Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Метью з Маріллою будуть такі щасливі! Я сьогодні ж напишу додому.
Наступною грандіозною подією стало вручення дипломів у великій актовій залі семінарії. Там виголошували промови, зачитували твори, співали пісень, вручали дипломи, нагороди й медалі. Там були й Метью з Маріллою, котрі бачили й чули одну-єдину випускницю — високу дівчину в блідо-зеленій сукні, з порожевілими щічками й палкими очима, яка зачитала найкращий твір. Присутні вказували на неї й перешіптувалися: оце, мовляв, стипендіатка Ейвері.
— Ти ж рада, що ми лишили її, так, Марілло? — вперше, відколи переступив поріг зали, тихо озвався Метью.
— Я вже хтозна-скільки разів цьому раділа, — відказала Марілла. — А ти, Метью, любиш мені про це нагадувати.
Панна Баррі, що сиділа за ними нахилилася вперед і легенько торкнула Маріллу парасолькою.
— Адже ви пишаєтеся маленькою Енн? Бо я пишаюся, — мовила вона.
Того вечора Енн поїхала до Ейвонлі з Метью та Маріллою. Останнього разу вона була вдома у квітні й не могла чекати більше ані дня. Яблуні вже вкрилися білим цвітом, і все довкола було свіже й молоде. У Зелених Дахах на неї вже чекала Діана. У своїй білій кімнатці, де Марілла поставила на підвіконня квітучу кімнатну троянду, Енн роззирнулася й глибоко, радісно зітхнула.
— О, Діано, як гарно сюди повернутися. Бачити гостроверхі ялиці під рожевим сутінковим небом, і заквітчаний сад, і стареньку любу Снігову Королеву. Як солодко пахне м’ята! І ця чайна троянда… усе воно — і пісня, і надія, і молитва. А яка втіха знову бачити тебе, Діано!
— Я вже думала, що ти більше любиш ту Стеллу Мейнард, ніж мене, — докірливо мовила Діана. — Джозі Пай мені сказала, що ти від неї аж нетямишся.
Енн засміялася й кинула в Діану зів’ялою лілеєю зі свого букета.
— Стелла Мейнард — наймиліша дівчина у світі, за єдиним винятком, і цей виняток — ти, Діано, — відповіла вона. — Я люблю тебе зараз більше, ніж колись… і стільки мушу тобі розповісти. Але зараз радію вже тому, що можу просто сидіти й дивитися на тебе. Я втомилася… так утомилася, мабуть, від навчання й своїх честолюбних планів. Тож завтра хочу провести щонайменше дві години в саду, лежачи на траві й не думаючи геть ні про що.
— Ти молодчина, Енн. І мабуть, виборовши стипендію Ейвері, вже не підеш учителювати?
— Ні. У вересні поїду до коледжу в Редмонді. Дивовижно, правда? Опісля трьох місяців золотого відпочинку я матиму запас нових амбіцій. А Джейн і Рубі вчителюватимуть. Як гарно, що ми всі одержали дипломи, навіть Муді-Спурджен та Джозі Пай.
— Опікунська рада Ньюбриджа вже пропонує Джейн місце в їхній школі, — мовила Діана. — І Гілберт Блайт піде вчителювати. Він мусить. Батько не має грошей, щоб відіслати його до коледжу, отож він повинен сам заробити собі на навчання. Певно, буде в нашій школі, якщо панна Еймз вирішить піти.
Енн охопив легкий незбагнений подив. Вона цього не знала й надіялася, що Гілберт також поїде до Редмонда. Що ж вона робитиме без їхнього палкого протиборства? Чи не виявиться, що навіть у коледжі із сумісним навчанням й перспективою здобути бакалаврський диплом, вона почуватиметься самотньою без свого звичного друга-ворога?
Наступного дня за сніданком Енн зненацька вразив хворобливий вигляд Метью. Він тепер був значно сивіший, ніж торік.
— Марілло, — непевно мовила Енн, коли він вийшов, — Метью здоровий?
— Ні, — відповіла стривожена Марілла. — Цієї весни з ним сталося аж кілька серцевих нападів, а він же нітрохи себе не береже. Я дуже боюся за нього, хоч зараз йому нібито покращало, і ми знайшли доброго наймита. То, може, тепер він відпочине й оклигає. Надто коли ти вдома. Ти завжди вміла його підбадьорити.
Енн перехилилася через стіл й обхопила долонями обличчя Марілли.
— Ви теж, Марілло, змарніли й виглядаєте гірше, ніж мені б хотілося. Ви забагато працюєте. Відпочиньте, коли я вдома. Сьогодні ще навідаюся до старих любих місць, пригадаю собі дитячі мрії, а тоді настане ваша черга бити байдики. Робити все буду я.
Марілла ніжно всміхнулася своїй дівчинці.
— Річ не в роботі. То все моя голова. Часто болить тепер… отут, де очі. Лікар Спенсер мені щораз нові окуляри привозить, але й це не помагає. Він каже, що наприкінці червня на Острів приїде славетний окуліст і, буцім, варто з ним порадитися. Певно, я так і зроблю, бо вже ні шити, ні читати не можу. Але ти, Енн, чудово впоралася в семінарії. Одержати диплом першого ступеня, та ще й стипендію Ейвері, і все за один-єдиний рік… хоч пані Лінд каже, що після кожного успіху приходить невдача, і сама вона не схвалює вищої освіти для жінок, бо це відвертає їх від істинного покликання. А осьде після розмови про Рейчел я згадала — Енн, ти не чула ніяких новин про банк Еббі?
— Чула, що він ненадійний, — сказала Енн. — А чому ви питаєте?
— І Рейчел так каже. Вона приходила минулого тижня й казала, що всі про це подейкують. Метью дуже занепокоївся. Усі наші гроші в тому банку… усі, кожнісіньке пенні. Я спершу думала, хай Метью покладе їх до Ощадного Банку, але старий пан Еббі був добрим другом нашого батька, і він зберігав свої гроші тільки в нього. Та й Метью казав, що коли банк очолює пан Еббі, то можна не хвилюватися.
— Мені здається, пан Еббі давно вже очолює банк лише формально, — замислилася Енн. — Він дуже старий; усіма справами завідують його небожі.
— Рейчел нам те саме сказала, то я почала вмовляти Метью забрати гроші, і він обіцяв подумати. А вчора пан Рассел його запевнив, що з банком усе гаразд.
Енн провела дивовижний день надворі — день, який вона запам’ятала на все життя, погожий, золотий і прекрасний, такий безтурботний і такий щедро заквітчаний. Кілька годин вона гуляла в саду, тоді пішла до Джерела Дріад і Купелі Верболозу, завітала до пасторського дому й сердечно погомоніла з пані Аллан, а надвечір Стежиною Закоханих пішла разом з Метью по корів на дальнє пасовище. Вечірнє сонце огортало ліс м’яким промінням, що струмувало із західних пагорбів. Метью йшов неквапно, похиливши голову; Енн, висока й струнка, допасувала свій пружний крок до його ходи.
— Ви забагато нині працювали, Метью, — лагідно дорікнула вона. — Чом би вам не передихнути?
— Ну-у-у… ні, я не можу, здається, — відповів Метью, прочиняючи хвіртку, щоб загнати корів. — Бач, Енн, я старію, і весь час забуваю про це. Еге ж, я працював усе життя, і помру, певне, за роботою.
— Якби я була тим хлопцем, котрого ви хотіли взяти, — журливо проказала Енн, — то могла б допомогти вам, і стількох клопотів позбавити. Тому в душі я трохи шкодую, що не хлопець… лише тому.
— А як на мене, Енн, ти ліпша за дюжину хлопців, — Метью поплескав її по руці. — Бо ж не хлопець здобув стипендію Ейвері, правда? Не хлопець, а дівчинка… моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся.
Він сором’язливо всміхнувся до неї і вийшов на подвір’я. Енн згадувала цю усмішку у своїй кімнаті, коли того вечора довго сиділа при відчиненім вікні, думаючи про минуле й мріючи про майбутнє. Надворі, оповита білим серпанком, стояла під місячним сяйвом Снігова Королева; у ставку за Садовим Схилом кумкали жаби. На все життя запам’ятала Енн сріблясту, непорушну красу та духмяний спокій тієї ночі. Була то остання ніч перед тим, як горе торкнулося її життя; а жодне життя вже не лишається таке саме, щойно горе покладе на нього холодну свою десницю.
Розділ 37
ЖНЕЦЬ НА ІМ’Я СМЕРТЬ
— Метью! Метью, що з тобою? Метью, тобі зле? — вигукувала Марілла із тривогою в кожнім слові.
Саме в цю мить до передпокою зайшла Енн з оберемком білих нарцисів — нескоро ще опісля того навчилася вона знов любити їхній вигляд і аромат — і уздріла на порозі Метью із зіжмаканою газетою в руці й дивно зсудомленим посірілим обличчям.
Енн випустила квіти з рук й одночасно з Маріллою підлетіла до нього через усю кухню. Та жодна з них не встигла його підтримати — він упав просто на поріг.
— Зомлів, — видихнула Марілла. — Енн, біжи по Мартіна, швидше! Він у клуні.
