Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Георгіна-Марина гнівно обводить нас очима. Якщо вона й божевільна, то дуже добре маскується. Десь читав, що роздвоєння особистості — це така собі втеча від спогадів. Жінка зупиняє очі на Арсенові:
— Агов, Арсене? Скільки ти дав тій п’яній курві на аборт? Скільки тепер коштує смерть ненародженого дитяти? — тоді витріщається на мене: — Чи ти, Олеже? Просто так відвернувся від вагітної жінки. Список, Арсене, приречених, кажеш, список? Ви всі — убивці. Що, Господь — милосердний? Та невже? Він тут відсутній чи напівприсутній. Бо, коли, здавалося, що вже немає надії, Марина завагітніла. У сорок два роки. Вона дізналася про це, коли її чоловік був у відрядженні. Він мав повернутися, а вона готувала йому вечерю. Готувала своїми руками, що робила не дуже часто, бо для цього, як і для всієї хатньої роботи, в найбагатшої родини міста була прислуга. А далі ви обоє добре знаєте, що сталося. Богдана вбили на порозі його ж будинку, коли Маринка вибігла його зустрічати. У неї на очах. «Замовне вбивство», яке досі залишається не розкритим. Що, Арсене, пригадуєш, як вона тебе найняла для того, щоб ти знайшов убивцю? Ти гроші взяв, але нічого не зробив. Маринка так важко все переживала. Після вбивства чоловіка очуняла на п’ятий день у лікарні, Богдана вже поховали. І вона залишилася сама — без коханого і без дитини. Викидень… Довго приходила до тями. Важко нам дався з нею той період відновлення. Скільки разів ми намагалися повернути її Богдана, як це робив тато для мами. Та не всі двері, коли стукаєш, відкриваються, навіть коли просто несамовито гамселиш у них, збиваючи руки до крові…
Георгіна взяла з журнального столика сигарети, закурила одну. Затяглася.
Не втрималася цього разу Руслана:
— А до чого тут живі діти, Георгіно? Га? Добре, з твоєю чи з вашою помстою я ще погоджуся, ні, не погоджуюся, але можу спробувати зрозуміти… а живі діти. Отой ваш, так званий розплідник…
— Розплідник? — Георгіна недобре лайнулася під ніс. — Що за кретин таке вигадав? Ми з Маринкою просто вирішили взяти на утримання, тобто під опіку, декількох дітей із сиротинців. Чи ти думаєш, дівчино, що їм в дитбудинках краще, аніж в домашніх умовах? Ти ж, хай і дурна, але не така брудна, як решта… Увімкни мозок! А взагалі-то, не пхайся, бо це не твоя історія, і мені нема ніякого діла до тебе, хтось дуже сильний тебе береже. І перестань тримати за руку цього кретина. У нього на лобі великим буквами написано — «Вбивця!» Відкрий очі і уважно подивися йому в душу.
Руслана раптово висмикує свою руку з долоні Арсена. Підходить до Георгіни-Марини майже впритул. Дивиться на неї прискіпливо.
— Кретина, кажете? Та ви на себе з боку подивіться, шановна! — Мала розлючена. Про страх і мови немає. — Навіщо було чіпати потерчат? Чим вони завинили, гадино? Мало їм дісталося?! Я на власні очі бачила, як малі діти вбивали дорослих дядь і тьоть. І ти мені післяцього казатимеш, стерво, що любиш дітей?!
Овва! Оце Руслана! Точно, нам малу не підмінили?!
Тетяна блідне так, що Інка перестає вдавати статую і робить мимовільний рух — підтримати. Я притримую за плече Арсена. Бо той от-от побіжить рятувати Руську. Справді, кретин! Пхатися між двох розлючених жінок?! Аби лише б собі зашкодив, я б ще й прискорення надав, але зараз Руслані не треба заважати.
Георгіна хижо посміхається.
— Ну якого ти лізеш, мала, в чужі оборудки? — Мовить це із м’яким докором, але очі з ненавистю, не як до нас — дрібноти, а як до рівної супротивниці, видають із головою. Не така вже Вдова й гарна акторка. — Бачила вона! І що з того, що ти бачила? Ти ж єдина поміж людей і можеш їх бачити. А, ще ця — упирка Інна. Та вона — пішак, вівця, і не людина зовсім. Не на того цього разу поставила, золотесенька Іннусю. І це твоя не перша осічка! А перша де, відпочиває в лікарні? Ховаєш очі? Я про тебе все знаю, як і про кожного з вас. А ти, мале, заспокойся. Хто в твою маячню повірить? Нещасні випадки ще ніхто не відміняв. А якщо по правді, то… Правосуддя мають чинити ображені.
Вона підносить руку з цигаркою до губ, і всім видно, як руки в Георгіни-Марини дрібно тремтять. Жінка навіть не намагається струшувати попіл з цигарки і той сірим смутком падає на її білосніжну сукню.
— У тих малих непрості долі. Від кожного з них відмовилися батьки, й аби лише це… Ми збирали їх довго. Підбирали тільки найважчих, — чомусь несподівано Марина почала виправдовуватися перед Русланою. Що таке є в тій малій, яка навіть останню наволоч змушує хоч трохи ставати схожою на людину?!
Руслана випалює дуже емоційно та зболено:
— Що, збирали важких дітей? А може, врешті, зізнаєтеся? Що вам втрачати? Хоч смертникам не бійтеся правду сказати! Невже, брехати не набридло?! Сюсі-пусі, ми з Маринкою дітлашат шкодуємо!
Мала розійшлася, кляпом не заткнеш. Хоч яка, на фіг, мала?! Зараз дорослішою виглядає, ніж ми усі. Сміливішою — точно. Живим залишуся, треба буде перспективних женихів у місті перетрусити: нема чого таке диво покидьку Арсену віддавати! Йопт… про що думаю, аби хоч на трохи відгородитися від слів дівчини, що печуть, як вуглинки?!
— А насправді підбирали дітей дуже схожих на тих, які вже мертві. — Руслана сковтує, схоже, слова боляче деруть горлянку. — Що, правда очі коле?! Як ти їх заставляла це робити, що казала: «Давай, Майю, дівчинко, пограємо в квача. Ти — маєш наздогнати ту тьотю в білому пальтечку і…» Тьотя тоді полетить, мов підстрелений лелека, каменем вниз із дахівки будинку? І мала не пам’ятатиме цього, бо поруч за руку її триматиме жорстоке та ображене на всіх за передчасну смерть потерча. Чим ти потерчат до малих прив’язала? Здогадуюся. Довелося довгу роботу проробити, майже детективну. О, шановна, ти гарно їм зуміла промити мізки. Мамою, напевне, дозволила називати, так? — Руслана не відступається, напосідається на Марину. Ця полотніє, стає одного кольору зі своїм платтям. — Чи, може, розкажемо ще одну цікаву історійку. Як ти через маленьку дівчинку передала для одного поважного пана «в подарунок» типу для його доньки пластилінову цяцьку, всередині з оригінальною начинкою у вигляді прокляття. А якби дитя вкололося? Ти про це не думала?
— Але ж не вкололося? Заткнися, навіжена! Я просто хочу справедливого правосуддя. — Георгіні, врешті, вдається взяти себе в руки. Вона кидає недопалок собі під ноги і майже сичить на Руслану: — Хай там що, дівчино, але кожен отримає те, на що заслуговує.
— Заслуговує, кажеш? Ну ти і стерво! Потерчата також мають душу, заморожену душу, але таку, яка прагне одного — не помсти, а того, хто б її, ту душу, зігрів. Зозулята малі, викинуті сердитою мамою з гнізда на холодний сніг. Не в чужі гнізда, а на сніг. То ти їх викинула. Тому запитую тебе, Марино чи Георгіно, чорт знає, як тебе там називати, на що заслужила ти? — Руслана підбігла до Арсена, вихопила з його рук список, тоді повернулася до Вдови і заходилася махати ним перед носом жінки. — Подивися скільки ти людей вигубила. Тільки тому, що не змогла народити? Тільки тому, що твого чоловіка вбили?
— Тому? Ні. Тому, що зло має бути покараним. Це застереження для усіх смертних: наші вчинки це непросто хід вигідних для нас оборудок, це дія, за яку доведеться або розплачуватися, або навпаки — отримати нагороду, — Георгіна несподівано почала виправдовуватися, але дуже кволо. — Зло має бути покаране, і, поки ваш Бог мовчав, я виконувала його роботу. Я мусила стати Богом.
Руслана вже не могла зупинитися. Перелякано та захоплено ми всі дивилися на цих двох — малу дрібну дівчину з світлим променем в очах і поруч жорстока та чорна Георгіна. А ми — статисти чи «група підтримки», яку Руслана притягла з собою, сама того не відаючи, бо страшно ж іти на таке самотою.
— Богом, ти? Ох, це занадто навіть для божевільної. Бог не каратель, він — милосердя! Пані Марино, але як з тим, що зветься другий шанс? Кожна людина, навіть найбільший покидьок, мусить його мати. Прощати не один раз, а сімдесят разів по сім. Це в Біблії записано, Жінко! Ти ж позбавляєш цього, не даючи подекуди й другого.
