Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗

Який собою командир Корунх? Напевно він немолодий. Яке було в нього обличчя, коли він побачив, що мешканці бунтівного селища намагаються захиститись імператорською грамотою?

– Я так вирішив, – сказав він уголос.

Лукс промовчав.

Вітер, і досі південний, гудів там, нагорі, над коронами. Тут, у лісі, ледь відчувався його подих. Лукс безгучно перестрибував через повалені дерева, припавши до землі, проповзав під навислими гілками. Він відчував напрям, не дивлячись ні на сонце, ні на зірки, ні на мохові бороди.

Тепер вони вилетіли, думав Розвіяр. І південний вітер несе їх сюди.

Подорожні пробирались на північний схід. Лукс став нервово роззиратись туди й сюди. Прислухувався; ішов повільніше, ніж перше. Вишукував кривенькі стежки. Розвіяр стиснув п’яти, наказуючи рухатися швидше. Звіруїн мигцем поглянув на нього через плече, але нічого не сказав.

Розвіяр подумав про Яску… Ні, думки про Яску робили його слабким. Не можна думати про неї тепер. Він став думати про Акку, про те, як довго вона опиралась його владі й нарешті скорилась. Він згадав, як дивився на ранок її батько; він був немолодий і всяке знав, він боявся гекса більше, ніж наїзників на криламах, він уникав називати їх, щоб не накликати лиха. Уперше забачивши Розвіяра, він поблід, наче мрець: не тому, що той був озброєний, лютий і готовий убивати. А тому тільки, що Розвіяр був гекса і зброя його належала гекса – довгий меч із темним лезом.

Лукс знов уповільнив ходу. Його смугаста шкіра тремтіла. Він крутив головою, його руки лежали на руків’ях мечів на поясі.

– Не виймай зброї, поки я не скажу, – промовив Розвіяр. Лукс скористався його словами, узявши їх за запрошення до розмови:

– Ти хочеш їх зустріти?! Вони вб’ють нас без балачок!

– Спершу все-таки поговорять.

– Мені здається, – Лукс перевів подих, – що за нами стежать. Уже стежать.

– От і прекрасно. Ми на правильному шляху. Уперед, Луксе.

І він знов стиснув п’яти.

Південний вітер шумів над деревами й гнав хмари, і ніс загін на криламах. Три чи все-таки чотири? Кожен влучає стрілою по рухомій цілі. Однією стрілою. І стріли навіки залишаються в тілах – знак того, що відбулася страта, а не розправа.

Він знову згадав селище в руїнах стародавнього міста. Мов наяву побачив старого, що високо над головою піднімає райдужну грамоту. Якби Яску видали, як злочинницю, селище було б прощено; Розвіяр давно знав це. Усвідомлення прийшло до нього серед багатьох інших, ніби поблиск на воді. Ніби плямочка світла на лискучому зеленому листі.

Він підняв голову. Хмари нагорі розірвалися, вийшло сонце, яскраве проміння сягнуло землі під кронами. Спереду був простір, вільний від підліску, порослий сизою травою. І коли Лукс ступив на цю траву, назустріч із заростей плавко й разом з тим раптово вийшли істоти на двох ногах, із трикутними головами й трикутними копитами, із сіро-зеленою лускатою шкірою. На спині в кожного лежало сідло з високими луками, у кожному сідлі сидів вершник, високий і блідий, зі списом навпереваги.

Розвіяр відчув, як усім тілом здригнувся Лукс. Натягнув ремінь на груди звіруїна, наказуючи спинитись, але Лукс і без того завмер, наче вмурований.

Вершники на двоногих тварях зупинились шерегом. Їх було, наскільки міг бачити Розвіяр, не менше двох десятків. Він сидів, не ворушачись, випрямивши спину, зі здивуванням і страхом помічаючи в їхніх обличчях власні риси.

Наперед вийшла двонога тварюка, несучи в сідлі старого з сивим, біло-жовтим, заплетеним у косу волоссям, із рідкою довгою бородою, розділеною на дві частини.

– Напівкровка, – сказав старий, вимовляючи слова дивно, але цілком розбірливо. – Хто такий?

– Резві-арр, – озвався Розвіяр, дивлячись у чорні й гострі очі старого.

В очах щось змінилось. Розширилися зіниці, ледве помітні на тлі темної райдужки.

– Як звали твою матір?

Майнув перед очима білячий хвіст. І щез; не вірячи собі, ледь насупившись, Розвіяр вимовив:

– Резві-енна.

Вершники обмінялися поглядами.

– Якщо ти брешеш, – сказав старий, – твоя смерть буде дуже довгою.

– Я не брешу. – Розвіяр підняв підборіддя. – І я не збираюся вмирати – в усякому разі, сьогодні.

* * *

– Що таке під тобою?

– Звіруїн.

– Хто тебе послав?

– Я прийшов своєю волею.

Тонкі губи старого скривились:

– «Прийшов» говорять про піших. «Прийшов» кажуть про м’ясо, шмаркачу.

Табір гекса обходився без вогнищ і наметів. Це була стоянка, пасовисько; двоногі тварюки, яких називали просто «цибаті», об’їдали з дерев листя й кору. Гекса, чоловіки й жінки, мешкали в сідлі – їли, справляли нужду, можливо, навіть спали. Вони й кохаються, не сходячи з сідел, подумав Розвіяр. Його мати, прибувши в селище, не вміла ходити…

– Резві-енна, украдене життя. У той рік Тінь указала на її діда. Ти знаєш, що таке Тінь, шмаркачу?

– Не називай мене шмаркачем, – сказав Розвіяр. – Я маю ім’я.

Старий блиснув очима. Розвіяр не зніяковів, зате Лукс під його сідлом затремтів сильніше. Вони були в лісі, серед мовчазних людожерів, серед лускатих цибатих істот із жовтими очима й важкими копитами, що лишали трикутні сліди.

– Тінь вибирає, хто буде за м’ясо. Був страшний голод. Дичина пішла з лісів. Ми стали в коло й закликали Тінь, вона вибрала Ґвера, який був тоді славний і сильний, у нього було п’ятеро дітей і дванадцять онуків, він писав гімни на шкірі ворогів. Але Тінь указала на нього, і він не став сперечатись, і його діти не стали, крім молодшої дочки. Вона випустила в ліс його онучку – божевільна баба, відпустила дитину верхи в ніч, голодну, без надії, на довгу люту смерть. Весь рід Ґвера вмер легко, ми вижили й співали його гімни, славлячи його. Я завдячую йому всім, що знаю, і всім, що можу, і тим, що досі живий. Його зниклу онучку звали Резві-енна, у неї був залізний пояс із викарбуваним ім’ям… У тебе нема цього пояса?

– Ні, – сказав Розвіяр. – Я ніколи його не бачив.

Старий якийсь час дивився допитливо.

– Хитрий напівкровка, – нарешті промовив він. – У неї не було пояса, я тебе випробував. Що з нею стало? З дівчиськом?

– Її вкусила білка, – повільно сказав Розвіяр. – І вона сама стала білкою. І досі бігає десь у лісах.

Старий помовчав.

– Чого ти хочеш? – спитав нарешті. – Ми знов голодуємо. Сьогодні з’їмо твою верхову тварюку, а тобі дамо цибатого з молодих.

Лукс затрусився. Старий віддавав накази, немов забувши про новоприбулого, його слова повисли в повітрі, мов сокира, а Розвіяр мовчав, глибоко задумавшись.

– У мене до тебе прохання, – сказав він нарешті старому.

– Яке?

– Покажи мені книги. Я хочу бачити гімни, що склав Ґвер, мій прадід.

Старий дивився на нього дуже довго й пильно.

– Ти дивуєш мене, – сказав нарешті. – Багато хто з молодих тепер думає тільки про м’ясо. Особливо в голодні роки. Жерти й злягатись – ось чого вони хочуть, молоді, народжені в сідлі, з міцним задом і порожньою головою. Ніхто з них не вчиться грамоти своєю волею. Ти вмієш читати?

Розвіяр раптом злякався, що писемність гекса різниться, подібно вимові, від грамоти, якої його навчено.

– Умію.

Старий дістав з сідельної сумки шкіряну трубу. Витяг із неї тонкий сувій, жовтувато-коричневий, м’який на вигляд. Розвіяр ковтнув: «Гекса пишуть свої книги на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні…»

Так сказав бібліотекар із Фер за декілька годин до своєї смерті. Бібліотекар був Золотий, за щось вигнаний з Мірте. Це було страх як давно, багато життів тому.

Затамувавши подих, він розгорнув сувій. Удався в паніку: написане здалось йому нісенітницею. Слова не розділялися пробілами, літери виписувались то в ряд, то стовпчиком, ніби автор турбувався передусім про те, щоб щільніше заповнити аркуш. Тільки за хвилину Розвіяр розібрав перше слово: «Світанок…»