Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗

— Я розумію. Але й ви постарайтеся зрозуміти мене, князю. Я, — через факт моєї минулої діяльності — не можу відкрито допомагати вам і містеру Степанову, це проти статуту мого клубу, хоч і колишнього. І все-таки, якщо вам чи містеру Степанову потрібна буде допомога, ось моя картка, я до ваших послуг. Але при одній умові: моє ім’я не має права стати надбанням преси.

7

Лисим, який окликнув Степанова в холі «Савойя», виявився Валера Распопов з іранського відділення, він був на курс старший; «А я — Ігор Савватєєв з арабського, пригадуєш?» — «Ні, пробач»; з Валерою, Суриком Широяном і Зією Буніятовим виступали в одній концертній бригаді, їздили з шефськими концертами в колгоспи Підмосков’я; найпопулярнішим був їхній номер, коли вони співали, — на мелодію відомої в ті роки пісні — свою, студентську: «Іди вперед, наш караван, Степанов, я і Широян».

Обидва тепер працювали в Лондоні, один у морському представництві, другий у банку; інститут сходознавства давав чудову філологічну підготовку, англійська й французька йшли на рівних, разом з основною мовою; а втім, Генрієта Минівна, викладач англійської в групі Степанова, без упину шпетила його за «варварську американізовану вимову»; «вас не зрозуміють у Лондоні»; нічого, розуміють.

— Поїхали вечеряти, — сказав Валера, — там і Олена буде, пригадуєш, з китайського, і Олег…

Степанов ледве тримався на ногах, але відмовитися — це все одно, що зрадити самого себе, свою молодість, коли студентські бали дозволялися до третьої ночі, а потім ще гули до п’ятої, о восьмій поверталися на Ростокінський, в приміщення колишнього ІФЛІ [23], розходилися по невеличких кімнатках, п’ять столів, щонайбільше сім, де навчалися до п’ятої години, і ніхто не знав, що таке втома, хто ж про неї знає в двадцять років, ніхто, звичайно.

… В домі зібралося багато народу; всі хотіли, щоб спочатку Степанов розповів про московські новини в літературі, кіно, живопису й театрі. Раніше, ще до того, як йому довелося довго жити за кордоном, він не дуже розумів такий інтерес, у чомусь навіть ажіотажний, екзальтований, чи що. Тільки через багато років, коли повертався в Москву із закордонних відряджень, він по-справжньому зрозумів це тужливе відчуття одірваності від свого; болісна втрата пульсу життя дому; випадання із складного ритму; він просиджував біля телефону годинами: «А як зйомки у Ароновича? Що з виставкою молодих художників? Чи закінчив зйомки Рязанов? А де Волчек? Чому не запросили на головну роль Гафта? Чи перекладають нову книжку Думбадзе? Чи опублікований Аннінський? Чи затверджено план видавництва? Коли засідання редколегії?» Але ж кожне запитання, крім відповіді, також породжує багато нових запитань. Іноді Степанову здавалося, ніби він повернувся до Москви з провінції, хоч жив у європейських столицях; дивно там життя буяє, багато цікавого, та тільки дим вітчизни нам втішний і приємний, точніше не скажеш.

Запитували про тиражі, чому малі; Степанов намагався відбутися жартами, тут, мовляв, ще менші, потім порадив звернутися до Держкомвидаву, це там вирішують, і точно скажуть, їм і карти в руки; відповідь нікого не задовольнила, навіть, йому здалося, образила присутніх, довелось говорити про болюче: так, вольове планування, зовсім не зважають на реальний читацький інтерес, не працюють з бібліотеками й книжковими магазинами, шкода, звичайно, простір для соціологічного аналізу; так, хочемо бути добренькими, одинадцять тисяч членів Спілки письменників, кожен має право — як член організації, — на книжку; демократія, як же інакше?! Ви кажете, того не читають, цього не купують! На жаль, неправильно! Живе такий письменник в невеличкому обласному місті, і його хочуть читати свої, спробуй відмов — нечесно! От і доводиться видавати. Тут, на Заході, перший тираж три тисячі, у нас — тридцять; треба ламати структуру, а це дуже важко, процес болючий, потрібна оперативність, точне розуміння ринку, а він особливий, ідеологічний; тому, звичайно, набагато легше роздати всім удовам по парі сережок — і кози цілі, і вовки ситі…

Розповів про експеримент, який поставив покійний академік із Західної Німеччини доктор Клаус Менарт; приїхав до Москви писати книжку про те, що читають росіяни; народився він у Замоскворіччі, дід його був хазяїном шоколадної фабрики, яка потім стала «Красньїм Октябрем», обгортку «Золотого — ярльїка» малював його батько; до семи років, поки не розпочалася імперіалістична війна, Клаус розмовляв російською мовою, грався з нашими хлопчиками й дівчатками, слухав церковні співи на православну Паску; на масницю їли млинці; батькові друзі, сибірські заводчики з татарською кров’ю, навчили матінку ліпити пельмені; часто ходив у Третьяковську галерею (батько заборонив хлопчикові говорити «третьяковка», вчив, що цей великий музей треба називати повним титулом, він того заслуговує); «Синього птаха» дивився тричі, плакав від жаху й щастя, відтоді став справжнім поклонником МХАТу; коли в середині двадцятих років повернувся до Союзу журналістом, дотримувався антирадянських поглядів; другу світову війну зустрів у Китаї, був інтернований, повернувся до Німеччини після капітуляції, створив інститут радянології — практично перший у світі, був головним редактором журналу «Остойропа»; центр антирадянської пропаганди; радником канцлера Аденауера з російського питання, займав крайню позицію.

До Радянського Союзу його пустили без особливого бажання, сподівалися, що він напише ще один тенденційний твір, а їх у Менарта було немало. Він почав свою роботу в Москві з того, що заздалегідь склав список двадцяти чотирьох популярних письменників, потім подався в міські бібліотеки, полетів до Братська й Волгограда, сидів у маленькому читальному залі в селі під Калініном, довго розмовляв зі своїми фаворитами, яких справді найбільше читають у країні, й опублікував у Сполучених Штатах і ФРН книжку «Про Росію сьогодні. Що читають росіяни, які вони є». Вона справила ефект бомби, що вибухнула; дехто зловтішався, дехто замовчував, бо висновки, до яких прийшов Менарт, аж ніяк не вкладалися в рамки, яких він сам дотримувався раніше. Він запевняв, що росіяни дійсно не хочуть війни, насамперед їх цікавлять проблеми, які стоять перед нами, і вони пишуть про них відкрито; цензура, очевидно, зовсім не обмежує права на критику, якщо вона має «позитивний характер», тобто не закликає шалено до знищення (це в Росії неможливо, багато хто намагався, тільки ніхто не зміг нічого знищити), а досліджує можливі шляхи подолання того, що заважає суспільству в його поступовому рухові до прогресу.

— Так от він, Менарт, — сказав Степанов, — провів ту роботу, яку треба було б виконувати нашим соціологам разом з видавцями: опитував у десятках бібліотек читачів, — яку книжку вони б хотіли мати? Яка не цікавить їх? Чиї імена найбільше любить народ? Хто залишає читача байдужим? Чому? Причина?

— То чому не зайнятися цим серйозно? Колективу? А не одній людині? — втрутився Ігор Савватєєв. — Тим паче іноземцеві?

Степанов усміхнувся.

— Тому, що в нас з’явилася нова література, «секретарська», так би мовити, тобто недоторканна. На жаль. Але найдосадніше те, що молодих письменників у нас дуже мало, тривожно мало… Середній вік членів Спілки приблизно шістдесят сім років, багатенько…

— Чому? — трохи роздратовано, не дивлячись на Степанова, спитав Ігор Савватєєв.

— Однозначно не відповіси. Ми, старше покоління, винні. Мало шукаємо. Занадто опікаємо. Не дуже готові до тієї проблематики, з якою йдуть у життя молоді. Але й молодь винна, бо цурається гострих тем, виплескує на папір самих себе, суцільні сповіді. Фадєєв був партизаном, тому в двадцять сім років написав «Розгром», Федін після армії жив у комуні «Серапіонових братів», їх Горький плекав, Бабель був комісаром у Конармії. А Паустовський? Леонов? Симонов опалений Халхин-Голом і Сталінградом, Бондарєв знає про останні залпи війни не з чуток, Василь Биков пройшов фронт, і Нагибін; Юрій Казаков вторг— ся в літературу з світу музики; Шукшин учителював; Георгій Семенов ліпив стелі; за кожним — біографія. А молоді вступають до Літературного інституту, їх учать писати, ось у чому річ. А чи можна навчити?