Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
— Я інколи думаю про Венецію, — мовив Марко. — Там немає червоних гір. Тільки кипариси. І ще каштан. Тепер він саме цвіте посеред двору…
— Може, мені шістнадцять років, — сказала Ашіма. — Мабуть, що так. Багато років тому мати розповідала мені безліч цікавих переказів. Деякі я пам'ятаю й досі.
— Розкажи нам хоч один із них, Ашіма.
Тепер їхні обличчя здавалися якимись світлими плямами. Все інше, окрім вугілля, що жевріло в жаровні, потонуло в мороці. Непомітно настала та година, про яку так мріяла дівчина. Вона остаточно звільнилась від тіней минулого, важкі роки осяяло світло дитячих спогадів.
— Говори ж, донечко, — приглушеним голосом мовив Матео.
Вона сотні разів переказувала сама собі розповідь матері, тому в її пам'яті та розповідь жила до останньої фрази, до останнього слова. Дівчина могла розказувати її, навіть не задумуючись.
І Ашіма почала розповідати.
— Дві тисячі років тому в Індії жив король. В нього було троє синів, яких він дуже любив, його скарбниці були повні казкових скарбів. Але найбільшим його багатством був кінь з білою шовковистою шерстю. Той кінь бігав прудкіше вітру, здавалося, що він навіть не торкається копитами землі. Досить було сказати йому на вухо чарівне слово, щоб він піднявся аж під хмари, як стріла, переніс свого верхівця з одного кінця країни в інший, його, — довга грива розвівалася на сонці, немов полум'я.
Багато ночей думав король про те, кому віддати цього коня. Нарешті надумав. Він випустив коня на волю, покликав до себе синів і сказав їм: «Ідіть і ловіть білого коня. Він буде належати тому, хто його спіймає. Але не пересваріться між собою».
Всі три сини, які завжди жили в щирій, братерській дружбі, низько, до самої землі, вклонилися батькові. Вони були задоволені батьковою ухвалою і одразу вирушили на пошуки.
Двічі мінявся на небі місяць, перш ніж вони досягли Куньміна, прекрасного, як сонце міста по той бік північного кордону індійської держави. Тут вічно панувала весна, і на червоній родючій землі цілий рік цвіли квіти.
Якийсь старий рибалка розповів їм, що він бачив у горах білого коня і хотів було впіймати його, бо вирішив, що в коня немає хазяїна, але кінь піднявся в повітря і на вогняній хмарі полетів геть.
З розповіді рибалки брати збагнули, що це і є їхній чарівний кінь, і вирушили в трьох напрямках на розшуки.
Середній брат подався на схід. Через кілька днів він дістався до лугу, вкритого соковитою травою, на якому побачив білого коня. Знаючи, куди пішли його брати, він послав їм услід вісників.
Старший брат помандрував на захід. Коли ввечері другого дня над горами зійшов місяць, перед ним з'явилась птиця Фенікс і оповістила його, що коня знайдено. Спочатку королевич засмутився, але ненадовго. Місцевість навколо була така прекрасна, що він скоро забув свої похмурі думки. Гори, які лежали перед ним, залиті ніжним місячним світлом, він назвав Горами Зелених Схилів.
Менший брат дійшов до іншого міста. Там він дізнався про те, що його брат впіймав чарівного коня. Через деякий час брати зустрілися в домовленому місці, і королевич, який упіймав коня, сказав: «Нехай цей кінь належить нам трьом».
Між ними виникла дружня суперечка, бо два інших брати вважали, що треба поважати батьківську волю. Поки вони сперечалися, кінь перервав вірьовку, якою був прив'язаний до дерева, і зник у повітрі. Небо одразу набрало золотого кольору, і його відблиск упав на східні гори. Тоді другий брат сказав: «Погляньте, це Гори Золотого Коня. Нащо нам сумувати? Кінь привів нас в чудову країну».
Брати поселилися біля підніжжя Гір Золотого Коня і навіть перестали сумувати за Індією,
Через двісті вісімдесят днів до братів з'явився королівський посланець і передав їм наказ короля негайно повернутись на батьківщину. Однак вони не змогли розлучитися з новою країною і залишилися там.
Дізнавшись про це, король покликав свого брата і сказав йому: «Злий чарівник по той бік кордонів нашої держави тримає в полоні моїх синів. Рушай з трьома тисячами солдатів і приведи моїх синів назад».
Брат короля пообіцяв виконати усе, що від нього вимагали. Він одібрав собі три тисячі вояків у срібних панцирах і вирушив на слонах та верблюдах у прекрасну, як сонце, країну. Скоро йому вдалося відшукати своїх племінників, бо вони й не ховалися від нього. Навпаки, вони з пошаною вийшли йому назустріч.
Та коли дядько побачив сяюче Куньмінське озеро, оточене стрімкими скелями і зеленими горами, його наміри змінилися. Він сказав собі: «Якщо людей прив'язує до цього місця чарівник, то це має бути добрий чарівник». І він вирішив залишитись на червоних землях, забувши про своє завдання.
Трьом тисячам солдатів теж так сподобалися нові місця, що вони не повернулися в Індію. Вони побудували собі глиняні будиночки й бамбукові хижки й почали вирощувати на полях рис. І природа щедро винагородила їх за працю невичерпними багатствами, яких їм вистачило до кінця життя…
За вікном щось зашкряботіло, потім почулося шарудіння, немов ящірка пробігла по сухому листю, і хтось тихо кашлянув.
Ашіма мерзлякувато звела плечі.
— Так, — задумливо мовив Матео.
Вугілля в жаровні перегоріло, тільки білів попіл. В повітрі стояв гіркуватий запах.
— Отже, твоя батьківщина — Куньмін… Але ж індійський кордон довгий. Можна п'ятсот днів іти вздовж цього кордону. Ніхто не знає, якої він довжини…
— Що значить для нас п'ятсот днів дороги? — озвався Матео.
Але Ашіма мовила:
— Якби я весь час ішла на південь, я дісталася б до Куньміна. Через гори, річки й ліси. Але в лісах живуть злі духи, хижі звірі, змії завтовшки з дерево, вогненні дракони і білі тигри.
— Звідки ти це знаєш, Ашіма?
— Мені розповідав один вантажник, месер Поло.
— Вантажник! — засміявся Марко. І, трохи помовчавши, додав: — От якби ти мала чарівного коня! Тоді б ти могла вмить покинути нас.
За вікном сиділа людина, притиснувшись до стіни. Ніхто її не бачив. Ніхто не чув її. Ніхто не здогадувався про її присутність. Ті троє, що були в кімнаті, заглибились у свої думки. Нарешті Матео сказав:
— Похолодало. Ти змерзла, донечко. Засиділись ми.
— Ашіма, — з раптовою рішучістю сказав Марко, — я повезу тебе в Куньмін. Ось тільки побуваємо у великого хана. Я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо разом: Матео, ти і я.
Матео щось схвально пробурмотів.
— В Куньміні цілий рік цвітуть квіти, — сказала Ашіма.
Марко вийшов трохи погуляти в сад. Минулий день приніс багато подій. Було так приємно думати й мріяти прохолодної весняної ночі.
В кімнаті Ашіми блимала свічка. Ось і Матео засвітив світло.
«Месер Поло», сказала вона. Час їй уже говорити просто «Марко». А то може трапитися, що він одного разу вклониться їй і скаже «сеньйоріна Ашіма». Марко тихо засміявся.
На чорному, як оксамит, небі сяяли поодинокі зорі…
Якийсь срібний туман, що буває тільки весняної ночі, лагідно обгортав дерева й кущі. Хтось непомітно скрадався за спиною. Марко. Рука незнайомого стиснула кинджал, готовий для смертельного удару. За два кроки від Марко він замахнувся.
Але тут незнайомець ступив з м'якої грядки на кам'янисту доріжку, і Марко почув легенький шерех. Він обернувся і в ту ж мить помітив невиразну постать одягненої в чорне людини. Як отруйне жало на гадючій голівці, блиснув у руці кинджал. Марко зігнувся. Сталеве лезо промайнуло над ним і впилося в дерев'яну хвіртку.
Марко блискавично випростався і штовхнув напасника. Той відлетів до паркана, потім схопився на ноги і кинувся в глибину саду. Марко погнався за ним.
У вікнах на першому і другому поверхах привітно миготіло світло.
Ашіма тоненьким голосом наспівувала пісню. Нарешті вона погасила свічку і вклалася спати.
Матео, заполонений приємними думками, ходив по кімнаті. Марко, важко дихаючи, вийшов з темного саду. Він наблизився неквапом до воріт, витягнув кинджал і, здригаючись від жахливої думки, провів рукою по холодному лезу. На мить він кволо сперся об хвіртку, наче мовчазна боротьба забрала всі його сили.
