Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
«Боги так затуманили їм розум, — казав сам собі Рамзес, — що вони навіть не питають, чому Гірам позичив мені такі великі гроші?.. А може, цей хитрий тірієць зумів приспати їхні підозрілі серця?.. Тим краще!.. Тим краще!..»
Рамзес відчував дивну втіху від думки, що жерці ошукали самі себе щодо нього. Він вирішив і далі дурити їх і розважався, як шалений.
І справді, жерці, і насамперед Мефрес та Ментезуфіс, помилялися і щодо Рамзеса, і щодо Гірама. Хитрий тірієць удавав перед ними, ніби він страшенно гордий своїми стосунками з наступником трону, а царевич з не меншим успіхом грав роль легковажного юнака.
Мефрес був навіть певен, що царевич серйозно збирається вигнати фінікійців з Єгипту, а тим часом і він сам, і його придворні влазять до них у борги, щоб ніколи їх не повертати.
Весь цей час храм Астарти, його численні сади й двори кишіли юрбами прочан. Щодня, коли не щогодини, з глибини Азії, незважаючи на страшенну спеку, прибували до великої богині нові юрби людей.
Дивні це були прочани. Змучені, пітні, укриті пилюкою, вони йшли, танцюючи й співаючи часом дуже непристойні пісеньки. Дні їхні минали в пиятиці, ночі — в розгнузданій розпусті на честь богині Ашторет. Кожну таку компанію можна було не тільки розпізнати, але й почути здалека: вони несли величезні букети свіжих квітів у руках, а у вузликах — здохлих протягом року котів, яких віддавали бальзамувати або робити з них мумії парасхітам, що жили поблизу Пі-Баста, а потім забирали додому, як найсвятішу реліквію.
На початку місяця місорі (травень — червень) князь Гірам сповістив Рамзеса, що цього дня ввечері він може прийти до фінікійського храму Ашторет. Коли зайшло сонце й стемніло
на вулицях, намісник причепив збоку короткий меч, накинув плащ з капюшоном і, не помічений ніким із слуг, попрямував до дому Гірама.
Старий вельможа уже чекав на нього.
— Ну як, достойний наміснику, — мовив він усміхаючись, — не боїшся заходити до фінікійського храму, де на вівтарі сидить жорстокість, а слугує їй розпуста?
— Боюся?.. — перебив Рамзес, майже із зневагою дивлячись на нього. — Ашторет — не Ваал, а я не дитина, яку можна кинути в розпечене черево вашого бога.
— І ти, царевичу, віриш цьому? Рамзес знизав плечима.
— Один очевидець розповідав мені, як ви приносите в жертву дітей, — відповів він Прамові. — Якось буря розбила кільканадцять ваших кораблів. Тоді тірські жерці призначили жертвоприношення, на яке зібралося багато народу…
Царевич говорив це з явним обуренням.
— Перед храмом Ваала на помості стояла величезна бронзова статуя з головою бика. Черево її було розпечене до червоного. Тоді за наказом ваших жерців дурні фінікійські матері почали класти своїх найкращих дітей біля ніг жорстокого бога…
— Самих хлопчиків! — додав Гірам.
— Так, самих хлопчиків, — повторив царевич. — Жерці кропили кожну дитину пахощами, прикрашали квітами, а ідол хапав їх бронзовими руками, роззявляв пащу і пожирав, хоч вони несамовито кричали. За кожним разом з пащі бога бухало полум’я…
Гірам тихо сміявся:
— І ти, повелителю, віриш цьому?
— Повторюю тобі, що розповідав мені це чоловік, який ніколи не бреше.
— Він оповідав тобі те, що бачив насправді, — відповів Гірам. — Але хіба його не здивувало, що жодна з матерів, які віддавали своїх дітей, не плакала?
— Так, його дуже здивувала така байдужість жінок, що завжди ладні лити сльози навіть над здохлою куркою. І це свідчить про велику жорстокість вашого народу.
Старий фінікієць кивав головою.
— І давно це було? — спитав він.
— Кілька років тому.
— Ну, — поволі мовив Гірам, — якщо ти зволиш колись відвідати Тір, я матиму можливість показати тобі цю церемонію…
— Я не хочу на це дивитися!..
— А потім ми підемо на друге подвір’я храму, де ти, царевичу, побачиш дуже гарну школу, а в ній здорових і веселих хлопців, тих самих, що їх спалили кілька років тому…
— Як?! — вигукнув Рамзес. — То вони не загинули?..
— Живуть і вчаться на добрих моряків. Коли ти, царевичу, станеш його святістю фараоном (хай він живе вічно!), може, не один з них водитиме твої кораблі.
— Виходить, ви дурите свій народ? — засміявся царевич.
— Ми нікого не дуримо, — поважно відповів тірієць. — Дурить кожен сам себе, коли не вимагає пояснення церемонії, якої не розуміє.
— Цікаво… — здивувався Рамзес.
— Справді, — вів далі Гірам, — у нас є такий звичай, що убогі матері, які хочуть забезпечити добру долю своїм синам, віддають їх на утримання державі. Цих дітей справді поглинає статуя Ваала, всередині якої є розжарена піч. Але цей обряд не означає, що вони там згорають, а тільки те, що діти стають власністю храму й гинуть для своїх матерів, ніби їх пожирає вогонь. Насправді ж їх забирають мамки й няньки і кілька років виховують. Коли вони трохи підростуть, то переходять у школу жерців Ваала і вчаться. Найздібніші з тих вихованців стають жерцями або чиновниками, менш обдаровані ідуть у моряки і нерідко здобувають собі великі багатства. Тепер ти, царевичу, не будеш дивуватись, що тірські матері не оплакують своїх дітей. Скажу більше: тепер ти зрозумієш, чому в наших законах нема покарань для батьків, що вбивають своїх дітей, як це трапляється в Єгипті…
— Негідники є скрізь, — перебив царевич.
— Але у нас немає дітовбивць, — говорив Гірам, — бо у нас дітей, яких не можуть прогодувати матері, забирають собі держава й храми.
Царевич замислився. Раптом він обняв Гірама і вигукнув зворушено:
— Ви набагато кращі за тих, що розповідають про вас такі жахливі історії… Я дуже радий цьому…
— І в нас є немало зла, — відповів Гірам, — але всі ми будемо твоїми вірними слугами, повелителю, якщо ти нас покличеш…
— Правда?.. — спитав царевич, пильно глянувши йому в вічі.
Старий поклав руку на серце.
— Присягаюсь тобі, наступнику єгипетського трону і майбутній фараоне, що тільки ти почнеш війну з нашим спільним ворогом, уся Фінікія, як один чоловік, стане тобі на поміч… А оце візьми на спомин про нашу сьогоднішню розмову.
Він витяг з-під одягу золотий медальйон з якимись таємничими знаками і, шепочучи молитву, повісив його на шию Рамзесові.
— З цим амулетом, — мовив Гірам, — ти можеш об’їхати весь світ… Де б ти не зустрів фінікійця, він завжди допоможе тобі порадою, золотом і навіть мечем… А тепер ходімо.
Минуло вже кілька годин, як зайшло сонце. Ніч була ясна й місячна. Нестерпна денна спека поступилась місцем нічній прохолоді; в чистому повітрі не було сірої пилюки, що забивала подих і роз’їдала очі. На блакитному небі тут і там спалахували зірки, танучи в потоці місячного сяйва.
Рух на вулицях припинився, але дахи будинків були переповнені людьми, що розважалися. Здавалось, увесь ПіБаст — одна велика зала, від краю до краю наповнена музикою, співом, сміхом і дзвоном келихів.
Царевич і фінікієць квапливо простували за місто, тримаючись менш освітленого боку вулиць. Але люди, що бенкетували на терасах, часом помічали їх, а помітивши, запрошували до себе або кидали їм квіти на голови.
— Гей, ви там, нічні волоцюги! — гукали вони з дахів. — Якщо ви не злодії, яких ніч вивела на промисел, то йдіть до нас… У нас є добре вино й веселі жінки…
Двоє перехожих, не відповідаючи на ці приязні запросини, поспішали своєю дорогою. Нарешті вони вийшли в ту частину міста, де було менше будинків, а зате більше садів, дерева яких під вогким морським вітром розростались вище й буйніше, ніж у південних провінціях Єгипту.
— Вже недалеко, — сказав Гірам.
Царевич підняв очі і над густою зеленню дерев побачив блакитну квадратну вежу, а на ній трохи меншу — білу. Це був храм Ашторет.
Незабаром вони зайшли в глибину саду, звідки можна було охопити поглядом всю будівлю.
Вона була на кілька ярусів. Перший ярус являв собою квадратну терасу на чотириста кроків у довжину і в ширину. Ця тераса лежала на кількаметровому підмурку, пофарбованому в чорний колір. На східному боці тераси був виступ, до якого з обох боків вели широкі сходи. Вздовж інших сторін стояли невеличкі вежі — по десять з кожного боку. В простінках між ними було по п’ять вікон.
