Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
39) nihil iuris ordo sibi reservaret apud Ruthenos, sed omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere — Scriptores rerum Pruss. II c. 80.
40) Див. т. III 2 c. 125 i далї.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Революція й проголошеннє Любарта, його становище; пляни на Галичину Угорщини й Польщі, похід угорський і польський — реляція Казимира, оповідання Яна й Траски, дїйсний образ подїй 1340 р., умова Казимира з Дедьком, незалежність Дедька від Угорщини. Боротьба в 1341-5 рр.
Становище Юрия-Болеслава до в. кн. Литовського було приязне. Юрий оженив ся з донькою Гедимина, а окрім того можливо, що то з донькою Юрия був оженений Гедиминович Любарт. Але се було тільки помиреннє по недавнїм конфлїктї з Литвою. Властивим союзником литовським: Болеслав не був, його становище було лише нейтральне: разом з тим був він в союзї і з смертельним ворогом Литви — Прусією. Супроти сього двір Гедимина й у відносинах своїх до Юрия не мусїв себе чути звязаним, і в тій небезпечній боротьбі, яка уже за кілька років перед катастрофою зарисувала ся між Юриєм і його боярами, міг зайняти становище таке, яке диктували йому власні полїтичні інтереси.
В боротьбі боярства з Юриєм нї Любарт нї литовське правительство не брали явної участи — тільки зібрали овочі сеї двірської революції, коли вона вибухнула. Любарт, заздалегідь назначений боярами на наступника по Юриєви, був проголошений князем Волини й Галичини, прийнятий всею землею, то значить її правителями — боярами, і найбільша й найсильнїйша з спадкоємниць давньої Руської держави перейшла під власть литовської династиї. Се був великий здобуток, великий крок наперед на дорозї збирання українських земель, на яку вже перед тим ступили литовські князї. Але задержати в своїх руках сей набуток було далеко тяжше, нїж тільки взяти, і для того литовське правительство не мало досить анї сил, анї енерґії.
В краю не виникло нїякої опозиції новому князеви. Бояре зістали ся дальше фактичними правителями його й держали ся солїдарно. На чолї управи Галичини став Дмитро Дедько 1), звісний нам уже з часів Юрия-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамотї титулує він себе „управителем Руської землї” (provisor seu capitaneus terre Russie) 2) і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложили ся відносини на Волини, про се ми не маємо нїяких близших звісток, але очевидно — і тут мусїли роздїлити управу між собою бояре, зіставивши Любартови більше номінальну ролю. Тільки пізнїйша тяжка боротьба, з участию сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшеннє значіння Любарта в землї, хоч сила боярства зістаєть ся тут, на Волини, великою й пізнїйше.
Народні маси, відогравши ролю, яку їм піддало боярство в своїй боротьбі з Юриєм-Болеславом, вернули ся до давнїйшої пасивности.
Татарська орда, як зверхник Галицько-волинських князїв, також не робила клопотів. Взагалї значіннє сеї зверхности часто перецїнюєть ся в новійшій лїтературі, що йде за давнїми поголосками в сусїднїх з Галичиною й Волинею землях, як вони знайшли свій вираз нпр. у Ів. Вінтертурського: у нього татарські хани безпосередно роспоряджають галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, побирають річну данину і т. и. Такі погляди повторяють ся і у сучасних істориків 3), але в дїйсности участь Татар в полїтичнім житю галицько-волинських земель була дуже мала, й нема нїяких слїдів, аби вони займали ся близше тутешнїми змінами в особах князїв, затвердженнєм нових князїв і т. и. Тому не маємо повода думати, що посадженнє Любарта стало ся з якоюсь більш реальною участию тодїшнього хана Узбека. Але певні форми ввічливости зі сторони Любарта можна вповнї припускати, і нема сумнїву що татарським правительством Любарт був признаний як законний князь галицько-волинський: хан Узбек і його наступники підтримують його против иньших претендентів.
Такими претендентами виступили Угорщина й Польща.
Вище вказав я на факти 4), які приводять нас до здогаду, що ще за житя Юрия-Болеслава, Казимир, роздражнений ворожою полїтикою галицького князя, а заразом осьмілений його конфлїктом з боярами, війшов у порозуміннє з Угорщиною що до спільної полїтики на Руси. Польсько-угорський трактат 1339 р. зробив компроміс історичних претензій Угорщини на галицькі землї з плянами Казимира, і в дусї пізнїйшого трактату 1350 р. правдоподібно було рішено, що угорський король позволить Казимиру здобувати Галичину, буде йому помагати завойовати її, й полишить у його володїнню до його живота. (Заразом угорський королевич признавав ся наступником Казимира в Польщі, коли б Казимир не лишив по собі синів, і в такім разї Галичина разом з Польщею мала перейти до нього). Загостреннє внутрішнїх відносин в Галичинї й перспектива боярського повстання против Юрия могли спонукати Казимира завчасу до приготовань до походу на Галичину і до зазиву, щоб і угорський король піддержав його воєнні заходи. І на першу вість про траґічну смерть Юрия-Болеслава оба королї висилають свої війська в Галичину.
На жаль, в сїм першім епізоді боротьби за Галицько-волинські землї зістаєть ся багато суперечного й неясного. Тим часом вияснити по можности сей епізод, супроти того значіння, яке йому звичайно надаєть ся, дуже важно. Тому спинимо ся на нїм трохи близше.
Про похід угорського короля ми маємо досї тільки припадкову згадку в однім угорськім документї. Се судовий акт, виданий 14 мая 1340 р. надвірним судєю угорського короля, де сей судя за королївським наказом відкладає речінець процеса між двома шляхтичами наслїдком того, що одна з сторін під час того речінця була в походї на Русь (in Rutheniam) „з воєводою Вілєрмом” 5). З того бачимо, що в першій половинї мая угорське військо було в походї на Галичину.
Що Угорщина дїйсно виступила тодї против Галичини, потверджуєть ся й тим, що Татари, спроваджені Дедьком для оборони від чужих претензій, пограбували потім не тільки Польшу, але й Угорщину. Про результат сього угорського походу на Галичину нїчого не знаємо. Судячи тільки з сеї остатньої обставини — татарської пімсти, мусимо думати, що похід сей не був перерваний: Угри дїйсно були в Галичинї. Над результатами польсько-угорської кампанії взагалї застановимо ся низше.
Про похід Казимира говорять кілька сучасних і пізнїйших джерел. Кілька сучасних хронїстів з дальших західнїх земель згадали про похід Казимира з нагоди викликаного ним сильного татарського набіга на Угорщину й Польщу. Се швайцарський монах Іван з Вінтертуру (Vitoduranus), Іван абат віктрінґського манастиря (в Карінтії), пражський канонїк Франтішок. Їх оповідання короткі й досить подібні, хоч і не залежні від себе: очевидно, вони опирали ся на загальній чутцї, що розширила ся в сусїднїх землях. 6) Згадавши про смерть Юрия-Болеслава наслїдком вчинених ним образ релїґійному почутю Русинів, вони кажуть, що Казимир схотїв пімстити ся за Юрия-Болеслава як за свого шваґра (і Казимир і Болеслав були оженені з доньками Гедимина), спішно напав на Галичину, попустошив її і з великою здобичою вернув ся назад, а Татари пімстили ся за се нападом на землї польські й угорські. Таким чином сї звістки не надають нїякого більшого значіння Казимировому походу: се похід обчислений на здобич, на грабованнє, не більше. І при тім є мова про похід тільки оден.
Инакше говорять джерела польські. Маємо їх кілька, з ріжних часів.
Насамперед маємо реляцію самого Казимира до папи, тільки не в повній її основі, а переказаний зміст її в папськім листї до краківського епископа з 29/VI. 1341 р. Як видко з сього листа Казимир доносив папі, що вражений убийством Болеслава та латинників побитих підчас повстання на Руси, та бажаючи пімстити ся за обиду католицтву, він рушив з військом на Русь, аби звоювати (expugnaturus) собі сей нарід. Він починив там великі спустошення (тут в документї прогалина); але старший (capitaneus) сього народу звернув ся до хана Узбека — бо йому ся земля підвластна, — і привів на Казимира велику силу Татар, а окрім того упросив хана вислати превелике татарське військо на спустошеннє Польщі. Казимир, не маючи помочи від сусїднїх католицьких володарів, до котрих звертав ся, а зваживши всї обставини, особливо, що той старший і нарід заявляли охоту піддати ся роспорядженням і бажанням Казимира, він уложив з тим старшим і тим народом певну угоду, вимовивши собі службу і послушність їх в певних розмірах. Між иньшими точками умови Казимир присяг, що буде мати в своїй опіцї того старшину й народ і заховає їх при їх обрядах, правах і звичаях 7).
