Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Тож якщо раптом після прочитання першої хуліганської оповідки у вас у роті зостався гіркуватий присмак, а в голові застигла одна єдина фраза: «Вони що, ідіоти?..», краще відкладіть книгу вбік, бо на цих сторінках ви знайдете що завгодно, але тільки не заперечну відповідь на ваше слушне запитання…

15–29 вересня 2010 // Київ, Львів

Мої п’ять мільйонів доларів

Це сталося приблизно за рік до того, як ми з Тьомиком надумали пертися в Перу. Якраз після того, як мій товариш відхопив свою спадщину в Стокгольмі…

Того незабутнього зимового вечора у мене в голові зчинилося хвилинне сонячне затемнення (чи щось таке…), і я інспірував напарника на найбільшу авантюру всього нашого нікчемного життя, а саме — рвонути до Мексики у пошуках легких грошей, легких жінок та легкої слави [9]. (На той час ми справді думали, що саме бойовий десант у Мексику був найбільшою нашою авантюрою; я ж іще не знав тоді, що через рік ми попхаємося в Перу, і навіть помислити не міг, що з того вийде…) Незадовго перед тим, як зірватися і чкурнути в Мексику, я покинув столицю Швеції і на кілька днів припхався до Києва, щоби перед далекою дорогою зустрітися з батьками й зібрати всі необхідні речі.

Прощання з предками забрало трохи більше чверті години. Розпачливих емоцій, сліз чи ще якоїсь шмаркатої чортівні, яка зазвичай супроводжує розставання батьків і блудного сина, не було. Взагалі нічого не було. Я просто сказав, що їду в Мексику і… поїхав. Чесно кажучи, мої старі не вельми зраділи моїй появі і не вельми бідкалися, коли я повідомив, що налаштований щонайменше на кілька місяців податися за океан — вишукувати щастя на чужій землі. По-перше, я й так рідко з’являвся в батьківському домі, через що тато й мама вже давно звиклися з думкою, що я постійно десь там, цебто дуже далеко. По-друге, всі мої нечасті появи означали для батьків одне: величезну купу нових і абсолютно незрозумілих їм проблем. Незрозумілих через те, що старенькі просто не могли второпати, як це я за один рік ухитряюся нахапати на свою голову стільки халеп, скільки нормальні люди не здужають наскладати за добрий десяток життів.

Збирання екіпіровки відібрало в мене ще менше часу, оскільки речей у мене було обмаль. Останні три роки я сповідував виключно кочовий спосіб життя, а тому привчився обходитись тільки найнеобхіднішим і не обростати непотрібним хатнім дрантям. Тож менш ніж за добу після прильоту зі Стокгольма я вже мчав у таксі назад до Борисполя, звідки старенький «Боїнг-737» мав понести мене назад у столицю Півночі.

Підстаркуватий таксист з вицвілими очима і прогірклим від куріння голосом запросив за проїзд 160 грн. Я дав йому двохсотгривневу купюру, оскільки дрібніших грошей в кишені не знайшлося. На що водій розвів руками, показуючи, що в нього немає здачі. Я занервував. Посадка на літак до Стокгольма от-от добігала кінця — часу гасати й шукати когось, хто зміг би розміняти двохсотку, не було.

Та несподівано таксист найшов вихід із ситуації.

— Я можу віддати тобі решту доларами! Підійде?

І він показав мені п’ять страшенно пожмаканих однодоларових папірців, так, наче ними хтось підтирався. Це по тодішньому курсу якраз складало сорок гривень. Я всміхнувся, розуміючи, що тих п’ять затасканих баксів навряд чи приймуть в банку чи в обмінному пункті у Швеції. Так само я не був певен, чи зможу розміняти таку потерту й наче коровою пожовану дрібноту на мексиканські песо після прибуття до Мексики.

Помітивши, що я вагаюсь, чоловік вдумливо й без поспіху проказав:

— Тримай їх при собі, хлопче, поки одного дня до кожної з цих одиничок не додасться по шість нулів, — він зробив паузу, пильно й серйозно дивлячись мені в очі, — і лиш тоді — можеш їх тратити.

Я комерсант, а комерсанти, знаєте, народ вельми забобонний. «Такими побажаннями не можна легковажити», — миттю зринуло у мене в голові. Відтак я посерйознішав і хутко забрав у таксиста долари, сховавши їх собі в гаманець…

П’ять стареньких доларів провалялися у моєму гаманці протягом усього того часу, поки ми з напарником валандалися Мексикою. Через якийсь час я припинив про них думати. Просто забув. Так вони й лежали: використати нема як, а викинути жаль. Лиш зрідка, перераховуючи нечисленні активи у час найбільших скрут, я натикався на п’ять сіро-зелених папірців і згадував про побажання таксиста. У такі моменти я довго витріщався на пожмакані «бакси», акуратно м’яв їх у руках, а потім ховав назад, сподіваючись, що коли-небудь слова старого шофера таки здійсняться.

Минув рік, я і Тьомик повернулися живими і побитими з Мексики, але небавом знову вирядилися в мандри. Цього разу в Перу, будучи впевненими в тому, що в Мексиці нахапалися достатньо мудрості, аби, займаючись підприємництвом на чужій землі, знову не «просвистати» останні штани. Вручені таксистом долари так і лежали в моєму гаманці.

До Перу, як ви вже знаєте, ми зразу не потрапили, помилково припершись у Кіто замість Ліми. (Саме у Кіто я вперше довідався, що національною валютою Еквадору є американський долар.) Зрозумівши помилку, ми з друзякою почали помалу пробиватися на південь — у напрямку перуанського кордону.

Наступного дня після того, як мене й напарника ледь не пристрелив нічний патруль коло якогось села далеко за межами еквадорської столиці, спіймавши попутку, ми добрих півгодини котилися на південь Панамериканою, милуючись красою високогірних андійських кряжів. Зрештою, залишивши за спиною добру сотню кілометрів, водій висадив нас на узбіччі, оскільки далі він завертав у гори і наші шляхи розходилися.

До вечора лишалося чимало часу, тому ми неспішно пленталися вздовж траси, час від часу виставляючи великі пальці попутним автомобілям. Ми подолали кілометрів три чи чотири, коли надибали невисокого молодого еквадорця, який без діла чатував на узбіччі магістралі поряд з великим і потужним позашляховиком «Toyota».

Джип стояв ліворуч від дороги, відразу за ним починалася прикрита заростями розбита ґрунтовка, що петляла на схід. Я не міг бачити, куди вона веде, оскільки небо на сході було затягнуте тугими хмарами, котрі на такій висоті, здавалося, пригортаються аж до землі. Однак відчувалося, що за щільною кучугурою хмар, схожою на недбале нагромадження пом’ятих після сну подушок, ховається щось по-справжньому могутнє, величне і… моторошне. Присутність якоїсь невідомої, але грізної сили за хмарами надавала кришталевому гірському повітрю незрозумілого свинцевого присмаку і примушувала раз за разом несвідомо поглядати на схід.

Не схоже було, що перуанець готується найближчим часом рушати на південь до Латакунги, проте я все ж вирішив підійти і привітатися. Після стандартного обміну люб’язностями ми ще якийсь час гомоніли про всяку всячину: про дорогу на південь, про погоду, про те, де краще заночувати, тощо. Хлопчина поділився з нами сушеним листям коки, що здавна використовується андійськими індіанцями в якості тонізуючого засобу, а білим мандрівникам допомагає боротися з гірською хворобою і швидше адаптуватися до зміни висоти. Я пригостив його цигарками. Натомість еквадорець запропонував нам з Тьомиком по бутерброду. Певна річ, ми не відмовились.

Якоїсь миті наш випадковий знайомий спостеріг, як я крадькома зиркаю на хмари, що кучугуряться на сході.

— Хочете, відвезу вас туди? — несподівано запропонував власник «Toyot’и».

— Куди туди? — перепитав я.

— Туди, — він задер руку і показав пальцем кудись у вишину, — на гору. Усього за двадцять доларів.

— А що там?

— Котопаксі — найвищий діючий вулкан планети, — повагом пояснив еквадорець.

Ми з Тьомиком перезирнулися.

У цей час здійнявся дужий північний вітер. Могутні потоки повітря, наче щупальці якогось велетенського чудовиська, вповзали у долину. Хмари рвалися на клапті, поволі сповзаючи на південь. Незабаром у світло-сірій імлі на сході виступили обриси гігантського вулкану. Пологий бурий конус вражав своєю похмурою величчю. Крізь серпанок поріділих хмар було видно, як до його вершини тягнулися язики вічних снігів, одначе коло самісінького жерла відступали перед теплом, що вибивалося з кам’яних надр.