Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Затим я обдзвонив усі приймальні пункти швидкої допомоги, обійшов кілька моргів, де мав неприємність розглядати дюжину посинілих і не ідентифікованих трупаків, жоден з яких, на щастя, не виявився Тьомиком.
Насамкінець я звернувся у міліцію і заявив про зникнення людини…
Непомітно минув місяць, по завершенню якого я змушений був констатувати, що всі мої пошукові потуги ні до чого не призвели. Тьомик мов крізь землю провалився. За чотири тижні невпинного шукання не вдалося знайти ні його тіла, ні слідів, ні хоча б якогось натяку про можливе місцезнаходження мого товариша. Напарник неначе випарувався.
Аж раптом саме в той день, коли остання іскорка надії відшукати товариша живим згасла в моєму серці, Тьомик (ну не потвора, таке витворяти?) подзвонив мені на мобільний з невідомого номера.
— Привіт… це я… — прохарчав із трубки захриплий до невпізнання голос компаньйона.
Я був настільки певен, що Тьомик уже в кращому світі — відчитується за все, що ми натворили в Мексиці й Перу, що спершу не впізнав його голос.
— «Я» — це хто?.. Артеме?.. Артеме, це ти?!! — я аж захлинувся від хвилювання, що в момент тугим клубком підперло підгорля, а тоді затараторив: — Тьомо, скажи, хто вони?! Я їх усіх повбиваю! Де ти, друже?! Де тебе тримають?! Які їхні вимоги? Що вони хочуть? Викуп? Скажи: я все дістану! Тебе катували?..
— Максе, не кричи. Все о’кей. Я у себе дома. Приїжджай, таке враження, наче ми вже цілу вічність не бачились.
Шокований таким нежданим «воскресінням» товариша, я занімів і на цілу хвилину втратив здатність розмовляти.
— І привези щось поїсти, — додав Артем, — бо я цілий місяць не виходив з квартири.
— То ти увесь цей час був…
— Не патякай багато. Приїдеш — усе розкажу. І поквапся, бо я голодний, як чорт.
Страшенна цікавість підганяла мене, відтак я не став більше нічого розпитувати, кинув трубку, по-армійському швидко вдягнувся і вискочив на вулицю.
— Вулиця Василя Касіяна на Теремках, новобудова навпроти іподрому, — називаю адресу, зазираючи в перше-ліпше таксі, що трапилось на дорозі.
Кілька секунд таксист морщить лоба, прикидаючи можливий маршрут і вартість поїздки. Зрештою чоловік лаконічно рапортує:
— Сімдесят гривень.
— Поїхали, — без вагань погоджуюсь я, оскільки пекуча нетерплячка відбила будь-яке бажання торгуватись, і заскакую в машину.
Щось відразу впало мені в око, як тільки я всівся на потерте крісло коло водія і, як завше, неправильно розрахувавши силу, з гуркотом захлопнув за собою дверцята. Щось, у біса, не так з автомобілем. На перший погляд — звичайнісінький старенький «Фольцваген Bora», однак якась непомітна деталь усередині салону муляла око і не давала мені спокою. Тримаючи голову прямо, я обережно скосив погляд на шофера. Його обличчя видалось мені на диво знайомим. Звідкіля я можу його знати?..
Несподівано для себе самого я второпав, що так шарпало мені душу в екстер’єрі цієї машини. Я повернувся до таксиста, подивився тепер прямо на нього і, невідь чого широко посміхаючись, спитав:
— Слухайте, дядьку, а чого це в у вас тачка німецька, а кермо від японського «Ніссана»?
Водій зразу аж підскочив на кріслі, ледь не буцнувшись головою об дах автомобіля, а тоді різко загальмував. Кілька секунд він пильно обстежував моє обличчя, після чого затрясся і відчайдушно закричав:
— Ах ти ж гад! Скотина!!!
Словом, до Тьомика довелось добиратися пішки. Взагалі від мене до Артемової квартири своїм ходом тюпачити десь півтори години, може, годину з чвертю, але запопадливий таксист не полінувався і поміг мені, тож я добіг трохи менше, ніж за тридцять хвилин…
— Ти чого такий захеканий? — Артем зустрічав мене у дверях; теж, мабуть, згорав від нетерпіння розказати про події минулого місяця.
— Здибав таксиста, який віз нас із Борисполя після повернення з Перу, — відсапуючись, пролепетав я.
— І що? Він упізнав тебе?
— Впізнав? Не те слово, чувак…
— Треба було передати привіт від мене.
— Ет, не зважай, — відмахнувся я. — Краще розкажи, де тебе весь час носило?
— Ніде, — скупо буркнув Тьомик, — сидів у квартирі… Ти пожерти приніс?
— Ага, — я простягнув товаришу білий непрозорий пакет. — Тут консерви… — а потім втелющився на товариша. — Слухай, чувак, якого дідька?
— Якого дідька що? — вдаючи, що не розуміє мене, перепитав напарник.
— Якого дідька ти просидів місяць удома, нікому не сказавши, де ти? Я пів-України перевернув догори дном, шукаючи тебе або… або твоє тіло. Я вже думав, тебе давно хробаки з’їли. Міг би хоч подзвонити! Чи смс написати!
— Це все вона… — загадково проказав Тьомик, закотивши очі догори.
— Хто вона?
— Маруся, — шепотом, наче остерігаючись чогось, сказав мій товариш.
— Маруся?! — вирячився я. — Ти хочеш сказати, що просидів цілий місяць у хаті, немов смердючий кріт під землею, через якесь кучеряве дівчисько?
Тьомик ствердно мотнув головою.
— Вона зламала мою сторінку в «Однокласниках». Ту, на якій я зазвичай шукаю собі дівок на вечір, — не підвищуючи голос, пояснив він.
Я реготнув, ляснувши себе по ногах. Однак мій товариш не схвалив мого жартівливого настрою. Насупившись, він правив далі:
— Ти не розумієш, чувак. Вона підібрала пароль до акаунту, а тоді під головним фото, де я вилажу з вод Карибського моря на одному з пляжів поблизу Канкуна, засмаглий весь такий, поставила підпис: «Шукаю пацана для…»
Я перепрошую, шановні читачі, але в цьому місці я мушу обірвати Тьомикову обурливу промову, позаяк те, що написала Маруся у нього в «Однокласниках», зазвичай у книгах не пишуть. Навіть у найсучасніших постмодерністських опусах. Звісно, я розумію, що з пісні слів не викинути, однак при всій до вас повазі, панове, змушений представити на цих сторінках дещо полегшену, так би мовити, лайт-версію тієї злощасної фрази. Так ось, підступна дівуля, доведена до відчаю Артемовими вибриками, написала щось подібне до: «Шукаю пацана для грубого сексу через попу».
— …і дала мій телефон, — закінчив мій товариш.
Зрозуміло, наступного дня мобільний Тьомика розривався від різноманітних, м’яко кажучи, не дуже пристойних пропозицій. Хлопець миттю відключив телефон, однак ще цілий місяць з квартири не виходив. Так боявся за свою цноту.
— І тоді ти заліг на дно? — допитувався я, стараючись не розреготатись.
— А що б зробив ти на моєму місці, розумнику? Мені безперестану дзвонили всякі вурдалаки і розказували про те, що вони хочуть зі мною зробити, — похнюпившись, повідав мій товариш. — Я ж не знав, що то вона написала. Думав, вони так, самі по собі дзвонять. Знаєш, як страшно було на вулицю виходити? Думав, ти знов якусь аферу утнув, а полювати почали на мене. У нас же так завжди: ти робиш бізнес, а мені б’ють морду.
Я тим часом відкрив одну з консервів, устромив усередину виделку і передав товаришу:
— На — поїж. Заспокойся. Все вже позаду.
Тьомик взяв банку до рук, покопирсався у ній виделкою і, не заглядаючи всередину, почав жувати. Я відкрив ще одну і з насолодою почав наминати її вміст.
— Я тільки вчора про все дізнався, випадково зазирнувши на свою сторінку…
Несподівано на обличчі мого напарника проступило здивування, яке поступово змінилось дуже настороженим виразом. Він почав якось загадково рухати щелепою, час від часу далеко висолоплюючи язика, а потім і зовсім перестав жувати.
— Максе, це що таке? — йойкнув Артем, піднісши консервну бляшанку до носа. Перед його очима на вицвілій етикетці красувався напис «Тушонка», а трохи нижче під ним печатка з датою — 1946 рік.
— Це тушонка. Армійська. Правда, добра? Апетитна така!
— Ти де її взяв?!
— На Дегтярівській. У військовій частині безплатно роздавали. У них там склад розформовують чи щось таке… — прогугнив я з набитим ротом.
— А мамонтів копчених там не давали?
— Здається, ні. Якщо хочеш, наступного разу я запитаю…
