Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
- Себто,- сказав Марко,- ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?
- Чому ні? - зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович. - Дарвін6 довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відограє таку ж ролю, як робоча товарина у нашому господарстві.
- Ні,- озвавсь пан Городинський,- може, твоя система й гарна, але всі ваші системи,- бачили се ми добре за останні часи,- ні до чого не доводять. Волію вже старе кріпацьке право. То так система була! Система слухняності!
- Ах, папа,- ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер дико! Я кажу, що, зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку нову...
- Що вона буде гірша від старої? - перепинив Марко. - Я не розумію тільки одного: як може людина казати про другу людину, що її можка виховувати як коня або вола!
- Я теж цього не розумію! - почувсь зненацька Катеринин голос.- Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони - люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?
- Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче? - озвавсь сміючися брат.- Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.
- Та яке ж право маєте ви се робити? - палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.- Мужики також люди!
- Такі ж, як і так звана інтелігенція! - додав Марко.- В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що простий народ, а надто народ український, так саме здатний до вищої культури, як і панський клас. Що цьому правда, тому багато доводів.
- Яких? - спитавсь Іван Дмитрович.
- Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,- Шевченка, наприклад.
- Я нічого не читала Шевченкового,- відмовила Катерина.- Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.
- Ви, одначе, українофіл! - скрикнув Голубов.
- Що таке українофіл? - спитaлася Катерина.
- Українофіли,- відказав їй Голубов,- се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.
- І на додаток,- доточив Іван Дмитрович,- вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.
- Ви трошки не так визначили річ,- засміявся Марко. - Українофіли, чи - ліпше сказати,- українці, свідомі свого «я»,- се люди, які розуміють, що українська людність,- або по-вашому хохли,- то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.
- Нема української мови - є тільки жаргон,- гостро відказав Голубов.
- Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,- се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,- досить того. Тоді являється література.
- Де ж вона у вас? - аж скрикнув Голубов.- Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?
- Ми зовсім не зневажаєм її,- відказав спокійно Марко,- навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.
- І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..- аж скрикнув Голубов і ввесь почервонів.
- Я певний, що досягнемо,- відповів Марко, силкуючись бути спокійним.
- Чого? - спитав Іван Дмитрович.- Щоб розвалилась Росія?
- Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.
- Та що це у вас така нудна розмова зайшла? - скрикнув пан Городинський. - Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Вибачайте!
Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.
- Вашу руку!..
- Я не люблю ходити під руку,- відмовила та.
- Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикороччати язика.
- Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.
- Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!
- Я не люблю такого шуткування. Ви сьогодні злі.
- A ви дуже добрі, тільки не до мене.
Про що ви сперечаєтесь? - спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Марком нагнав їх.
- Та ось,- промовив Голубов,- Катерина Дмитрівна виявляє прихильність до українофільства.
- Прихильності до українофільства я не виявляю,- промовила Катерина почервонівши,- навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.
- Чому? - спитався брат.
- Тому, що я люблю Росію, а ти сам кажеш, що українофіли - сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.
- Опріче тих, що шкодять державі! - авторитетно промовив брат.
- Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непомильність,- спитався сміючись Марко.- І, як по правді казати, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...
- Але вона не буде розвиватися! - зло сказав Голубов.- Їй сього не дозволять!
- А на підставі якого права? - спитав Марко.
- На підставі права дужого!
- А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам те, що ви кажете мені тепер.
- Ніколи ви не будете дужі! - скрикнув Голубов.
- Себто: вам не хочеться сього? Ви так палко говорите про се, що можна думати - самі зовсім інакше гадаєте.
Голубов аж посинів спересердя. Катерина дивилась на його, і він тепер їй страшенно не подобавсь. Звичайно він був ввічливий та галантний. Але тепер йому бракувало толеранції, і він був навіть незвичайний. Його чепурне обличчя налилося спересердя кров'ю і зробилося погане. Катерина несамохіть рівняла його до спокійного, трохи блідого Маркового обличчя з темними позападалими очима, з високим лобом та рівним носом; їй подобалось, як спокійно та впевнено поводився Марко в суперечці. І вона думала собі: «Яка різнація! Запевне - цей студент зубожілого, але щиро панського роду. Які в його малі руки!..»
І, зовсім не помічаючи того, що се буде трохи незвичайно, вона спиталася:
- А де ваш папа служить, Марку Петровичу?
- Мій батько вже вмер,- одмовив Марко,- і ніде ніколи не служив: він був чоботар і, поки живий був, держав мене в гімназії тим, що шив чоботи.
Катерина страшенно почервоніла і змовкла, думаючи: «От дурна! Нащо було питатися? Добре ще, що мама не чула. Чоботарський син - маєш аристократію! Але ж яка різниця: і той мужичий син, і той,- а хіба ж можна їх рівняти?»
І вона знов подивилась на Марка та на Голубова, і їй здалося, що рівняти їх і справді зовсім не можна.
А Марко йшов та собі думав: «У цієї дівчини, здається, гарне серце, але як її зопсувала панська сім'я, панське виховання! А яка врода!»
Сівши того вечора у себе в хаті до роботи, і сам не помітив Марко, як став думати знову про панночку. «Їй заморочили голову всякими дурницями, - от вона й говорить не знати що. А якби їй доброї направи, то з неї людина була б. Не може ж краса так дурити, бо краса повинна єднатися з добром. А без доброї науки пропаде дівчина. Яка шкода». «Що се я? - упіймав Марко сам себе на тих думках. - Чого се я так про неї дбаю? Хіба їх мало таких, запаморочених отаким нерозумним вихованням? Чого ж сю так жалію, мов вона щось надзвичайне? Ану лиш до роботи!»
