Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Одначе і це можна було вважати невеличкою перемогою. Тих, хто стояв на Майдані, почули. Тепер ігнорувати їх буде важко, майже неможливо.
Правда, реакція з боку влади справді не змусила на себе чекати. Про неї згадав у день другої річниці від початку «помаранчевої» революції Михайло Свистович. Виступаючи в Будинку профспілок перед учасниками Всеукраїнського Громадського Конгресу, сказав буквально таке: «Ми, організатори акції «Україна без Кучми!», проголосили Днем Свободи 15 грудня 2001 року, коли на Майдані з'явилися перші намети. Ющенко тоді назвав нас фашистами, Безсмертний вимагав ввести надзвичайний стан, а тепер вони – герої Майдану». Так званий «лист трьох», складений Романом Безсмертним і підписаний Леонідом Кучмою, Іваном Плющем і тодішнім прем'єром Віктором Ющенком, справді звинувачував революціонерів у фашизмі. Пізніше, через п'ять років після знаменитого (чи горезвісного?) підписання, Роман Петрович зізнався: «Я був одним із тих, хто захищав Кучму під час «касетного скандалу». І люди мають право на те, щоб дорікати нам за наші вчинки, за наше політичне життя, але ми здатні змінюватись і реагувати на ці зауваження».
Від Президента України Віктора Ющенка публічних коментарів, вибачень та навіть пояснень його «колаборантства» так ніхто і не дочекався. Хоча активісти «України без Кучми» не приховують: «лист трьох», під яким стояв підпис діючого прем'єра з іміджем харизматичного опозиціонера і взагалі «хорошого хлопця», викликав тоді в їхньому стані справжній шок, який, до речі, досить швидко минув, і образи саме на слова та дії Ющенка ніхто особливо не висловлював. «Ющенко – небезгрішний месія», – сказав у одному з численних інтерв'ю на початку 2007 року Юрій Луценко.
Хоча й зауважив – він проти того, аби його вважали людиною президента. «Я – син свого батька, Віталія Івановича Луценка, тому не хотів би бути чиєюсь людиною», – наголосив він.
«Мого батька залишили на потопаючому кораблі»
Юрій Луценко народився в родині переконаного комуніста, секретаря міського комітету комуністичної партії міста Рівного, а буквально за місяць до путчу (19 серпня 1991 року. – Авт.) – обкому.
Фактично він був першою людиною міста і не останньою – в області. Одначе спроби окремих журналістів показати Юрія таким собі хлопчиком-мажором, радянським паничем, вихованим у атмосфері вседозволеності та розбещеності, ні до чого не призвели. Так само, як досі не виходило подати його дисидентом, що принципово пішов проти ідейних переконань свого батька і, таким чином, конфлікт батьків та дітей виливсь у політичне та ідеологічне протистояння.
– Мій батько не був ортодоксальним комуністом. Я б сказав, він був національним комуністом. Дома розмовляли українською, на видному місці була весільна фотографія батьків у вишиванках. Мама чудово співала українських пісень. Ми пишалися цим усім перед приїжджими зросійщеними спеціалістами. Через те мені було дуже легко почуватися в Рівному. Наша родина жила на четвертому поверсі звичайного п’ятиповерхового будинку. Не з розряду таких, які називають зараз елітними, але квартира була справді пристойною, з гарним плануванням. Загальна її площа була сто з чимось метрів. Але в ній жило фактично три сім’ї. Потім Сергій, мій старший брат, переїхав і почав жити окремо, у звичайній малосімейці, на першому поверсі. У нас не було дачі, автомобілів. Не скажу, що ми барствували, просто мали можливості нормально харчуватися, нормально одягатись, а головне багатство нашої родини – книги. На них ішли всі зайві гроші. Звичайно, щось було на ощадкнижках і все це згоріло, як і в усіх на початку 90-х років. Але тоді батько переживав не втрату посади. Він завжди казав: «Я працюю на тимчасовій посаді». Секретаря міськкому обирали кожних п’ять років, і його могли не лише висувати на підвищення, але й запросто скинути через різні інтриги. Однак він був упевненим у собі, знав, що за ним ніяких гріхів, за які знімають із високої посади, немає. Тому ходив по вулицях спокійно, без усякої охорони. Кожен син хвалить свого батька, тому мої слова можуть видатися суб`єктивними. А я своїм батьком просто пишаюся.
Справді, за час, поки Віталій Луценко керував містом, у Рівному багато що помінялося на краще. Його діяльність на своїй посаді більше була господарською, аніж партійною. Так, у місті побудували багато заводів, одночасно його озеленили. «Двісті тисяч трояндових кущів на двохсоттисяче місто!» – це було не просто красиве гасло, воно справді втілювалося в життя.
Звичайно, Юрій міг залишитися на навчання у Рівному, але, цілком імовірно, саме високий статус тата спонукав його після закінчення школи пожити своїм розумом та своєю працею, далі від впливового батька та його можливостей. Після закінчення інституту Луценка-молодшого направили по спеціальності «лазерна техніка» до рідного міста, на військовий завод. Директору Роману Василишину сказав, що хоче працювати майстром у цеху. Натомість отримав пропозицію відразу очолити конструкторське бюро, від якої вперто відмовився.
– Ясно, він розуміє, що я – син Луценка. Тому не відступає: «Ну тоді давай в технологічне бюро!» – «Ні, я хочу в цех». Тоді він дістає, як зараз пам’ятаю, таку алюмінієву кружку і питає: «Спирт п’єш?» – «П’ю», – відповідаю, хоча до тієї хвилини ніколи не пробував. Наливає, значить, запитує: «Не розбавляєш?» Тут він мене зловив. Я так по-хлопчачому, самовпевнено: «Не розбавляю». – «А я розбавляю!» Собі розбавляє пів-напів, а мені повну кружку наливає. Що ж, слово сказане – випиваю ту спиртяку. Він мені: «Ну що, на майстра могьош, тепер подивимось, як на старшого майстра». – «Ні, ні… я на майстра». Так я став майстром дільниці фотолітографії цеху № 9 заводу ім. 60-річчя Жовтня, який в майбутньому буде заводом «Газотрон». А Роман Василишин, людина з дуже цікавою біографією, пізніше стане губернатором Рівненщини, а я в нього буду віце-губернатором.
Мине без малого два десятки років, і цю роботу лідер «Народної самооборони» та екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко назве найважчою в своєму житті. У цеху працювало сорок дві людини, з них сорок – жінки і дівчата віком від шістнадцяти до шістдесяти двох років. Другим чоловіком, крім майстра, був наладчик Микола. Всі вони мали справу з різними кислотами.
Описувати виробничий процес непросто, особливо автору цих рядків, гуманітарію за освітою та способом мислення. Проте в результаті численних маніпуляцій з мікроскопами, кислотними сумішами, катодами, анодами та газом скляна пластина починає світитись. І перетворюється, наприклад, на табло для голосування, яке можна спостерігати по телевізору, коли показують засідання Верховної Ради.
Одначе не слід забувати, що друга половина 80-х років минулого століття була прикметна в першу чергу різким сплеском політичної та громадської активності громадян Радянського Союзу, а в Українській РСР до цього додавалося ще й пробудження національної свідомості. Поки що не йшлося про повалення комуністичного режиму, принаймні – в українському суспільстві. Насамперед активним громадянам хотілося свободи слова та свободи відстоювати свої переконання. Зокрема – шляхом створення нових політичних сил із яскраво вираженими національними ознаками.
Народний рух України, до назви якого тоді додавалося словосполучення «за перебудову», з просвітницької організації, заснованої комуністами, серед яких виявилося дуже багато письменників із когорти так званих «шістдесятників», швидко перетворився на політичну силу. Причому – досить авторитетну та впливу. Вчорашні вірні ленінці тепер критикували своїх колишніх соратників, наввипередки розвінчували радянську владу і займалися, серед усього іншого, активною просвітницькою роботою.
Не в останню чергу завдяки «рухівцям» люди дізнавалися про замовчувані, перебрехані та не популярні в радянські часи сторінки історії України. Виявилося, що наша історія – це суцільна «біла пляма». А головною подією цієї історії стала Переяславська Рада, де було проголошено про перехід України під російський протекторат і цим самим врятовано її від польського гніту. Власне, з того самого моменту, коли нам почали говорити, що все відбувалося не так, навіть більше того – нам відомо далеко не все, що відбувалося, Народний рух почав ставати альтернативною і досить авторитетною політичною силою. Насамперед – у західних регіонах України.
