451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
Він кивнув у пітьмі.
— Я й сам думав про те, що ти кажеш.
Вона дивилася на місячні виблиски, що вигравали на валізах біля стіни. Він побачив, як вона простягла до них руку.
— Керрі!
— Що?
Він підвівся, опустив ноги на підлогу.
— Керрі, я утнув несосвітенну дурницю. Впродовж усіх цих місяців я чую, як ти злякано розмовляєш у сні, і діти не сплять, і вітер гуде, і Марс за стіною — оті висохлі моря і все інше… і… — Він затпувся, проковтнув клубок у горлі. — Ти мусиш зрозуміти, що я зробив і чому я так зробив. Усі наші гроші, які були на нашому рахунку в банку, геть усі паші заощадження за десять років, я витратив.
— Уїлл!
— Я викинув їх, Керрі, присягаюся, змарнував на ніщо. Думав потішити вас приємною несподіванкою. А зараз ось, цієї ночі, і ти, і ці кляті валізи на підлозі, і…
— Уїлле, — мовила вона, обернувшись до нього. — Отже, ми поневірялися тут, на Марсі, заощаджували кожен гріш, а ти собі все змарнував за якихось кілька годин?
— Не знаю, — відповів він. — Певне, я таки дурень несосвітенний. Послухай, незабаром уже й світанок. Встанемо зарання. Підеш зі мною й сама побачиш, що я наробив. Я не хочу тобі нічого казати, побачиш сама. І коли це все дарма, то що ж, ось валізи, а ракети на Землю літають чотири рази на тиждень.
Вона не поворухнулась.
— Уїлле, Уїллс, — шепотіла вона.
— Нічого не кажи більше, — попросив він.
— Уїлле, Уїлле… — Вона повільно хитала головою, ніби не вірячи.
Він відвернувся, простягнувся на ліжку з одного боку, з другого сіла вона й довго не лягала, а дивилася на комод, де лежали охайні стосики носовичків, білизна, її біжутерія — все там, де вона залишила. Надворі вітер, забарвлений місячним світлом, здіймав сонний пил і виповнював ним повітря.
Нарешті Керрі лягла, вона нічого більше не казала, лежала холодна, мов нежива, втупившись у ніч, паче в предовгий тунель, чекаючи коли нарешті почне світати.
Вони встали, тільки-но розвиднілося, але в маленькому збірному будиночку стояла тиша. Вони всі — батько, мати й сини — мовчки вмилися, мовчки вдяглися, мовчки поснідали підсмаженим хлібом, фруктовим соком і кавою, і ця мовчанка викликала бажання закричати, порушити тишу; вони не дивилися одне на одного, кожен стежив за іншим по відображеннях на поверхні тостера, скляного посуду, металевого начиння, де їхні викривлені лиця здавалися цієї ранкової пори відразливо чужими. Нарешті відчинили вхідні двері-в дім увірвався вітер, що дме над холодними марсіанськими морями, де здиблюються і спадають лише примарні припливи й відпливи синього піску, — вийшли під голе, холодне марсіанське небо й подалися до міста, яке здавалося лиш декорацією ген там, у далекому кінці пустельного величезного кону.
— До якої частини міста ми йдемо? — запитала Керрі.
— До ракетодрому, — відповів він. — Але перш ніж ми прийдемо туди, я вам мушу багато чого сказати.
Хлопці вповільнили ходу і тепер ішли позаду батьків, прислухаючись. Батько дивився просто перед себе і, поки говорив, ні разу не глянув на дружипу чи синів побачити, яке враження справляють на них його слова.
— Я вірю в Марс, — говорив він неголосно. — Думаю, настане час, і він по-справжньому буде наш. Ми його переборемо. Ми тут обживемося. Ми не підгорнемо хвоста, не позадкуємо. Я це зрозумів одного дня, рік тому, коли ми щойно прилетіли. Чого ми сюди прибули? — запитав тоді я сам себе. А того, відповів я сам собі, того. Це ніби з лососем, щороку те саме. Лосось не знає, чого пливе туди, куди пливе, але пливе собі та й годі. Пливе проти течії річками, яких він не знає, по бистрині, перестрибує через водоспади і, зрештою, дістається туди, до того місця, де викидає ікру і гине, і все починається спочатку. Назви це родовою пам’яттю, інстинктом — як хочеш, але так воно є. Тому й ми забилися сюди.
Вони йшли у ранковій тиші, неосяжне небо пильно дивилося на них, і білі, мов пара, піски струменіли під їхніми ногами по новому шосе.
— Ось ми й забилися сюди. А куди з Марса? На Юпітер, Нептун, Плутон і ще далі? Авжеж. Ще далі. Чому? Одного дня Сонце вибухне, мов дірявий казан. Бах — і нема Землі. Але Марс, може, й не постраждає; а якщо вій постраждає, то, може, Плутон уціліє, а якщо ні, то що станеться з нами, чи то пак, з нашими правнуками?
Він уперто дивився вгору, в ясне шатро неба кольору стиглої сливи.
— Ну, а ми тоді, може, будемо в якомусь світі, що має тільки номер — скажімо, шоста планета дев’яносто сьомої зоряної системи чи друга планета дев’яносто дев’ятої системи! І так далеко звідси, що, хай йому грець, і в кошмарах навіть не приверзеться! Ми підемо звідси, розумієте, втечемо кудись далі і виживемо! І тут я сказав собі: ага. Ось чому ми прилетіли на Марс, ось для чого люди запускають ракети.
— Уїлле…
— Дай мені закінчити. Це не задля грошей, ні. І не задля всяких видовищ, ні. Це все люди брешуть, вигадують самі собі різні причини. Розбагатіти, кажуть, прославитися. Заради забави, кажуть, щоб не сидіти на тому самому місці. А насправді всередині весь час щось цокає, як ото в лосося, чи в кита, чи там у пайдрібнішого мікроба. І цей годинничок, який цокає в кожній живій істоті, знаєте, що каже? Він каже: йди далі, не засиджуйся на місці, не зупиняйся, пливи й пливи. Мандруй до нових світів, будуй нові міста, щоб ніколи й ніщо не могло вбити Людину. Розумієш, Керрі? Це ж не просто ми з тобою прилетіли на Марс. Від того, що ми встигнемо зробити за своє життя, залежить доля всього людського роду. Це щось настільки грандіозне, що аж сміх і страх бере.
Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч — він це відчував, — і йому хотілося глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.
— Колись, — я тоді ще був хлопчиком, — у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не було, — ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма ревів, читаючи оті статті. Мати питає — чого це ти? А я відповідаю — плачу, бо мені шкода отих бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже — та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ — ми таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери жила й жила. Для мене Людина з великої літери — це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися люди, то лише так — іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав — це, хай йому чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати. Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.
Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.
— Ну, а сьогоднішній ранок? — запитала Керрі.
— Зараз і про це скажу, — відповів він. — Якась частка мене теж поривається додому. Але решта каже: якщо ми підемо, всьому кінець. Отож я подумав — чого нам бракує найбільше? Того, до чого ми звикли. Речей’наших хлопчиків, твоїх, моїх. І я тут подумав: коли без старого не можна почати нове, то, господи боже мій, я скористаюся тим старим. Пам’ятаю, в підручниках з історії є таке: тисячу років тому люди, коли кочували з місця на місце, носили з собою вогонь — видовбували коров’ячий ріг, клали туди жарини, роздмухували їх цілий день, а ввечері на новому місці розпалювали багаття від тої іскорки, яку зберегли від рання. Вогонь кожен раз новий, але в ньому завжди є щось від старого. Отже, я почав усе обмірковувати і зважувати. Чи варте Старе всіх наших грошей? — спитав я самого себе. — Ні! Тільки те має ціну, чого ми досягли за допомогою Старого. Гаразд тоді, а Нове варте всіх наших грошей? Чи згоден ти вкласти все в те, що буде невідомо коли? — спитав я самого себе. — Так! — сказав я. — Якщо в такий спосіб я зможу перебороти оте, що штовхає нас назад на Землю, то я ладен жбурнути наші гроші в гас і тернути сірником!
