Пацики - Дністровий Анатолій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— Коли це сталося? — тримає блокнот у руці, над яким чекає ручка.
— Біля десятої ранку.
— Він вам батько?
— Так, тобто… нє — вітчим.
— Прописаний?
— Нє, — кажу йому, а сам думаю: яка хуй різниця!
— Що можете сказати? Вороги, погрози, конфлікти…
— Не знаю, такого не знаю.
— Ще одне запитання. Він сидів?
— Да. Дві ходки.
Добре, каже він і повертається до медсестри, тре з нею кілька хвилин, а потім звалює. Я підходжу до кабінету, в якому зараз вітчим. Злегка відчиняю двері, помічаю його одягнутим, навпроти за столом сидить здоровий мужик у білому халаті. Він запитливо дивиться на мене, питає, чого треба, вітчим розвертається й зустрічається зі мною поглядами. Я зараз, киває мені. Зачиняю двері, через хвилин п'ять вітчим виходить, тримаючи верхній одяг під пахвою. їдемо додому, каже і швидко йде коридором. На нього витріщається здивована медсестра, ви куди? вам треба лежати. Да пішли ви зі своєю лікарнею, дратується вітчим, я не маю часу лежати, таблєточки, укольчики, нахуй! Біля магазину «Карпати» сідаємо в потрібний тролейбус і їдемо через весь Тернопіль до нас на Київську. Йде гарний пухнастий сніг, лагідно покриваючи будинки, вулички, пішохідні доріжки. Почуваюся легше, наче з плечей звалився важкий тягар. Вітчим сидить поруч і не говорить. Про що він думає? Краєм ока стежу за виразом його суворого, холодного обличчя, й у мене виникають підозри, що він усе це добре пам'ятатиме.
24
Мастак Ромко знову виписує по повній програмі за те, що я прогулюю пари. Мовчки його слухаю, не перебиваю. Візьмися за розум! Коновал уже довимахувався… візьмися за розум, поки не пізно, ти не дурний пацан! що будеш робити, коли тебе виженуть? га? про це не подумав? думаєш, на заводі буде тобі легше? Пауза. Не знаю. Толя, каже Ромко, дотягни, чуєш? дотягни, а потім роби все, що захочеш, хіба так важко посидіти на тих парах? Закінчи петеу — це середня освіта. На понеділок викликають мою матір, інакше — будуть відраховувати. В Рині й Коновала — та сама біда. Як на зло, їх сьогодні нема. Коновала, здається, вже відрахували, принаймні, про це триндять у групі. З Ринею поки все нормально. Я вже його другий день не бачу. Вчора, після лікарні — відразу до нього, але Рині не застав; вечором знову прийшов — нема, дзвоню опівночі — мати схвильована, каже: десь швендяє. Після другої пари на другому поверсі адміністративного корпусу виходимо в коридор, і до мене підходить мати Коновала. Вона схвильована, обличчя бліде й висохле, просить на кілька хвилин поговорити. Да, тьотя Люда, звичайно, нема питань. Ми відходимо в кінець коридору, де менше людей, вона зиркає на мене полохливим, хаотичним поглядом і каже, що не знає, як почати. Тьоть Люда, беру її за руку, кажіть, як є. Кілька секунд вона мовчки бгає руками чорну сумочку, повільно підводить наповнені сльозами очі, і раптом — несподівано й голосно вибухає риданням:
— Знайди мені сина! Толя, прошу тебе, знайди мені сина!
— Тьоть Люда…
— Знайди його! Це все, шо в мене є! Благаю! Знайди! Його вже два тижні нема вдома! ДВА ТИЖНІ!
—? — не встигаю відкрити рота, як вона бере мене за руку і трясе її.
— Знайди! Ти з них наймудріший! Знайди мені сина!
— Я… я… постараюся, — белькочу, розгублено зиркаю по сторонах: за нами спостерігають кілька викладачів, перемовляються між собою й кидають здивовані погляди.
— Толя, це все, що в мене є! Я не хочу його втратити!
— Тьоть Люда, буду шукати!
— Знайди! — каже вона, витираючи рукою червоне від сліз обличчя, прощається й швидко прямує до виходу. Я шокований. Дзвінок на третю пару. Заходжу в авдиторію, сідаю за парту біля Лободи. Викладач починає лекцію, у дверях з'являється Сава, просить дозволу сісти. Сава знає, де зараз Коновал. Після пари хапаю його за жбари, ком цу мір, Сава, де Коновал? Толя, я не знаю, белькоче він. Гоніш бєса, придурок, коліном б'ю його по яйцях, він скручується від болю й злісно каже, не знаю, Толя, не знаю. Сава, хапаю його за комір куртки, ти хочеш тут стекти кров'ю? хочеш? я ж тебе зараз заасфальтую. Він висить на Бережанській, там хата вільна, народу валом, перелякано відповідає. Хороший хлопчик, Сава, легко б'ю його долонею по щоці, куди їхати? Він дає мені адресу й просить, щоб Коновалу про це не говорив. Ясний перець, Сава, я — могила, без питань, на, вєк свободи нє відать. Сава, сьогодні увечері ми їдемо на Бережанську. Він сполохано зводить на мене очі. Чьо вилупився? — знову хапаю його за шкірки, ти мене туди заведеш, да? Він похнюплено погоджується. Чюхаю на зупинку. Сідаю в 5–й тролік і їду додому. Біля 11–ї школи дивлюся на картину, яку малювала Ляня. Як давно це було! Наче багато років тому. Якийсь ідіот навколо подописував назви рок–груп, а ще — «Вася любить Танк», «Аня бере в рот», аж до цегли витер голову хлопчика на малюнку, з якого залишився тільки великий контур метелика. Шкода, гарно було. Ляня вміє малювати, нічьо не скажеш… якби ще в неї мозги були на місці. Від згадки про Ляню знову пропадає настрій. Бляха! Я про цю тварюку надто багато думаю! Вдома падаю на телефон, набираю Ри–ню. Глухо, як у танку. Де він пропав? Раптом пригадую, що Короля також не було в бурсі. Може, вони разом? Телефоную до Діми Дефіцита, як не як, уже давно не бачилися, може, він знає, де Риня. Слухавку бере жінка, впізнаю голос Ахінацеї. Називаюся, вона — ця відморожена вівця, шваль остання, курка дебільна — визвіряється, тіпа, чьо нада? лиши Дімчика в спокої, більше сюди не дзвони, вам нема чого сюди дзвонити. Бля, да ти — ропуха триперна! — встигаю крикнути їй у слухавку, але йдуть гудки, шоб тебе коні їбали, шоб тобі очко злиплося й ти здохла від запорів, шоб тобі цицьки позсихалися! Пауза. Най його шляк трафить! Ця баба мене настільки роздратувала, що аж руки трусяться. Паскуда! Да тебе треба на м'ясокомбінат здати, щоб з тебе наробили роботягам чебуреків! Мужики все зжеруть, особливо під водку. І це ж треба, щоб така гримуча змія повзала по світові? По полудню дзвонить Риня. Слава богу! Отмудак…
«Де ти пропав? Тебе в бурсі пресують, хочуть вигнати».
«Ясно…» — байдуже реагує на цю новину.
«Риня. Мені треба з тобою поговорити. Зараз».
«Не можу. Ми їдемо у Львів. Робота».
«З ким?» — у мене одразу пропадає настрій.
«З Королем і ше з трьома кєнтами. Я хотів тебе взяти з нами, але в машині нема місця».
Пауза.
«Риня… не їдь з ними. Король — балабол».
«Всьо буде нормально. Ми вчора серйозного штемпа влупили: з ланцюгами, словом, упакований, як має бути…»
«Риня, не їдь!»
«Толян, давай завтра, — каже втомленим голосом. — У мене зараз балда не варить. Завтра, добре? завтра про все поговоримо».
«Риня, я вітчима ножем вдарив…»
«Шо?»
«Хуй в чоло! — дратуюся. — Риня, бля, мене харить так, шо я жити не хочу».
«Толян, не блатуй… Дашок поїхав?»
«Всьо нормально».
«Вибачай, Толян, завтра, добре? Сьогодні ніяк не можу».
«Риня, з Королем — обережно», — кажу йому.
«Постараюся».
Ми прощаємося і мені ще більше стає не по собі.
Увечері я зустрічаюся з Савою, ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Дружбу, де на Бережанській зависає Коновал. Сава каже, що там — справжнє кубло, чоловік десять посповзалося, переважно старші — за тридцятку. Надворі температура близько нуля, холоднувато. Я залегко вдягнувся, мене трухає від холоду, з носа течуть шмарклі, по тілу розливається слабкість, я, мабуть, застудився. Коли приїжджаємо на місце, місто окутує темрява. Сава веде мене до приватних будинків, проходимо метрів шістдесят і зупиняємося біля симпатичної двоповерхової хати з білої цегли, на якій висить напис «БУДИНОК ВЗІРЦЕВОГО ПОРЯДКУ». Звідусіль на нас гавкають собаки. Прийшли, каже Сава й натискає на дзвінок у металевому паркані біля хвіртки. У вікнах не світиться. Чекаємо довгих десять–п'ятнадцять секунд. Давай ще раз, він знову натискає на кнопку. На дзвоник ніхто не виходить.
Бляха. Чекаємо. Несподівано в одному з вікон з'являється легка смуга світла, через вікно я помічаю темну, невиразну фігуру, яка виходить на веранду. На будинку спалахує лампочка, відчиняються двері. З хати виходить невеликого зросту дівчина, вона обережно ступає по східцях порогу, дивно опираючись рукою на стіну, доходить до хвіртки й зупиняється. Гівнярці років тринадцять, у неї бліде обличчя й напівзаплющені очі. Чьо нада? — запитує вона. Я шукаю Коновала, кажу їй, ти мене пустиш? На якусь мить її очі розплющуються, втуплюються в мене, але вона нічого не говорить. От курка відморожена! Мене це починає дратувати, нарешті гівнярка каже: завалюй. Ми проходимо в дім, де стоїть важкий духан від гарючьки, трави й цигарок. У великій просторій кімнаті із завішеними вікнами й млявим освітленням від абажура помічаю трьох: Коновала, який втикає в м'якому кріслі біля телевізора, старшого штемпа невеликого зросту в одній майці, який тримає в руці допотопну чорну фанату, ще, певно, з другої світової, і лисого широкоплечого пацика, який на нас навіть не реагує, лише правою долонею повільно обтирає обличчя, наче збирає з нього павутиння. Коновал, кажу я, від чого всі вони оживають, пожвавлюються, зводять на мене погляди. З рук старшого штемпа на підлогу з гуркотом падає фаната. Лисий каже «ти шо гоніш?» і знову втикає. Ненароком доторкаюся ліктем до Сави й відчуваю, як він весь тремтить від страху. Гівнярка зникає, йде сходами на другий поверх, відчиняє двері до однієї з кімнат, звідтіля лине тиха музика. Коновал, знову кажу я. Він дивиться на мене й мовчить. Підходжу до нього й беру його за руку. Пішли. Толя! — раптом псіхує, лиши мене! Коновал, валимо, тебе всі шукають. Він глухо відповідає, щоб я його не харив. Старший штемп у самій майці несподівано зривається на ноги, підбігає й до мого горла підставляє викидуху. Він гнівно говорить, і я помічаю лише верхній ряд металевих зубів: ти чьо на чьо ти до пацана пристаєш а хто ти такий а чьо тє нада чьо ти чьо мусор да мусор я тобі щас іспанський галстук забацаю. Переляканий Сава тікає, чути, як він фюкає вхідними дверима. У мене, певно, температура, крутиться голова, по тілу прокочується млявість. До наріка з викидухою не відчуваю злоби. Коновал, забери його від мене. Да я тебе щас тут помалюю! Коновал, намагаюся бути спокійним, забери. Саня, лиши його, каже він, це мій друг. Да? — переглядаються вони… ізвіняюсь, я ізвіняюсь, пацан; пауза; братуха, ізвіні, да? Да, відповідаю йому. Йдіть говорити на вулицю, просить цей штемп. Ми виходимо з Коновалом на подвір'я, він спирається на стіну будинку й втикає навстоячки. Твоя мама переживає, я обіцяв їй, шо тебе знайду, поїхали додому. Не сьодні, каже Коновал, тільки не сьодні. А коли? — дивлюся на нього, поїхали. Толя, не сьодні, я завтра приїду, завтра. Тебе з бурси вигнали, бляха, чьо ця гівнярка виключила світло, тут же можна голову скрутити! Я знаю, ледве видавлює він, дістає цигарку, вогник запальнички легко освітлює його лице. Сахаюся: Коновал пожовклий, як диня, шкіра харі вкрита дрібним струп'ям, таке враження, наче повільно відмирає. Шо в тебе з портретом? — торкаюся пальцем його лоба й щоки. А, нічьо, це я днів десять тому мордою втикнув на гарячу пічку, готовий був, як труп; пауза; нічьо страшного, вже заживає, кисло посміхається. Ми мовчки куримо, я дивлюся на транспорт, який їде по вечірній Бережанській. Хочу покинути це хворе місце, тягне додому. Завтра, Толян, скажи матушці, я буду завтра.
