Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.
Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м’язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.
Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!
Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Якубом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя й від горя одночасно.
«Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?» — шепотів він у напівзабутті.
Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали: «Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?»
Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника — і хтось голосно зойкнув.
Потім знову настала тиша. І думка линула далі.
Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика… І раптом з’явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево–сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невисловленим питанням: «Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?..»
«Як же не подаю? — вдарило в серце. — Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував — ждіть навали з півдня!.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма–паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою — знак, що в полі з’явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув… Та й чи прибуду коли–небудь?»
Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер — уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.
Невже пропливли Босфор?
Так. Уже море. І «Чорний дракон», вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ.
КНИГА ДРУГА
Фірман султана
Частина перша
НА КАТОРЗІ
1
Каторга — успадковане турками новогрецьке слово, що означає загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами–пайзенами на каторги в країнах Середземномор’я брали рабів, військових бранців та злочинців, засуджених до найтяжчих робіт. Усіх цих нещасних приковували до лав або ж з’єднували одним суцільним ланцюгом, пропущеним поміж забитими в кайдани ногами і примкнутим до кормової і носової перегородок міцними хитромудрими замками. Тут, підстьобувані батогом наглядача, пайзени беззмінно сиділи біля важких довгих весел, тут їли і спали, тут же часто божеволіли або помирали від виснаження і хвороб.
Не було страшнішої неволі, ніж робота на каторзі, або галері, як її стали називати значно пізніше. Тому і ввійшло це слово майже у всі європейські мови як синонім нелюдських мук, найтяжчого покарання.
До весла невільники були приковані по троє: скраю від проходу — Арсен Звенигора, посередині — Спихальський, а Роман Воїнов сидів третім, біля борту, в темному низькому закутку.
Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбільший хід, тому сюди вибирали найміцніших невільників, бо тут доводилося прикладати найбільше сил. Арсен же виглядів дужим, м’язистим молодиком.
Крайнім, як правило, найчастіше перепадало від наглядача: вони завжди на виду, і кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися від його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, і на плечі винуватого зі свистом падав замашний гарапник із вимоченої в морській воді бичачої шкіри.
Коли «Чорний дракон» з Босфору вийшов у море і заколивався на його могутніх грудях, барабан на палубі забив надсадніше й частіше. Це був знак гребти дужче, швидше.
Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків–в’язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:
— Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі — піднімай, опускай. Піднімай, опускай!
Весла літали, мов крила птаха. Монотонно брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував — там–там, там–та–там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував — греби, греби! Скільки є сили в руках — греби! Інакше…
Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капудан–азі тим, що примушував своїх колишніх товаришів по нещастю гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди–годи вривалося трохи свіжого повітря.
Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув важким тьмяним оком на Арсена, котрий у цей час перекинувся словом зі Спихальським. Дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його устах з’явилася легка усмішка.
— А–а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! — зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.
Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Арсен здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який було вкладено всю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув огрядного Абдурахмана на вичовгану дерев’яну підлогу — він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.
Це сталося так несподівано, що пайзени перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.
Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.
