ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всі воли, яких погоняв Миля, вже не Панчукові, а Котові. Панчук засперечався в шинку з Котом, у кого в кишені більше грошей, заклалися на воли та мажі, й Панчук програв, і мусив віддавати, й засумував–затужив, і повісився в клуні на бантині. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли, але Кіт не повернув. І втретє пішли ми в дорогу в одній зв'язці з Милею — на Дін, — і я якось пожартував у дорозі, що тепер Пилип мій слуга, бо якщо покійний Панчук програв свої воли та мажі Котові, то з ними програв і погонича. Одначе не пішли на добро Панчукові воли й Котові. Бог любить правду й карає за злі вчинки.
Верталися ми з Дону, й на самому пограниччі, в слободі Овдіївці, нас зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до самої зими — тримали в чумному карантині. Не везли ми з собою зарази, ніхто з нас не помер від чуми, але вона лютувала неподалік, у тих місцях, які ми поминули, й нас не відпускали. Окрім нас, в карантині застряла татарська купецька валка, а також київський купець Бринза з обозом, з тим обозом поверталася з полону дружина київського бурмістра. Бринза викупив її в якогось перса за чималі гроші, щоб повернути чоловікові, і, як розповідали його хурщики, жив з нею.
Важке й голодне було те карантинне сидіння. Зкуксуватілися бички (сіно дороге й погане), поохлявали ми, проїдали свої й хазяйські гроші. Велетенські осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й довелось викидати їх у річку. Доймали нас і осінні сльоти, доймала нудьга — в маленькій слободі одна корчма, й замість церкви — капличка. Ми стояли за корчмою, під горою; татари поставили свої намети в степу. Розрадою для мене була кобза та розповіді старих чумаків, а також розмови про те, як жили в нашому краї люди недавно, що діялося на нашій землі. Нас здружили три довгі мандрівки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тісніше збило в один гурт карантинне сидіння, й не було поміж нас підступів, чвар, і гомоніли ми про все — про польську неволю й про Хмеля, про Дорошенка та Самойловича, а чи не найбільше про Мазепу та Орлика, який ще нещодавно блукав у татарських степах і появлявся то під Уманню, то під Ладижином, а то аж під Києвом. Осміліли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або Орлика можна потрапити до льохів, двері яких замикалися на велетенські замки. Ні, не всі вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика… Але всі журилися, що пропала Січ, що розорили її московські солдати. Чумаки пишалися Запорожжям, мали його за святиню.
— Хіба тепер козаки, — бубонів дід Шатило. — Ото були козаки. Трапезунда сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулі.
— Чого ж москалям поступилися? Чого навіть справжньої волейної потреби не дали? — під'юджував хтось.
— Бо не захотіли проливати християнську кров. Мали це за великий гріх.
— А москалі пролили. Гріха не побоялися.
Ще я любив блукати в степу. Дикий він був сеї пори, пустельний, хапав тугою за серце. Сірий, столочений до кореня, тільки полини та зчорнілі кінські щавлі гойдалися під повівами вітру, по долинах вигиналися лисячими спинами руді осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовваніла на овиді, чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав кари. Випурхували з–під ніг куріпки, польові горобці розсипались вбоки сірими грудками, й кружляли в небі, ганяючись один за одним, два круки.
І ганялися в моїй голові одна за одною невеселі думки. В Божих заповідях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають, чому не бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по одній щоці, підстав другу. Ніхто не підставляє. Бо й надто важко жити цими заповідями. Запорожці не відповіли на замах шаблі й погинули, а інші були змушені втікати в далекі краї, в Олешки, до бусурманів. Чому вони втекли, чому не стали до останнього смертельного бою?
Донедавна мені здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що вельми мало. В колегії та Академії ми були обплетені Арістотелевими та Платоновими логізмами, занурені в богословські мудрості. А чи треба кому ті логізми — не знали й не цікавилися. Один з наших колишніх колегіантів, Феофан Прокопович, сягнув високих щаблів, вславляв сильних світу сього й учив того нас. Чумаки ж навчали іншого. І була іншою їхня правда. І я розгубився. А запитання били просто мені в серце, в мозок, і я не знаходив на них відповіді.
…Ми, козаки, люди праведні, бо не важилися на чуже, не воювали інші народи, не намагалися взяти їх у приневолю, це, за Божими заповідями, — наш скарб, який… потягнув на дно наш човен. Наші сусіди не зважали на ті заповіді — горнули під себе, не зупиняючись ні перед чим. І ось владарюють. Добрість, працьовитість, смиренність — вони мало чого варті. Скільки й світу — виживали ті, хто нападав, а не оборонявся. Ті ж святі отці славлять цареві походи, кроплять свяченою водою цареву зброю. Мусять славити?
Аж тепер мені пригадалося, що й самої нашої церкви не минула та скруха. Отці славили, славили, а їх потискали, потискали, силоміць хилили й хилять під патріарха. До нас глухо докочувався гомін лаврських ченців, нарікання й невдоволення, тільки ми не розуміли того. Хіба не однаково, з чиїх вуст слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
Стояв у полі біля чорного, ошмаленого вербового окоренка й думав. І окоренок, чорний огарок, пронизував мої думки. Колись то була розкішна, росохата верба, вона росла й шуміла, веселила степ, й звивало в її вітті гніздечка птаство, й давала вона прохолоду всім, хто зупинявся під зеленим шатром. А потім хтось приніс вогонь і в годину знищив усе від кореня до верхівки. Й стоїть темний, обвуглений пень, відлякує звірину й птаство, всі люди, мовби у якійсь провині, відвертають від нього погляди. Він устиг кинути поріст, в траві чорніє кілька молодих пагонів, але чи дадуть їм розвинутися, чи не зчешуть при самій землі?
Однієї ночі в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися, стовпилися на краю таборища, за мажами. Лементували в татарському стані. Там лунали вигуки, зойки, відтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла місячна ніч, і ми бачили верхівки татарських наметів — їхній табір розташувався на горбі — й кілька прапорців темніло над ними. Почувся тупіт, в степ полетіли швидкі тіні — мчали вершники або розбігалися коні. А потім від наметів щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало, по тому скочило на ноги й побігло. То біг татарин.
Він закричав, спочатку по–татарськи, а потім і по–нашому:
— Харциз ріже. Рятуйте…
Ще кілька постатей метнулося від татарського табору, одна впала й лишилася лежати на півдорозі між таборами. Татарин, який прибіг першим, був закривавлений, інший тримався обома руками за живіт, і всі вони кричали, що на них напали розбійники, та просили захисту. Бахнув на горі постріл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
Волосся в мене на волові поспиналося. Нас було дуже мало — четверо чи п'ятеро чумаків, здебільшого молодих, решта ночували в слободі по хатах, й ми тулилися один до одного, збилися в тісний гурт. Було дуже страшно. Лише один чумак не відступив. То був Пилип Миля. Він стояв попереду нас, розкарячивши ноги, здавалося. Миля вріс у землю. Та враз темна Милина постать схитнулася, Пилип ступив до возів, узяв жердину й похилитав нагору. Ніхто його не зупинив, ніхто не пішов за ним, лише я ступив кілька кроків, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я — горів один з татарських наметів. Цієї миті вистачило, щоб щось зупинило мене, відітнуло від Милі, який швидко віддалявся. А потім біля наших ніг упав ще один татарин, він качався по землі й болісно скиглив — конав. Нам стало неймовірно страшно, й ми відступили ще далі, за вози, й туди збігалися татари, які заціліли.
Вигуки на горі лунали ще якийсь час, а потім голоси почали затихати. Й знову знявся тупіт, і летючі тіні всотувалися в безмежний простір ночі. Аж тоді підійшли солдати карантинної команди й куценькою лавою, виставивши поперед себе рушниці, посунули до татарського стану. Ми пішли за ними. Назустріч солдатам вийшла важка, освітлена догоряючою пожежею постать, солдати звели рушниці, а ми закричали, щоб вони не стріляли, бо то наш чоловік — Пилип Миля. Солдати запалили кілька смолоскипів. У татарському таборі був погром. Один намет згорів, ще один упав. Біля нього долілиць, розкинувши руки, лежав татарин, в його спині стримів спис. Ще кілька татар було мертвих і кілька поранених. Ми перев'язали поранених і забрали їх до свого табору.
