Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Стало трохи прохолодно, аж моторошно… Страшно стало. І від того, що подумалося, і від того, що насправді його чекало…
Ні, треба думати про те, як вирватися з цієї живої могили!..
Андрій знову почав ходити біля стін і напружено думав над тим, як би все—таки вирватися.
А мати Андрієва — Мокрина Закривидорожиха — бігала від хати до хати, оповідаючи людям про біду, яка сталася з її сином. Люди слухали, а потім мовчки вставали з лав і казали:
— Ану, ходімо до королівського стражника! Яке він мав право хороброго козака, що не раз порятував життя гетьманові Дорошенку, садовити до хурдиги!
І йшли від хати до хати канівські громадяни, озброєні хто рушницею, хто шаблею, хто косою чи вилами, а хто й просто кіллям, ішли і кликали визволити хороброго козака, тяжко пораненого в боях з бусурманами…
Андрій надимав, що у склепінні мусить бути така широка діра, через яку всі звуки переходять у сусідню камеру. Цю діру, закладену в кінці полакованими ялиновими дощечками (щоб не проходило повітря, а щоб проходив тільки звук), треба знайти. Якби тут світилося, то Андрій побачив би, де воно і що воно. Але було темно.
Ходячи по темниці, Закривидорога прислухався до своїх кроків. Вони то були тихші, то голосніші. Подумалося, що тихшими звуки можуть бути напроти отієї діри, що веде в сусідню кімнату… Ну, гаразд, віднайде він ту діру, — але як до неї доскочити? Була б тут якась драбина чи бодай кілька пнів, то, може, якось і доліз би. А як долізти, коли при тобі ані ніц немає?!
Він знову й знову ходив, дослухаючись до своїх кроків. Вибрав, нарешті, таке місце, де звук був найтих—ший. Зупинився. Підняв руки вгору, підстрибнув. Ні, нічого не виходить! До стелі він не дістане! Спробував стрибнути по—інакшому, щосили змахнувши руками і вже аж потім піднявши їх угору. Дістав! Дістав, але то було склепіння, вхопитися було ні за що.
Посидів на землі, подумав. Підлога була не кам’яна, а утоптана, земляна, як ото долівка в хаті його матері Мокрини. А що, коли взяти грудочку землі та кинути її вгору, в склепіння? Та, що вдариться об склепіння, повернеться назад, а та, що втрапить у діру, назад не повернеться!.. Ну, це за умови, що ця темниця побудована так, як і ота, що була неподалік від Іслам—Кермена… І все ж треба спробувати…
Голими пальцями навіть долівки не одколупаєш, — цю істину Андрій знав іще з дитинства. І справді, можна було пообривати нігті, намагаючись відділити шматочок долівки, — і найдосадніше, що все без пуття… Посидів, подумав… Сюди б щось залізне, а де ти його візьмеш? Шаблю відібрали («нема шаблі — то й прав нема!» — згадалася козацька приказка), пістоля — теж. І рушниці нема. Навіть кресало, іродові душі, витрясли!.. Х—ха! Але ж на ньому є ще чоботи! А на чоботях — підківки! Він ще позавчора підбивав на правій нозі підківку, бо щось вона була розгойдалася, трохи—трохи мов подзенькувала, коли йти по каменю. Підвівся, підійшов до стіни (відходив, міряючи кроки), ступнув чоботом — підошвою й закаблуком — по каменю. Ні, не дзвенить! Добре прибив підківку позавчора Андрій Закривидорога!..
Нічого, придумаємо щось іще!.. Він роззувся. Ну, ясно, й ложку дерев’яну забрали з—за халяви!.. І люльку—з–за пояса… Як тільки про це подумав, тут же страшенно захотілося курити отого чортового зілля, що по—козацькому зветься тютюном. Турки словом «тютюн» називають просто дим, навіть кізяковий, а козаки звуть цим турецьким словом оте зілля, що набивають у люльки й підпалюють… Немає ні тютюну, ні люльки. Нічого, як виберемося, то тоді вже викрешемо вогню та запалимо люльку, щоб не журилися за нами. А зараз спробуємо відірвати підківки!
Андрій притулив закаблук до закаблука, підківку до підківки, намагаючись, щоб одна з них підлізла під другу. Морочився досить довго, але таки впорався — підківка під підківку влізла. Тепер треба обережненько розхитувати їх, щоб цвяшки поволі вилазили, звільняючи стерті, а тому й гострі залізні пластинки, що формою нагадували місяць в останній чверті…
Нарешті, видобув він одну підківку. Почав длубатися в долівці нею. Хоч у темниці й пахло вологістю, а проте долівка була міцна, і глина (чи просто втоптана земля) була твердою. Все ж відколупав грудку, за нею — другу, третю. Підвівся, почав кидати невеликі грудочки вгору. Кинув, почув шерех угорі — грудка вдарилася об склепіння — і стукіт унизу — упала на долівку. Ступнув крок — і знову. Шерех, стукіт… Він робив крок за кроком вздовж стіни і перевіряв склепіння. Шерех, стукіт… Ще крок, ще кидок — шерех, стукіт…
Так він зробив повне коло по темниці, але отвору у склепінні не знайшов. Все було однаковим — шерех, стукіт, шерех, стукіт…
Тепер він вирішив пройти по діагоналі — від кутка до кутка. З кожним кроком треба було кидати вище. Тепер між шерехами і стукотами була пауза більша й більша. Ось дійшов до середини. Кинув грудочку. Шерех… Стукіт… Ще крок уперед. Знову кинув. Знову — шерех, знову — стукіт… На дванадцятому кроці почув шерех, але не почув стукоту… Не повірив самому собі — так усе було однаково, а тут!.. Кинув знову, прислухаючись. Шерех… Стукіт… І все ж треба перевірити ще раз… Кинув знову — не просто вгору, а вгору і вперед. Шерех… Стукоту поряд не почув, зате вгорі грудка мов покотилася… Але ж не може вона котитися по склепінню над головою, вона ж не муха й не павук!.. Не витримав, кинув у тому ж напрямку підківку. Вона кілька разів дзенькнула, але назад не впала…
Підстрибнув — і вхопився руками об виступ каменя. Не втримався, зірвався вниз…
Нічого, що зірвався! Головне — він, здається, знайшов оту дірку! Тепер треба якось у неї залізти…
Уже під ранок біля сотні озброєних канівців підступили до замку.
— Пане Сондецький, випустіть із темниці козака Закривидорогу! — гукали з натовпу.
Місяць сяяв над Дніпром, дослухався до криків людей, до погроз королівської стражі, яка прокинулася і тепер стояла біля мурів.
На крики вийшов сам королівський стражник Сондецький. Вуса — мов у кота, з очей — іскри, сам куций, але від того ще лютіший. Сондецький був невисокий на зріст, чорнявий, чуприну мав наїжачену, а очі — чорні, не просто чорні, а гостро чорні, і погляд тих очей був такий суворий і лютий, що коли дивився, то мовби татарською стрілою пронизував. Про нього казали, що він не так одважний, як затятий, — і вже коли йшлося на принцип, то готовий був би дати потнути себе на кавалки, аніж поступитися. А ще про нього казали, що був він вогнистої фантазії, — і оце зараз його було в такий брутальний спосіб відірвано від солодкого перебування в товаристві панни Зосі, доньки пана Мацея Стшелецького, міського писаря барського, який зі своїм приятелем, воєводою волинським паном Китайгродським, мандрував по цих краях!..
Пан Сондецький вигукнув люто й непримиренно:
— То є ребелія, то є бунт! Я зараз накажу розігнати тоте бидло!
На щастя для пана Сондецького, натовп не почув його непримиренних слів — натовп шумів: «Випустіть із темниці Закривидорогу!» А повторюватися пан Сондецький не наважився, бо роздивився, що ребеліянтів перед ним більше, ніж здавалося на початку, коли він із світлої кімнати вискочив на нічний двір. Тому він вигукнув на другий раз не так непримиренно й люто, як раніше, а м’якше:
— Чого вам треба, люди? Чом не спите, коли всім спати треба?
— Випустіть Закривидорогу! — почулося кілька десятків голосів.
— Не всі одразу! Всі помовчте, а хай хтось один скаже!
З натовпу вийшла Мокрина Закривидорожиха — вдова—козачка й мати хороброго козака—реєстровця.
— Пане королівський стражнику! — сказала вона в тиші. — Мого сина Андрія незаконно забрали ваші люди й потягли до темниці! Звеліть випустити його й покарати тих, хто наказав вашим людям чинити сваволю!
Тиша… Місяць сяє серед високих, рясних зір… Сяйво землі відбивається в небі…
— То я наказав посадити до темниці Андрія Закривидорогу. Бо він закликав на раді в Переяславі до ребе—лії! Він закликав козаків відділитися від нашої великої держави, відділитися разом з Україною! Він закликав створити окрему Українську державу, то неможлива і злочинна річ! Та ще й республіку! Річ Посполиту українську! Ха—ха!
