Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗

— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?

— В «Еврику».

— Ви були там?

— Звичайно.

— Хто це може підтвердити?

— Кельнер…

— Ви там були самі?

— Ні.

— З ким?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?

— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…

— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?

— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…

— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?

— Я не пригадую. Точно я не пригадую.

— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?

— Майже о другій.

— Як ви добиралися до «Еврики»?

— Я їхав туди на власній машині.

— Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?

— Ні. Ми зустрілися біля входу.

— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?

— Ні.

— На власній машині?

— Скажімо, так.

— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.

— Ви обіцяли не торкатися цього питання.

— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?

— Ні.

— На машині чоловіка?

— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.

— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?

— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.

— Скільки часу ви з ним розмовляли?

— Кілька хвилин.

— І потім поїхали?

— Так.

— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?

— Ні.

— Скільки часу ви їхали до бару?

— Не пригадую. Це не дуже далеко…

— Півгодини? Більше?

— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…

— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?

— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.

— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.

— Я ж сказав — про мистецтво. Це була дивна розмова.

— Це мене дуже цікавить, пане Люс.

— Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі — щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би- я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…

— Я бачив ваш фільм, — перебив його Берг, — далі, будь ласка.

— Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.

— Отже, ви йому відмовили? Ви відхилили його пропозицію зробити фільм, сюжет якого вам невідомий, але який мав бути повернений проти нацизму?

— Так. Одним словом, це треба розуміти саме так.

— Він сам порвав чек?

— Так. Він уже випив півпляшки і захмелів. Він блював, він взагалі не вмів пити… Я, відверто кажучи, не вірю в стійкість позиції міліардерських синків, хоча Ганс був славний хлопець. Знаєте, тим, у кого тато має владу, можна погратися в опозицію — інколи. Мені ж цього робити не можна. Мені треба повсякчас лавірувати…

— Лавірувати? Але ж виступаєте ви з відверто лівих позицій у своїй творчості…

— Я не відмовляюсь від цих своїх позицій. Іноді, правда, зніму якусь там сусальність — для рівноваги. Але Ганс пропонував мені зробити фільм… Як це він сказав… «Який висадить у повітря тут геть-чисто все. Я дам тобі такі матеріали, про які ніхто не знає в світі». Я сказав йому: «Старигане, ти поспиш якусь годинку, а завтра ми з тобою закінчимо розмову про все це на свіжу голову, без віскі». І я поїхав.

— Хто мав подзвонити йому і чому він дав саме ваш телефон?

— Не знаю.

— Ви досить повно відтворили вашу розмову з Гансом?

— Так. По-моєму, так..

— Більше він ні про що не розмовляв з вами?

— Ні.

— Тоді я дозволю собі зробити невеличкий екскурс у галузь арифметики. Він прийшов до вас двадцять хвилин на першу. Так?

— Так.

— Ви приїхали в «Еврику» за п’ять до другої, тобто о першій п’ятдесят п’ять. Правильно?

— Так..

— По дорозі, як ми з’ясували, ви нікуди не заїжджали.

— Ні.

— Час, витрачений вами на дорогу, — п’ятнадцять хвилин, якщо не помиляюсь?

— Правильно.

— Значить, дванадцять двадцять плюс п’ятнадцять плюс ще десять — це я беру час на те, коли ви спускалися в гараж, відчиняли ворота, заводили машину. Всього дванадцять сорок п’ять. Виходить, Дорнброк пробув у вас одну годину п’ять хвилин. Судячи з ваших свідчень, розмова ваша могла тривати десять-двадцять хвилин щонайбільше. Отже, або ви забули якісь аспекти вашої розмови, або ви не все розповідаєте мені, пане Люс.

— Якщо хочете, я постараюсь ще раз пригадати все, як було, а ви візьміть хронометр, пане прокурор.

— Навіщо нам хронометр? Працює диктофон, він метрує свідчення автоматично.

— Ах он як… Гаразд. Беремо дванадцять двадцять. Ну, дванадцять тридцять — такий допуск на зміну точності можливий?

— Безперечно.

— «Привіт, Люс». — «Здравстуй, любий». — «Я не пізно?» — «Нічого. Я сам. Нора з дітьми поїхала до Венеції, на Кіпріані». — «Вона почала стріляти качок?» — «Ні, вона продовжує повільно вбивати мене». — «В тебе є щось випити?» — «Пошукай нагорі, в бібліотеці, там дещо могло лишитись». — «Дякую. Іди голися, я не заважатиму тобі». Я кінчив голитись, прийняв холодний душ, переодягся й вийшов до нього. Він уже випив пляшку, майже всю пляшку.

— Ви казали, що у вас лишилося півпляшки.

— Коли я стояв під душем, він зайшов у ванну й показав мені півпляшки і тут же став пити з шийки пляшки, а потім попросив мене посунутись, і підставив голову під холодний душ, і стояв так з хвилину. А потім пішов до кімнати. Коли я вийшов, пляшка була порожня. «Слухай, Люс, хочеш зробити геніальний фільм?» — «Звичайно, хочу». — «Я можу тобі запропонувати сюжет. Це буде бомба. Справжня бомба для голови». — «Якого голови?» — «Їх кілька — голів — у цьому ділі, — відповів він і вилаявся. — Мій батько голова, і великий керманич голова, і Амброс із БАСФ теж голова». — «Ганс, мені набридло битися. Коли ти відчуваєш себе солдатом, потрібним у бійці, — це одна справа, а коли ти нав’язуєш себе, а від тебе відхрещуються і ждуть розважальних штучок з еротикою чи з німецьким Мегре — тоді стає дуже нудно». — «А я от і пропоную тобі повеселитись. Кожна людина мусить хоч раз від душі повеселитись у цьому житті». — «В чому виражатимуться ці веселощі?» — «Вони вже в дечому виразились. Я випишу тобі чек і дам матеріали, які потрясуть світ». — «Старина, — відповів я йому, — світ уже нічим не можна потрясти. Років через п’ятнадцять — загибель планети неминуча: ти помітив, як змінився клімат? Ти знаєш, що кількість смертельного вуглекислого газу в атмосфері вже тепер перевищила допущену норму? Ти знаєш, що досить світові «потепліти» на три градуси — тільки на три! — і почнеться новий потоп? А хто про це думає?» — «Добре, про це буде твоя наступна стрічка. Ось чек на сто тисяч. Я дам усі матеріали. Я нечасто прошу, Люс, але коли я вже прошу, то, значить, я знаю, чому я прошу». — «Порви чек. Не треба. Я не люблю п’яних розмов. Давай повернемося до цього завтра вранці». — «Ти поспішаєш?» — «Так, мене жде Ежені». — «Ти дозволиш мені посидіти в тебе? Я чекаю дзвінка. Зараз мені має подзвонити один хлопець, я дав йому телефон, твій телефон. Так мені було зручніше». Я сказав: «Нора з дітьми в Італії, можеш залишатися тут хоч на цілий тиждень. Я з «Еврики» — прямо на аеродром: моя група чекає в Ганновері». — «Ні, спасибі, я діждуся дзвінка й поїду. Якщо я не діждуся дзвінка, тоді завтра буде багато галасу в тутешній пресі». — «Я раніше не помічав за тобою схильностей до Яна Флемінга. Ти розмовляєш загадками…» — «Якби ти сказав мені зараз, що ти згоден на мою пропозицію, тоді б я не розмовляв, як Флемінг… До речі, скоріш я розмовляю, як персонажі Ле Каре. А ти кажеш про три градуси й вуглекислий газ. Подзвони Ежені, попроси її затриматись, я розповім тобі фабулу — хоча б схематично». — «Я не можу дзвонити до неї. Вона дзвонить сюди, ти ж знаєш». — «Ти відмовляєшся від шекспірівського сюжету, Люс». — «Я запізнююсь, любий. Поспи і не сідай сам за кермо, зіб’єш когось…» От приблизно так, — закінчив Люс. — Я намагався вам програти всю стрічку так, як я її пам’ятаю. Покладіть якийсь час на паузи, сміх, на допитливі погляди… Скільки вийде?