В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.
Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.
Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.
За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.
Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.
На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.
Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.
— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.
— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.
— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.
Собака замовк.
— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!
Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:
— Хто там?
І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.
Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.
Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.
— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?
— Приїхав, — відповів я розгублено.
— А де ваш транспорт?
— Який транспорт?
— Без транспорту не можна.
— Але я… я прийшов…
— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.
— Багато хто? — перепитав я.
— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?
— Хто я?
— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?
Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:
— А ви хто? Яка база?
— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.
— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.
Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.
Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.
Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.
ДОХЛИЙ ПАВУК
— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.
Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:
— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.
З-під великих скелець окулярів на мене глянули голубі очі. Глянули, як мені здалося, вкрай насмішкувато.
А потім Серафима Василівна знову звернула свій погляд до мікроскопа, і її права рука швидко побігла по аркушу паперу, щось записуючи.
Степан Єгорович уважно прочитав листа Чарушина і розвів руками:
— Хай так! Хай барометр Діжонваля — павуки. Але що це міняє?
— Все! Все міняє! Якщо існує барометр Діжонваля, значить…
— …значить, — розсміявся Тарасевич, — існують і павуки!
— Значить, існує і мандрівник, який змушений передбачати погоду за поведінкою павуків.
— Гра уяви!
— Що? А записки? Я бачу в’ючну тварину на припоні, мандрівника, який уже склав усе у свій мішок і дописує щоденник…
— Ребусом називається загадка, яка полягає в тому, що частина слова або цілі слова передано з допомогою намальованих фігур, нот або інших знаків, звучання яких схоже із звучанням задуманих слів, — поволі мовила Воронцова, продовжуючи дивитись у мікроскоп.
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.
— Якийсь жартівник склав ребус, кросворд. В ньому замість простого слова “павук” проставив два слова: “барометр Діжонваля”, а поряд з Ератосфеном — “личинку бабки”… І от ви мучитеся, відгадуєте цей ребус.
“Ребус, кросворд”, — повторив я у думці і відчув, що ці веселі й прості слова, саме їхнє звучання не тільки знімають із записок всю загадковість, а й показують усе в смішному вигляді. Та це відчуття тривало лише мить. Ні! Де, хто. коли і навіщо буде складати такі кросворди?
І я сказав:
— Не заради кросвордів і ребусів я залишився в Ченську, забираю час у вас, Степане Єгоровичу, писав Чарушину. А сьогодні вранці навіть побував там, де студент Бєлянкін разом з квітами підібрав загадкові аркушики.
— З чим же ви повернулися з цієї експедиції?
— Експедиція не вдалася. Підібрав одного павука, та й то дохлого…
— Дохлий павук!.. — голосно засміялась, відхилившись від мікроскопа, доцент Воронцова. Вона сміялася дедалі голосніше: — Дохлий павук!.. Ой, не можу! До… до… до… хлий!.. Дайте подивитись!
Воронцова підбігла до павука, який лежав у сірниковій коробці. Вона зняла окуляри, протерла їх і знову почепила, вдивляючись у павука.
— Апофеоз пошуків, загадок, листів у Москву — дохлий павук!.. Як же ви, Степане Єгоровичу, — звернулася вона до професора Тарасевича, — не подумали, що все так просто і зрозуміло: якийсь дачник дурів, складав кросворд, а літератор з Москви намагається з кропиви робити діаманти!
— Дачник? Але дозвольте! — вигукнув я. — Там, де знайдено аркушики, ніяких дач немає!
— А вітер? — рвучко обернулась до мене Воронцова. — Вітер не гайнує часу на дурниці, як дехто. Налетів і поніс із підвіконня ці смішні записки.
— А знаєте, — сказав Степан Єгорович, — у цьому твердженні є сенс. А ми… ми явно перемудрували.
Що я міг відповісти? Як заперечити? Переді мною лежали тільки дохлий павук і вельми дивні записки.
— От ви й мовчите! — з усмішкою проказала Воронцова. — Нема що сказати! А перебаламутили весь інститут. Хіба не так?
— Перемудрував, визнаю, перемудрував…
Воронцова повернулася до мікроскопа і знову почала щось швидко записувати.
— Так, заблукали ми з вами, — стиха мовив Степан Єгорович. — А от молодий спеціаліст нас підправив.
— Що ж, час відкланятися, їхати звідси, — відповів я і почав прощатись.
— Знаєте що? — промовила раптом з лагідною усмішкою Воронцова. — Я вам на згадку етикетку на павука дам, визначу точно рід і вид. Але що це прилипло до його лапи?
Що було далі? Я стояв біля дверей, Степан Єгорович записував мою московську адресу, і раптом…
— Ой, що це? Ах, не може бути! — вигукнула Воронцова. — Швидше сюди!.. Дивіться! Аркушик! Слова!
Ми обидва підбігли до мікроскопа:
— Що сталося?
— Що? Що?
Воронцова відкинулася на спинку стільця, окуляри сповзли на кінчик носа. На обличчі був переляк, збентеження, розгубленість.
— Дивіться! Читайте!
