Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗

Можливо, що Костомаров дійсно дав своє представленнє Переяславського акту під вражіннями Історії Русов, але відповідаючи Карпову на його закиди ⁶) він сю сторону промовчав, а звернув свою арґументацію головно на доказ того, що в Переяславі, мовляв, не могло обійтися без обміркування умов такого з'єднання, а потвердженнє Величкового оповідання добачав в словах Самовидця, що Бутурлин приїхав “чинячи постанову, як могут зоставати под высокодержавною єго цар. величества рукою” ⁷). Розуміється, Карпов сеї арґументації не прийняв і в своїй полємічній брошурі про “Костомарова як історика Малоросії” ще ріжче закинув йому, що він поширює старшинські вигадки XVIII віку в супереч науковій правді ⁸). Пізніше, вже по смерті Костомарова в своїй апольоґії Хмельницького, він уважав науковим злочином з боку Костомарова, що в своїм виданню актів з часів Хмельниччини він на спілку з Кулішем пропустили всі акти звязані з підданством Хмельницького цареві (те що потім Карпов видав в Х т. Актів Южной и Западной Россіи); закидав йому, що він з злого умислу представив Хмельницького за се підданство вічним зрадником і обманцем, і не міг пробачити, що Костомаров не переконався його арґументами і “помер твердячи, що між Б. Хмельницьким і московськими великими послами був договір, і називав сей договір Переяславським” ⁹).

Чи був Костомаров у сім тенденційним, се тяжко сказати. Він не раз ішов за Величком без усякої рації, видимо тільки тому що той захоплював його емоціонально барвистими подробицями, які виповняли прогалини в достовірніших джерелах, там де історикові хотілось би знати більше про події, ніж говорили сі джерела. Але можна думати, що в деяких таких місцях Величко приваблював його також і своєю апольоґією козацтва, козацьких діячів, ідеальних мотивами козацької боротьби і т. д. Описуючи переяславський акт Костомаров міг робити се просто, як історик романіст-яким був, а не водитися політичними тенденціями, як се йому закидав Карпов, а за ним Куліш ¹⁰). Але не виключено й се, що йому тут закортіло підірвати свідоцтвом Величка офіційне представленнє московської місії, що так заважило на всім дальшім характері українсько-московських відносин. Розуміється, з його боку було необережно спиратись на Величка з його апокрифічним Зоркою ¹¹), коли з уст сучасників можна було навести свідоцтва, які підчеркували договірний, двосторонній характер Переяславського акту, і висловляли переконаннє в тім що він був з московської сторони достатньо санкціонований. В своїм аналізі Переяславського акту, зробленім десять літ тому, я вказав, що гетьман вважав для себе й війська обовязковим в пізніших своїх відносинах до Москви тільки те, на що він в Переяславі з Бутурлиним договорився (“домолвили”) ¹³). Договорний характер переяславських переговорів цілком виразно підчеркнула старшина, жадаючи від Бутурлина санкції на письмі ¹³). Костомаров цілком правильно говорив про “Переяславський договір” і новіші історики і правники признають, що незалежно від формальної сторони-браку писаної санкції договореного, те що почалося в Переяславі і закінчилося в Москві мало характер договору і за договір самою московською стороною признавалося- хоча вона й постаралася надати йому характер царського “пожаловання” на українські “чолобиття” ¹⁴).

Маємо тут повну анальоґію з Зборівською “Деклярацією ласки короля й. м.” Зрада хана змусила тоді українську сторону вести свої переговори з королем про умови замирення в можливо мягких і покірних тонах. Гетьман і військо мусіли ставити свої умови в формі петиції до короля; козацькі посли мали “упавши до ніг й. кор. мил. найунижено і найпокірно просити його” про задоволення сих “потреб війська Запорозького”. Король дав свою відповідь в формі отої “деклярації ласки на пункти прощення війська Запорозького” ¹⁵). На сій підставі польські політики позволяли собі говорити часом “гораздо сердито”, як ми бачили вище, що Зборівського договору ніколи й не було-був тільки акт королівської ласки, вчинений на прохання кримського хана, а з Хмельницьким, як своїм підданим король не входив і не міг входити в ніякі договори. Але фактично вся Польща й инші, заграничні політики знали, що з Хмельницьким був договір, і коли займалися фактичним станом речей, а не дипльоматичними фасонами, цілком одверто говорили про. Зборівський договір, його недодержаннє козаками, шанси його відновлення і т. и. А недодержаннє польською стороною деяких пунктів сеї “деклярації ласки” приготовили й дійсно дуже серйозні клопоти! Подібно і з переговорами 1654 р. Дарма, що вони велися після того як українська сторона вже зложила присягу, і згідно вимогам Москви прибиралися в форму “чолобить” цареві,-і українська і московська сторона дивилась на них як на договір, двустороннє порозуміннє, почате в Переяславі при присязі, продовжене в пізніших переяславських переговорах, завершене московськими резолюціями, прийнятими українською стороною лише постільки, поскільки вони відповідали її пропозиціям. В згаданій своїй студії я писав десять літ тому:

“Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить инакше, як тільки в формі договору. Напр. 1651 р., після берестецької катастрофи, в найбільш критичний момент, Виговський говорив московському аґентові, що він сподівається незадовго їхати послом до Москви в справі піддання. “І коли царське величество пожалує їx- зволить прийняти під свою високу руку, він про всі ті статті умовиться, на котрих статтях їм бути під государевою високою рукою” ¹⁶). Те що мало бути в Переяславі в січні 1654 р., московське правительство так і представляло собі як умову, і по. перших вістях, одержаних від Бутурлина про Переяславський акт, висилаючи своїх воєвод до Київа, воно поручало їм на випадок потреби воєнної сили домагатися її від гетьмана “на основі договору, як він умовився з Василем Василевичем Бутурлиним з товаришами” ¹⁷). І гетьман з свого боку те що було в Переяславі 8 січня, як ми бачили, теж називав “трактатами”, і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки допевнявся тільки реалізації царськими привилеями того запевнення вільностей українських, яке було вже приобіцяне українській стороні перед її присягою. Про се ж пригадувати московському правительству поручив він своїм послам. Присягу зложено після того тільки як царський посол царським словом запевнив Українців, що їх жадання цар сповнить в повній мірі”.

Козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила фактично самостійну державу, з своїм спеціяльним устроєм. Як ми бачили, давно вже самі українські установи зняли титул королівської зверхности з свого державного титулу (хоч не витримували сього послідовно), і се ж зробив московський уряд. Вхопившися формальної неустойки-недодержання королем присяги в справах віри, московські політики популяризували ту ідею, що наслідком сього недодержання Українці звільнилися від підданства королеві і стали людьми вільними. Адміністрація московська, як ми бачили, розріжняла “людей королівських” від “людей Хмельницького” або “Черкаських городів”. Фактично від 1648 року Україна користалася всіми функціями самостійної держави-приготовивши се становище політикою козацького війська цілого півстоліття. Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя-сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики-хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих “отчин”-спадщини великого Володимира. Правда вони, як ми бачили, старанно вмовляли весь світ і саму Україну, що головне чого Українці прагнуть і від Москви потрібують, се забезпеченнє від утиску православної віри. Але розуміли, що сим справа не кінчиться, і в своїм переяславськім експозе устами Бутурлина, крім захищення православної віри пообіцяли від царя, що він дасть Україні військову поміч проти Поляків і буде й держати в милости і обороні. В сих неясних виразах, се треба одмітити-все таки містилося щось більш ніж прийняттє України в склад Московського царства як його провінції. В промовах виголошених іменем царським, при передачі інвестиційних дарів, після гетьманської присяги, дано було ще більше, як то я вище зазначив: признаннє всенародньої власти гетьмана і всього українського управління, витвореного революцією. Гетьман же, відповідаючи на перше експозе перед інвестиційними промовами, розвинув обіцянку царської милости і оборони ширше-мабуть значно ширше і докладніше, ніж се переказує звідомленнє Бутурлина,-де все таки гетьман ставить жаданнє, щоб Бутурлин іменем царським присягою потвердив, що цар України не видасть, за неї стоятиме, вільностей не порушить; і маєтности потвердить (вище с. 739).