життєвих мандрах із небезпеками й злочинствами.

Наразі, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого вартісного. Нам же потрібні були тільки гроші. Нижче лежав старий морський плащ, побілілий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що були вже на самому споді: загорнутий у церату якийсь пакет — мабуть, з паперами, — і полотняну торбинку, в якій, судячи з того, як вона задзвеніла, було золото.

— Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, — сказала моя мати. — Я візьму все, що мені належить, але ні шеляга більше. Тримай сумку місіс Крослі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх у сумку. То була довга й забарна робота, бо тут були зібрані впереміж монети всяких країн і різного карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, [13] і ще якісь інші. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми десь до половини довели наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, почувши в тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула: стукіт сліпцевої ключки на замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Аж це пролунав гострий удар ключкою в двері заїзду. Хтось почав торгати дверну ручку, та так, що аж засув заскрипів: той злидень силувався увійти. А потім запала тиша — і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування ключки: на невимовну нашу радість цей стукіт став поволі даленіти й невдовзі зовсім завмер.

— Мамо, — прошепотів я, — берім усе й тікаймо!

Я був певен, що замкнені двері здалися сліпцеві підозрілими, і він пішов накликати на наші голови все осяче гніздо. А як я радів, що здогадався засунути засув — це міг би зрозуміти лише той, хто бачив того страшного сліпця.

Але мати, хоч яка була налякана, не погоджувалася взяти бодай на краплину більше, аніж їй заборгував капітан. Проте вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що нема ще й сьомої години і що в нас багато часу. Вона знає свої права й не поступиться. Поки ми отак змагалися, з-за пагорба пролунав короткий приглушений посвист. Для нас обох цього було досить, навіть більше, ніж досить.

— Я візьму те, що встигла відрахувати, — сказала мати, зриваючись на ноги.

— А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, — додав я, хапаючи цератяний пакет.

Покинувши свічку біля порожньої скрині, ми вже навпомацки кинулися вниз сходами. Ще за хвильку ми розчинили двері я прожогом вискочили на дорогу. Не можна було гаяти й секунди. Туман швидко розвіювався, місяць уже ясно світив над горбами навколо. І тільки на самій долині та побіля заїзду звисала легенька завіса імли, аби полегшити наприпочатку нашу втечу. Але менше, як на півдорозі до селища ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все: нараз ми почули поквапливий біг кількох чоловік. Озирнувшись, ми побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтаря, і вся ця ватага сунула до заїзду.

— Любий мій, — раптом прошепотіла мати, — бери гроші й тікай. Я зараз зімлію…

Мені здалося, що настав кінець нам обом. Як я кляв полохливість наших сусідів! Як дорікав бідолашній матері за її чесність та жадливість, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля! На щастя, ми були саме біля містка, і я допоміг матері, що ледве трималась на ногах, зійти вниз, до струмка, де вона враз тяжко зітхнула й упала мені на руки. Не знаю, звідки в мене знайшлися сили, але я спромігся підтягти її під місток, хоч, боюся, що зробив це не дуже ніжно. Далі тягнути її я не міг, бо місток був занадто низький і попід ним можна було тільки повзти. Отож тут нам довелося зупинитись: мати лежала майже зовсім на видноті, за кільканадцять кроків від заїзду.

Розділ V

КІНЕЦЬ СЛІПЦЯ

Проте допитливість моя виявилася сильнішою за переляк. Не мігши всидіти під містком, я виліз на відкриту місцину й сховався за кущем вербняку, звідки мені добре було видно ділянку дороги перед нашим будинком. Щойно я примостився там, як з'явилися наші вороги. Їх було чоловік сім-вісім; важко гупаючи ногами, вони наближалися до заїзду. Той, що з ліхтарем, біг поперед усіх, за ним поспішали троє, узявшись за руки. Навіть крізь туман я спромігся розгледіти, що всередині цієї трійці був сліпий жебрак. За хвильку я почув його голос і впевнився, що не помилився.

— Розбивайте двері! — гукнув він.

— А так, сер! — відповіли двоє чи троє і рвонулися до дверей «Адмірала Бенбова».

Чоловік з ліхтарем тепер був позад них. Аж це я побачив, як вони зупинились і стали пошепки перемовлятись: певно, їх здивувало, що двері стоять отвором. Та ця загайка тривала недовго, бо сліпий знов узявся командувати. Голос його залунав гучніше й лункіше, він увесь палав від нетерплячки й люті.

— Заходь, заходь! — кричав він, кленучи своїх товаришів, що такі забарні.

Четверо чи п'ятеро їх вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з тим чортовим сліпцем. На кілька хвилин запала тиша, потім пролунав вигук подиву, і хтось загорлав ізсередини:

— Білл мертвий!

Але сліпий знову лайнувся на їхню млявість.

— Обшукайте його, лінтюги! А решта біжіть нагору по скриню! — скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, — здавалося, аж весь будинок задвигтів від їхньої ходи. Тоді знов почулися вигуки подиву, віконце в капітановій кімнаті розчинилося, дзенькнула розбита шибка, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи до сліпця на дорозі:

— П'ю! Тут уже були перед нами!.. Хтось перетрусив усю скриню!

— А що треба — на місці? — проревів П'ю.

— Гроші є.

Сліпець послав гроші до біса.

— Флінтове рукописьмо, ось я про що питаю! — вигукнув він.

— Ні, такого нічого не видко, — відказали з вікна.

— Гей, ви там, унизу, — подивіться, може, папери у Білла в кишенях! — знову прокричав сліпець.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати небіжчика, вийшов до дверей заїзду.

— Його вже встигли потрусити до нас, — сказав він. — Нічого такого нема.