Берестечко - Костенко Ліна (книги полностью TXT) 📗
МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казиміру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
…А що, як справді так і скаже?
Затуманіє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже.
чим перед нею завинив.
Я так як чую з днів пізніших
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь — підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!
Та я, аби розгризти віжки.
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком —
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив…
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!
ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
душі моєї синій чистовід!
В моїм гербі були гармати,
по дві — на захід і на схід.
А я — мисливець, я чаюсь.
На рукаві то крук, то сокіл.
Щоб лізти згинці під руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий
Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
Якщо й лукавив — не з добра
Вибираєм ми дорогу.
І вона нас вибира
Тобі то що? У вас — Британія.
Довкола море, й не одне
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.
Чи я ж своїх суміжників турбую
що напосілись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую
В своїй державі якось розберусь
Так ні ж, повзуть, нема од них одгону
Як свині, риють до моїх границь
Лиш з України виметеш корону
а цар вже в душу скипетром — пихиць!
І я, славетник, вершень перемоги,
я вільний гетьман вільної землі! —
я мушу їм чубрикатися в ноги.
сквернити очі до такої тлі!
…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,
У грудях стлумивши плачі.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!
А я ламаю пера гусячі
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязі каламаря.
Я все спізнав, усі закони вовчі.
І чорту — на, і Богу — на.
Та найстрашніше — очі, очі! —
скажені очі Богуна.
Чоло і вічі — справи чоловічі.
А на Страшному стрінемось Суді,
Богун мені подивиться у вічі, —
що я скажу йому тоді?!
…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.
І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти — так наче умасти.
І встань із мертвих — наче витяг ноги.
І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.
А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, —
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, —
о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!
ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні — ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці — і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки — медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.
МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.
Ти йому шануваннячко,
він тобі пануваннячко.
Та ще і ґудзі з золотого дроту
поначіпляють на підлоту.
І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.
Господи, чого ж ти не дав мені голову,
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?
Який же я там столикий! —
то малий, то великий.
Настовбурчені брови, на лобі кривуля,
хмуровоке барило, і ніс як багруля.
Щось обрезкле і тмасте, —
Якої ж я масти?
Сивий, голубе, сивий…
А он же, он, у сутіску вишень —
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?
ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!
Я що, збожеволів?
Коли саме?
І що це за вим'я з чотирма носами?
То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
як горіх-дутель
А душа моя
в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…
ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.
Поляки спали, бо пани панами.
А він звелів у тій трясовині
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!
