Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Сон не брав Ме­ласі. Во­на по­чу­ва­ла, що ко­хан­ня роз­го­рюється в її серці, роз­гор­тається швид­ко, не­на­че май­ська півонія роз­пу­кується од­ра­зу за од­ну нічну до­бу. Ме­ла­ся навіть по­чу­ва­ла, як роз­жев­рюється та іскра в серці та все дуж­чає та більшає.

«А мо­же, цей кра­сунь приз­на­че­ний мені спо­конвіку не­пос­те­реж­ни­ми си­ла­ми на­ту­ри, як ка­зав Яків Ула­се­вич. Мо­же, аж оце те­пер нас­тав мій час, ко­ли я стик­ну­лась з при­суд­же­ним мені до­лею ми­лим ніби ви­пад­ком… - май­ну­ла дум­ка в Ме­ласі. - Я ж лібе­рал­ка, і, на мій пог­ляд, сер­це по­вин­но бу­ти вольне, по­вин­но ко­хать, ко­го схо­че і як схо­че. Тре­ба бу­ти на­по­го­тові…»

І Ме­ла­ся схо­пи­ла­ся, ки­ну­лась до сто­ли­ка шу­кать па­пе­ру. Во­на бу­ла лад­на за­раз на­пи­са­ти до сво­го чо­ловіка лист, що во­на зли­га­лась з ним, пев­но, од якоїсь по­мил­ки і далі не стер­пить тієї суп­ря­ги, в котрій во­на спряг­ла­ся з ним сли­ве не­доб­рохіть на своє без­та­лан­ня та без­го­лов'я, і хо­че роз'єднаться з ним за­раз, та­ки за­раз…

«Але ж чи схо­че цей кра­сунь поб­раться зо мною? Чи од ме­не ж за­ле­житься по­чи­нан­ня цієї спра­ви, цієї дов­гої тя­га­ни­ни?»

В Ме­ласі ви­па­ло пе­ро з пуч­ки. Во­на важ­ко зітхну­ла, роз­дяг­лась, по­хап­цем ски­да­ючи оде­жу, не­на­че сми­ка­ла її з се­бе од злості. Дмух­нув­ши на світло, во­на впа­ла на ліжко й за­ку­та­лась в ук­ри­ва­ло з го­ло­вою. Якісь ясні пишні сце­ни знов за­ми­готіли пе­ред її очи­ма, знов за­гув ніби який­сь акорд, знов по­чув­ся низький гомін ти­хо­го ни­зо­во­го ба­су. І во­на нез­чу­лась, як зас­ну­ла.

Другого дня Ме­ла­ся про­ки­ну­лась з та­ким радісним по­чу­ван­ням на серці, яко­го во­на ще ніко­ли не заз­на­ва­ла в житті. Мрії радісні, ніби зо­лоті, ви­ли­ся роєм. Їй бу­ло ве­се­ло, навіть за­ма­ну­лось співа­ти. Во­на по­ход­жа­ла після чаю по гор­ни­цях і му­ги­ка­ла мод­ний ро­манс, ніби мо­ло­деньке дівча. Приб­рав­шись зго­дом, во­на ще за­рані побігла до Мар­ко­вицької. Їй спа­ло на дум­ку піти до неї на вивідки, роз­пи­тать за Ма­линкіна, в котрій го­дині він ви­хо­де з кан­це­лярії, на якій ву­лиці йо­го жит­ло. Та в неї ще й досі свербів язик од ми­нув­шо­го приємно­го ве­чо­ра, а в серці по­чу­вав­ся який­сь лос­кот. Їй за­ма­ну­лось ще хоч тро­хи по­ба­ла­кать про вчо­рашній вечір і за­ба­жа­лось стріну­тись з кра­су­нем, та хоч по­чу­ти йо­го го­лос, хоч зир­нуть на­зир­ком двічі-тричі на йо­го і вдо­во­ли­ти не­на­че пе­ку­чу жа­гу влітку кри­ниш­ною по­го­жою во­дою.

Опівдні Ме­ла­ся та­ки не втерпіла, їй бу­ла не­ви­держ­ка всидіти до­ма. Як звер­ну­ло з півдня, во­на уб­ра­лась і бігцем побігла до кан­це­лярії, де слу­жив Ма­линкін. Во­на сподіва­лась, що зостріне йо­го при ви­ході з кан­це­лярії і хоч по­ба­ла­кає трош­ки. І, чи­га­ючи на йо­го, ніби на засідках, во­на ста­ла поб­ли­зу за вуг­лом здо­ро­вецько­го бу­дин­ку й жда­ла.

В третій го­лині Ма­линкін вий­шов з две­рей і прос­ту­вав на­низ по ви­со­ких схо­дах. Ме­ла­ся рап­том ки­ну­лась йо­му на­зустріч, буцімто ви­пад­ком зострілась з ним. Ма­линкін впізнав її, поз­до­ров­кавсь, провів її да­ле­ченько, сли­ве до са­мо­го її жит­ла й поп­ро­щавсь.

- Глядіть же! не за­бу­вай­те ме­не й при­бу­вай­те в Мар­ко­вицькою до ме­не. Мій ге­не­рал за­ли­цяється до Мар­ко­вицької. І він бу­де ра­дий ва­шим одвіди­нам вкупі з Мар­ко­вицькою, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

В нас­ту­па­ючу неділю Ма­линкін справ­див свою обіцян­ку й зай­шов до Ме­ласі з па­ра­до­ви­ми одвіди­на­ми, уб­ра­ний в фрак, з циліндром у ру­ках. Ме­ла­ся й справді спо­до­ба­лась йо­му своєю ве­селістю та ціка­вою роз­мо­вою, навіть ча­сом ро­зум­ною, пе­реп­ле­те­ною й пе­ре­ни­за­ною, мов бісе­ром, пол­тавськи­ми жар­та­ми та смішка­ми з ре­го­том по­по­ло­вині. Ма­линкінові бу­ло ве­се­ло й приємно про­вес­ти який­сь час з Ме­ла­сею. Ме­ла­ся бу­ла ра­да. Для неї, не­на­че во­се­ни в негідь та сльоту, не­га­да­но й нес­подіва­но зацвіла вес­на, зацвіли вишні та че­решні, за­пиш­ни­лась уся зем­ля кра­сою сон­ця й квіток.

Од то­го ча­су Ме­ла­ся сли­ве що­бо­жо­го дня біга­ла до кан­це­лярії на­зустріч ко­ха­но­му Ма­линкінові, слідку­ва­ла за ним, біга­ла за ним навз­догінці, так що ці одвіди­ни приміти­ли вже й уря­довці, і ті, що час­то веш­та­лись ко­ло за­бу­ду­ван­ня.

«І як би йо­му да­ти знак, що я йо­го ко­хаю без краю, без міри, що я без йо­го не мо­жу жи­вотіти й ди­хать. В наші ча­си лібе­ральні та просвічені пан­ни, навіть да­ми хо­дять же з візи­та­ми до па­ничів, ні в ко­го не пи­та­ючись доз­во­лу, бо вва­жа­ють на се­бе, як на рівню чо­ловікам в пра­вах. Чи не піти б пак до Ма­линкіна й мені, щоб од­дать візит? Я цим ви­раз­но на­тяк­ну­ла б йо­му, що люб­лю йо­го ду­же й га­ря­че. Мо­же б, і він до­га­давсь…»

І Ме­ла­ся дов­го че­пу­ри­лась тієї неділі ко­ло дзер­ка­ла, по­за­ма­зу­ва­ла пуд­рою найдрібніші пля­моч­ки на ви­ду й побігла до Ма­лин­чи­ної квар­ти­ри. Во­на смик­ну­ла за дер­жал­но дзво­ни­ка так нерв­но, що дзво­ник не­на­че заґвал­ту­вав. Ма­линкін сидів до­ма сам над кан­це­лярськи­ми бу­ма­га­ми. Йо­го батько й ма­ти ще не прий­шли з церк­ви. Ме­ла­ся не роз­пи­та­ла га­разд в Мар­ко­вицької за йо­го й бу­ла пев­на, що він жи­ве сам в опрічній квар­тирі.

Малинкіна стри­во­жив та­кий наг­лий ґвалт дзво­ни­ка, та ще й зран­ня.

«Чого це ма­ма й та­то так швид­ко вер­та­ються з церк­ви, на­че не дос­то­яв­ши до кінця служ­би? Мо­же, ма­ма наг­ло за­не­ду­жа­ла в церкві, бо во­на вже дав­ненько ко­ро­диться на гру­ди…» - по­ду­мав Ма­линкін, од­со­ву­ючи за­сув.

Він од­чи­нив двері й ос­товпів з ди­ва. Пе­ред ним сто­яла Ме­ла­ся, уб­ра­на, як па­ва. Во­на швид­ко, мов со­ро­ка, вско­чи­ла в при­хо­жу й за­ле­пе­та­ла.

- А от і я спо­до­би­ла вас од­дан­ням ва­шо­го візи­ту до ме­не! День доб­рий вам! - ле­пе­та­ла во­на, зду­шив­ши йо­му ру­ку своїми обо­ма ру­че­ня­та­ми по-па­ничівсько­му.

- Доброго здо­ров'я. Про­шу до світлиці, - зап­ро­шу­вав па­нич Ме­ла­сю з яко­юсь ніби сон­но­тою та длявістю в го­лосі і в ру­шен­нях.

Йому, оче­ви­дяч­ки, бу­ло ніяко­во од та­ко­го нес­подіва­но­го візи­ту да­ми, кот­рої не зна­ли ні йо­го та­то, ні ма­ма. Він мірку­вав ниш­ком, чи знає пак Ме­ла­ся, що він жи­ве не ок­ро­ми од батька, не в опрічній квар­тирі, а вкупі з ста­ри­ми?

Малинкін зап­ро­сив Ме­ла­сю до за­ли й по­су­нув до неї крісло. Ме­ла­ся сіла, на­че пти­ця впа­ла, і роз­по­ча­ла роз­мо­ву на сього­часні те­ми, на­ха­пані навіть не з кни­жок, а на льоту та на ско­ку од дру­гих в роз­мо­вах по са­ло­нах. В неї бу­ла дум­ка, що й Ма­линкін прог­ре­сист і на­ро­до­вець, і во­на ма­ла на думці підійти під йо­го пог­ля­ди. Але во­на по­ми­ли­лась. Па­нич тя­мив ці дум­ки стільки, скільки тя­мить чу­до­ва кар­ти­на, чу­до­вий порт­рет яко­гось кра­су­ня. І спо­чу­вав він цим дум­кам так са­мо, як спо­чу­вав би на­мальова­ний порт­рет. Окрім служ­би, в йо­го не бу­ло в го­лові нічогісінько. Ма­линкін, не­на­че з-за уг­ла мішком при­шиб­ле­ний, як ка­жуть на селі, не­охо­чо й мля­во вів роз­мо­ву. В йо­го все вертілась в го­лові дум­ка, що от-от не­за­ба­ром од­чи­няться двері і в по­ко­ях з'являться батьки, за­хоп­лять йо­го на га­ря­чо­му вчин­ку з яко­юсь розтріпа­ною, над­то вже сього­час­ною панією, кот­ра на­хаб­но вше­ле­па­лась до йо­го се­ред біло­го дня.

Мелася за якусь хви­ли­ну на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла пов­ну ха­ту, ще й кімна­ту, по­ру­ши­ла язи­ком мерт­ве зас­то­яне повітря, не­на­че млин­ком пе­рег­на­ла й пе­рем­лин­ку­ва­ла паш­ню. Ма­линкін все ози­рав­ся на двері, зир­кав на дзво­ник, що теліпав­ся над две­ри­ма в при­хожій, й го­во­рив ма­ло.

Набалакавшись всмак, Ме­ла­ся огов­та­лась, озир­ну­ла­ся на кімна­ти й по­ча­ла вваж­ли­во кмітить. Во­на прикміти­ла, що жит­ло чи­ма­ле, над­то прос­тор­не, що в по­ко­ях не па­ничівська обс­та­ва, а сім'єва. Не­за­ба­ром че­рез двері во­на вгляділа в дру­го­му по­кої ста­ре­чу за­яло­зе­ну ка­ца­вей­ку, що теліпа­лась на стіні, й жіноцьку хуст­ку, за­бу­ту на столі. Ме­ла­ся аж тоді сха­ме­ну­лась і до­га­да­ла­ся, що во­на зо­па­лу, не роз­пи­тав­шись га­разд, по­ми­ли­лась і пот­ра­пи­ла не в ка­ва­лерську квар­ти­ру, а в жит­ло Ма­лин­чи­но­го па­нот­ця. Во­на жва­во схо­пи­ла­ся з крісла й по­ча­ла про­щаться, а потім мерщій вибігла на ву­ли­цю, не­на­че вис­ко­чи­ла опе­че­на з по­жежі.