Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? - сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:
- Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.
Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї «Валеріє Миронівно», не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати- ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо- вуватися сам.
- У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!
- Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!
Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.
А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.
Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.
Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.
- Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, - сказав їй Троня на прощання, - щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.
- Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, - прохрипів чоловік.
- Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. - І саме це тебе зупинило?
- Саме це.
Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.
- Наче вимазалася в лайні, - поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, - от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!
Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?
- Я знову розширила своє знання про це життя, - відповіла Валерія.
- Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? - обурилася Оленка.
- Сподобалося - не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.
- Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!
- Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.
- Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!
Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…
- Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик - то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…
Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.
Це - дочка.
- Ти вже зібралася в дорогу, мамо?
- Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.
- Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…
На своїй землі
Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.
А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.
- Вижени її! - порадила їй подруга на роботі. - Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!
Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті - вони з чоловіком, в іншій - його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:
«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!
Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:
- Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!
Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.
Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.
Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.
Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.
- Ну як? Купила козу - продала козу? Відчула наново радість життя? - спитала подруга. - Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?
- Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода! - кричала подруга матері під дверима синової кімнати.
Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.
- Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу! - вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.
Мати заридала.
- Що ви за сімейка ідіотів? - обурилася подруга. - Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!
- Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!
- То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, - подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.
- Ну йди, приведи її назад! - застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.
- Вона не вернеться, - відповів син.
- Чого ж не вернеться?
- А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?
- Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна-чим!
Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!
Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…
